Життєві історії. У кожного є хоча б одна така, що може стати якщо не основою для сценарію кінострічки, то точно для написання книжки. Вони бувають різними: щасливі та сумні історії кохання, найрізноманітніші життєві драми.
«Марина ж полохливо сторонилася настирливого хлопця з Галичини»
Іван народився у простій селянській родині. Крім нього, батьки Ганна та Василь виховували ще 8 дітей. Усім змалечку прищеплювали любов до рідної землі. Разом ходили у поля, пасли худобу, обробляли город і за рахунок того жили. Звісно, статків багато не було, але тішилися тому, що мали. Дуже дружньою була їхня родина. Завжди збиралася за великим столом на вечерю. Підтримували один одного, як могли. Іван ріс спокійним і дуже кмітливим хлопцем. Багато часу проводив з татом у колгоспі, допомагав йому ремонтувати техніку, бо мав до того хист. Після школи вступив до технікуму. Після закінчення навчання за розподілом подався на практику в Донецьку область. Там хлопець і зустрів своє кохання – Марину. Дівчина також була з багатодітної сім’ї. Роботяща, моторна, красива. Про таких кажуть – кров з молоком. Довге чорне волосся, фарфорова біла шкіра, глибокий і пронизливий погляд голубих очей та червоні, немов нафарбовані вуста. Вони працювали разом в одному колгоспі. Дівчина припала до душі Івану одразу, як він її побачив. Марина ж полохливо сторонилася настирливого хлопця з Галичини. Та він все одно знаходив можливості, аби її здивувати. То цукерки до сумки підкине, то квіти місцевими дітлахами передасть. Івана важко було назвати красенем, але щось у ньому було таке, що привертало увагу. Зосереджений погляд, щира посмішка і вроджена харизма. Врешті під напором хлопця дівчина здалася і вони почали зустрічатися. Іван познайомився з батьками Марини. Вони з великою радістю прийняли хлопця. І щиро тішилися, що у їхньої доньки такий працьовитий та добрий залицяльник.
Коли Івану настав час повертатися додому, він запропонував Марині поїхати з ним. Дівчина довго не думала і погодилася. Звісно, їй було страшно їхати до чужого села за тисячу кілометрів від дому. Вона постійно думала, що її там чекає, як зустрінуть її Іванові батьки, чи вдасться їй порозумітися з потенційною свекрухою? Однак переживання дівчини були марними. Іванові батьки дуже прихильно ставилися до Марини. Вони цінували те, що дівчина зовсім не боялася роботи і з повагою ставилася до старших.
Через деякий час відіграли весілля. Таке справжнє українське у шатрі. Гуляння тривали два дні, а село ще потім добрячий тиждень лихоманило. Згодом Марині вдалося влаштуватися у колгосп дояркою, а її Іван працював механіком. Так і ходили на роботу вдвох за руки і поверталися також обов’язково разом. За деякий час жінка повідомила усім, що вагітна. Найбільше радів цій звістці Іван та його мама. Стара Ганна дуже хотіла онуків. Вагітність минула легко, ще до 8 місяця Марина ходила на роботу, хоча чоловік був проти.
І ось одного весняного ранку в районному пологовому будинку народився їхній первісток. Хлопця назвали Василем на честь дідуся. Марина була чудовою мамою, а ще встигала і по дому поратися, і свекрусі допомагати. Ганна не могла натішитися. Балувала внука, постійно носила на руках і казала, що вона найщасливіша у світі бабуся. А Іван з Мариною продовжували вити своє гніздечко у батьківській хаті. Направду, вони жили дуже дружньо. Сварки якщо й траплялися, то не часто і дуже швидко забувалися. Коли малому Василю виповнилося 4 рочки, Марина знову завагітніла. На УЗД лікарі сказали, що буде двійня. Родина з нетерпінням чекала приходу в цей світ дівчат. Малюки народилися здоровими. Назвали їх Уляною та Ганною. І ще більше щастя оселилося у їхній родині. Роки минали у гармонії та радощах – перші кроки, перші слова, щасливий сміх і двір повний дітей. Звісно, у такій великій родині були й значні витрати, але якось перебудували літню кухню у невеличкий будинок й Іван, Марина та їхні діти перебрались жити туди. Ось так на одному невеличкому подвір’ї жило дві сім’ї.
