Людина народжується чистою, як білий аркуш паперу. На ньому згодом життя напише багато чудового й огидного. Але байдуже на це. Ми ж якось повинні заповнювати простір на папері нашої душі, не зважаючи навіть на значні помилки. З дитинства батьки, бабусі, дідусі, розповідаючи нам казки або оповідання з життя, навчають бути добрими і лагідними. Такі казки розповідав своїм племінникам Валентин. Чоловік казав: «Стаючи дорослими, діти мої, ви мусите для себе вирішити, як вчинити у тій чи іншій ситуації, як розпізнати добро і зло. Запам’ятайте, кожна людина повинна триматися певних меж, і немає значення, яких саме».
Галина щодня ходила провідувати стареньку хвору маму, яка жила неподалік із сестрою. Вірі Петрівні було майже 80-ть, лежала постійно, говорити не могла, а щось робити – тим більше. Ганні, сестрі, 5 років тому взагалі поставили штучні суглоби. Словом, важко їй було. Часто жінка прогулювалась сільськими доріжками, насолоджувалась природою, розмовляла з сусідами.
Дякувати Богу, він – здоровий
Одного разу, переходячи дорогу, Галина вгледіла знайоме обличчя. Чоловік ішов на милицях, здається, ще й без однієї ноги. Підійшла ближче і вже зрозуміла, що це Валентин. «Дякувати Богу, здоровий, а ще ж місяць тому ми думали, що вже й не виживе», – подумала собі жінка.
Валентина Галина пам’ятає ще змолоду, коли прийшла у невістки. Щодня гонила корову до череди і так проходила повз їхню хату. Пригадує, як він прийшов з армії, такий красень, у військовій формі. Мати раділа, що нарешті дочекалася. Валентин їй постійно по господарству допомагав, усі городи на ньому були, худоба. Одним словом, важко він працював у тому селі.
Є ще у Валентина старший брат – Леонід. Йому зараз 65-ть. Він рано одружився, та щось не склалося з першою жінкою. Згодом знайшов іншу, тільки вона сина мала. Зробив їй пропозицію, заручилися, через місяць уже стали разом жити. Валентин також з ними мешкав. Часто бавився з Сергієм – сином дружини Леоніда. Він був дуже прихильний до дітей, та й вони його неабияк любили. Увечері, коли всі чекали корів із череди, збиралися на вулиці чоловік із 30-ть і дорослих, і малих, усі жартували, веселилися. Валентин там був лідером.
Завдяки його допомозі виріс Сергій
Оскільки Леонід та його дружина постійно працювали, за Сергієм не було кому доглядати. Цей малий взагалі бешкетником ріс: нікого не слухався, постійно вередував, якщо щось не по його – голосно плакав. До садочка його не віддавали, бо там місць не було. Через це Леонід завжди просив Валентина, щоби той побавився – хто ж, як не він. «Валик взагалі дуже толерантний та відповідальний, що у нього не попросиш – усе зробить, допоможе, пояснить», – розповіла Галина. Після армії він пішов працювати на місцевий авторемонтний завод. Усі кошти, які там отримував, приносив додому, робив ремонти, навіть відпочивати нікуди не їздив.
А Леонід був трактористом у колгоспі, пізніше перейшов у школу-інтернат – навчав підлітків тракторної справи. З часом у нього з новою дружиною народилися ще двійко дітей – Василько та Катруся. І тут Валентин знову перетворився на «вусатого няня». То з візочком його побачиш, то вчить Василька на велосипеді кататися. Сергій уже дорослий, до нього діла не мав. Хлопець до школи пішов, а виконувати домашні завдання йому допомагала бабця, вона вчителькою початкових класів колись працювала. Взагалі бабуся Параска (мати Валентина та Леоніда) вже старенькою була, злягла, і молодший син мусів ще й за нею доглядати. Брат із дружиною до вечора на роботі, а Валентин вдома, його із заводу скоротили.