«Вона повернула голову в сторону доньки і ледь чутно промовила: «Не залишай моїх дітей самих», – сумно всміхнулася і замовкла»
Якось до Марини зателефонувала сусідка, яка жила хата в хату з її батьками. Жінка повідомила, що мати дівчини тяжко занедужала, але не хоче про це розповідати доньці, аби та не хвилювалася. У той же вечір дівчина зібрала валізу і поїхала на Донеччину. Батьківська хата зустріла її невимовною і тяжкою тишею. Ще на підході до подвір’я дівчина десь підсвідомо зрозуміла, що тут оселилося горе. Вітер гойдав старі дерева, а вишню, яку посадила мама, ніби покрутило і зігнуло навпіл. Марина відчинила двері в хату, її ніхто не зустрів. Пройшовши далі по коридору, жінка підійшла до дверей спальні батьків. На хвилинку зупинилася на порозі та обережно відчинила двері. Тут одразу почувся запах ліків та хвороби. На ліжку лежала зблідла мама. Обличчя геть жовте, впалі очі та щоки. Вона мовчки дивилася в стелю. Із крісла підвівся батько і підійшов та міцно обійняв доньку. У Марини склалося враження, що він постарів років на 20. Жінка не могла стримати сліз. Вона розуміла, що мамі залишилося зовсім небагато. Донька підійшла ближче і взяла її за руку. Шкіра мами нагадувала рисовий папір – тонка, ледь шершава і біла-біла. Минула хвилина, друга і з очей Марини полилися сльози.
Трохи згодом, сидячи на кухні з батьком, жінка дізналася, що у мами рак. Лікарі фактично відправили її помирати додому. Марина почувалася розгублено. Вона не знала, як бути далі, що чекатиме на її молодшого братика та сестричок. Майже місяць жінка провела біля матері. Найважче було бачити те, як кожного дня мати згасає, ніби з неї по краплинах тікає життя.
Якось Марина прокинулася серед ночі. Її ніби хтось за душу потягнув до кімнати, у якій останні дні лежала мати. Підійшовши до ліжка, жінка побачила, що найрідніша для неї людина лежить із широко розплющеними очима. За мить вона повернула голову в сторону доньки і ледь чутно промовила: «Не залишай моїх дітей самих», – сумно всміхнулася і замовкла. Жінка кинулась до мами, приклала голову до грудей – серце не билося. Її мама відійшла у засвіти, залишивши напівсиротами Марину, двох її сестер та братика.
На Тернопільщину Марина поверталася не сама. Разом з нею до чужої для них поки що хати подався 6 річний братик Володя, 10 річна Софійка та 12 річна Катерина. Батько не хотів відпускати своїх дітей, але розумів, що старша донька зможе їх достойно виховати і дати ту жіночу любов, на яку він просто не здатен.
Іван зустрічав Марину на вокзалі. Чоловік був шокований, коли побачив за спиною дружини трьох дітей, які трималися купки, але слова кривого не сказав. Свекруха також тепло прийняла малечу, правда, тепер щоночі молилася Богу, аби той допоміг усіх поставити на ноги.
Пройшло ще кілька років, і Марина знову завагітніла. Хтось сказав би, що не раціонально народжувати стільки дітей, не маючи для цього відповідних коштів. Але Марина, як і її свекруха, притримувались думки, що від прибутку голова не болить. Можливо, на таке їхнє ставлення вплинуло те, що Ганна сама була багатодітною матір’ю, а Марина зростала у такій же родині. Згодом на світ з’явився хлопчик. Зовні він був викапаний Іван, тож малого так і назвали. Здавалося, всі негаразди позаду і нарешті родина може зажити щасливим життям. Та не так сталося, як гадалося. Все частіше Іван скаржився на погане самопочуття, але, як і всі чоловіки, до лікаря не поспішав. Марина впадала у відчай, плакала й стара Ганна. Врешті, коли біль став нестерпним, Іван все ж таки поїхав до лікарні. Тривалі обстеження, консультації лікарів і врешті-решт невтішний діагноз, написаний нерозбірливим почерком у медичній картці, – рак підшлункової. Оперувати вже пізно, за прогнозами лікарів, при правильно підібраній хімічній терапії Іван проживе ще рік, можливо, трохи більше.
У хаті Ганни оселилося горе. Вже не лунав веселий сміх дітей, Марина зблідла, схудла і не відходила від чоловіка ні на хвилину, він же у свою чергу намагався якнайбільше часу провести з дружиною і дітьми. По очах було видно, що він ще не налюбився, що у нього велике бажання бачити, як виростуть його діти. Але хвороба була невблаганною і стан чоловіка погіршувався. Мабуть, найважче було всім усвідомлювати, що рано чи пізно Івана не стане. В кожного у голові роїлися тяжкі думки, а відчуття було таке, ніби ти сидиш, а під тобою вибухівка, і ти не знаєш, в який момент вона здетонує.
Іван відійшов на той світ у світлий день Великодня. Старші люди переконані, що коли людині судилося померти в день Пасхи, то душа гарантовано потрапить у рай. Але що той рай? Коли мати втратила сина, молода жінка стала вдовою, а діти залишилися без батька.
«Неодноразово з пропозицією віддати дітей соціальним службам зверталися і сусіди, мовляв, усім так буде краще, на що жінка відповідала одне: від прибутку голова не болить»
Їхня велика дружня родина вчилася жити по-новому. Чоловічих рук дуже бракувало, і хоч як Марині не було важко, вона намагалася не падати духом. Правда, щоночі, закусивши зубами ковдру, гірко плакала звівши очі на образи.
Усе село співчувало цій родині, люди приносили одяг, їжу. Загалом підтримували, хто як міг. Наш читач, напевно, думає, що на цьому все. Але історія ще не закінчена.
Через 3 роки у засвіти відійшла Марина. Тихо і у вісні. Ніхто навіть не зрозумів причини. Висновок експертів – раптова зупинка серця. Що її спровокувало – не відомо. Стара Ганна і її чоловік Василь залишилися в оточенні 7 діточок. І хай як би їм не було важко, від дітей вони не відмовилися. Соціальні служби не раз навідувались у їхню хату, то перевіряли житлово-побутові умови, лазили по баняках, розпитували дітей, чи добре до них ставляться, і з завидною регулярністю намагалися переконати діда з бабою в тому, що найкращий вихід – віддати дітей до інтернату. Але вперта Ганна розлючено зиркала в їхню сторону, ховала за спини дітей і крізь зуби сичала, що не віддасть.
Неодноразово з пропозицією віддати дітей соціальним службам зверталися і сусіди, мовляв, усім так буде краще, на що жінка відповідала одне: від прибутку голова не болить.
Притерлися вони один до одного, старші діти гляділи менших, допомагали готувати їсти, поратися по господарству і кожної неділі усі разом ходили на цвинтар. Попереду зграйка дітей, позаду стара Ганна з чоловіком. У їхніх руках зірвані з городу жовті жоржини. Вони йдуть у гості до тих, хто дивиться на них з неба. І хай як би важко не було бабусі та дідусю, дітей вони на ноги піднімуть і дадуть їм всю ту любов, на яку здатне старе, але таке добре серце.
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: життєва історія, людська доля, соціум
13330