Оскільки сім’я стала більша, тому й господарство розширилось: дві корови, телята, свині, качки, кури – усе слід обійти, нагодувати. Галина не раз бачила Валентина біля череди з відрами. Він чекав, поки братова дружина прибіжить з роботи, аби корів подоїти. А скільки він разів череду пас, а заготовлював сіна, а буряки, картопля… Ніщо не робилося без Валентина.
Йому так і не вдалося створити власну сім’ю
Власну сім’ю Валентинові так і не вдалося створити. Сватали його одній розведеній жіночці, та не захотіла. Вона живе в місті, «городська», а в селі не буде. Може, так і мало статися, ніхто не знає… До речі, через кілька років їй діагностували онкологічне захворювання. Недовго вона прожила, померла.
Пережили одне горе – прийшло інше. Влітку померла мама Валентина та Леоніда. Хлопці очікували цього, оскільки бачили, що вона вже їсти не хоче, говорити не може. Похоронили і знову до роботи.
Працював чи «наймитував»?
Важко доводилось працювати Валентину. Всю тяжку й легку роботу виконував: господарка, племінники. Та одного дня біля череди у нього трапився приступ – діабетична кома. Добре, що поруч були знайомі, які зателефонували на «швидку». Лікарі оглянули Валентина і виявили у нього цукровий діабет. Підлікувався чоловік трохи та й знову до роботи. Але при такому діагнозі і дієта потрібна, й обмежені фізичні навантаження. Та хто тієї дієти дотримуватись буде, коли сім’я велика? Окремо собі виварювати Валентин не буде. Не має часу хворіти, треба старшому братові допомагати.
Часи пройшли, хлопці розійшлися, залишилася тільки Катя-школярка. Через місяць – новина: Сергій надумав одружитися. Ще ж малий, дівчина теж неповнолітня, але вже потрібно, Світлана (наречена) – вагітна. Прийняли вони і цю дитину в невістки. Через 9 місяців народилося дитя. Усі бавлять, та й Валентин теж не осторонь – з возиком виглядають корів, доглядають каченят. За першою дитинкою не забарилося і друге. Клопоту хоч відбавляй. Леонід та Олена на роботі, бо там гарно заробляють, а Валентин вдома – безробітний. Хоча по господарству безробітним 100% не будеш.
Та цукровий діабет – хвороба підступна
Почалися у Валентина проблеми зі здоров’ям: то ноги пухнуть, синіють, то рани з’являються і не гояться. Ось так поступово і розвинулась на нозі гангрена. Лікували і нічого не допомагало. Вирішили медики спочатку ампутувати пальця. Нічого не змінилося. Тоді відрізали ступню – знову ніякого позитивного результату. Врешті-решт ампутували повністю ногу.
Дуже важкий стан був у Валентина, адже такі рани довго загоюються. І хто ж має бути біля нього весь цей час? Довелося Леоніду доглядати за братом, більше нікому. Добре, що він уже на пенсію оформився. Але все одно, Леонід довго би не зміг знаходитись у лікарні, бо господарство велике, самі розумієте. Через місяць Валентина виписали, відправили додому.
Олена (дружина Леоніда) категорично була проти, щоби Валентин жив з ними. Сказала чоловікові: «Твій брат – то й доглядай». Ось скажіть, як такою черствою можна бути? Жінка вже забула, що Валентин доглядав її дітей, робив усю жіночу роботу замість неї. Але нічого, Леонід послухав це і зробив висновки. Як то кажуть: «Якщо ти знаєш, що потрібно твоєму братові, не чекай, поки він тебе про це попросить». Леонід взагалі був добряк. Галина ніколи про нього нічого поганого не чула. Не злий, добродушний. Молодець, що не залишив брата у біді. А Валентин же все своє життя жив інтересами його сім’ї.
Надіємось, що з часом йому стане краще і все налагодиться. «Потрібно відвідати Валентина, – подумала Галина, – поговорити про життя, підтримати морально, адже все попереду, Валику ще й шістдесяти немає».
Не знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати. Єдиний, хто не втомлюється, - час, а ми живі, нам треба поспішати.
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: життєва історія, життя, чоловік-добряк
6508