Рекомендуючи Зиновія Сердюка для інтерв’ю, його односельці попереджали: “Не зважаючи на поважний вік, пан Зиновій має хорошу пам’ять і зір, добре орієнтується в інформаційному просторі, доглядає господарку, пише вірші, стільки всього про історію може розповісти, що й на книжку вистачить, не те що на газету!” І таки не перебільшили. Зиновія Степановича зустріла на його охайному обійсті у селі Гаї Шевченківські Тернопільського району, посеред доглянутого саду, квітів і радісних правнуків. Пропонуємо до Вашої уваги нотатки з цієї розмови.
– Народився я, – почав розмову Зиновій Сердюк, – 9 травня 1927 року на хуторі Гаї Шляхтинецькі (нині – село Гаї Шевченківські, – авт.). Уже пішов 90-ий рік… Батько був із багатодітної сім’ї, де зростали одинадцятеро дітей. У 1914 році, закінчивши 7 “кляс” гімназії у Тернополі, тато пішов добровольцем в Українські січові стрільці. Через рік у Карпатах потрапив у російський полон, сидів у Псковських таборах. Тоді навіть у Росії було мало письменних людей, то, маючи гарний почерк, батько там писарював. Після революції, коли повертався додому, більшовики двічі ставили його під стінку і мало не розстріляли. 1918 року вступив до лав Української галицької армії, мав чин підхорунжого, але незабаром захворів на тиф, який свого часу скосив третину 100-тисячної галицької армії. На щастя, вижив. Повернувся додому, одружився, у них з мамою було нас трійко дітей.
Я за німців теж вчився у державній гімназії на бульварі Т. Шевченка, 3, в Тернополі (нині тут розташоване обласне Товариство політичних в’язнів і репресованих, – авт.). Тоді по всій Галичині було всього 14 гімназій. Вони були платними, однак я мав 50-відсоткову знижку на навчання як “малоземельний” – наша сім’я мала всього 9 моргів свого поля.
Армія нескорених
У березні 1945 року просто на вулиці арештували старшу сестру, яка працювала рахівницею на залізниці в Тернополі. Я тоді вже підлягав мобілізації, але директор Тернопільської середньої школи №1 на прізвище Синиця, батьків приятель, свого часу вони пліч-о-пліч воювали в Українській галицькій армії, дав мені командировку на навчання у Бережанське педагогічне училище. Тоді в області бракувало більш як 2000 вчителів. Мене навіть готували стати директором школи… Але провчився недовго – від жовтня 1944-го до квітня 1945 року.
Якось викликав мене секретар райкому, наказав створити й очолити комсомольську організацію в Бережанському педучилищі. З його виразу обличчя я зрозумів: це завдання “делегували” саме чекісти. Сказав, що подумаю. На вихідні поїхав додому. Взяв пару чистих сорочок, продукти — ніби на навчання вертаюся. Батькам нічого не казав і 16-річним приєднався до Армії нескорених – сотні УПА “Бурлаки”, яка базувалась у Стегниківцях. Мій позивний був “Гроза”.
Після капітуляції Німеччини наші села оточили батальйони каральних загонів. Ми їх називали “червона мітла”. Під час чергової облави відступили в село Малашівці, але через кілька днів вирішили повертатися в місця попереднього базування – у Стегниківці, Дубівці, Івашківці. Йшли вночі, полями, замочили ноги. Їсти й пити з собою не мали. Коли дісталися Гаїв Шевченківських, хлопці, змучившись від спраги, зайшли на перше подвір’я попросити напитися, нам винесли кислого молока. Виявилось, натрапили на донощика, який верхи на коні швидко повідомив про нас у штаб карального загону в Лозові. За кілька годин у село зайшли червоноармійці. На той час хлопців я завів до лісу, а сам по-пластунськи пішов у рідну хату до мами, щоб сказати, що зі мною все гаразд, і взяти їжі. Через деякий час у хату вбігла тоді 9-річна Уляна, сестра товариша по сусідству, яка згодом стала моєю дружиною, і повідомила, що за нами йдуть москалі. Сховатися не встиг.
Думав, може, хоч хлопці врятувалися. Та коли мене вели до колії, почув у лісі бій, який тривав недовго. Всі п’ятеро лицарів-бійців загинули, підірвавшись гранатою, щоб не потрапити в кігті чортів серпа і молота. Якби мама не затримала, щоб дати нам їжу, я б теж загинув. Це сталося 21 травня 1945 року (в травні 1995 року знайдено та з почестями перепоховано тіла героїв, які до того вважались знищеними. На жаль, відомо лише два імені, ще три досі залишаються невідомими, – авт.).
У метриці зазначено, що я народився 29 травня, але в документації з гімназії записаний на чотири дні старшим – 25 травня. Мабуть, так схитрувала мама, “відредагувавши” документ, щоб до повноліття мені бракувало 8 днів. Так я підпадав під указ “Про малолітніх”, який уже давав право вибору місця проживання.
Врятувало… пальто
Спочатку мене відвезли в Лозову, де були тяжкі допити, побої. Але мені легко було пережити це, бо не було потреби казати неправду. Вони вважали, що я заснував в училищі націоналістичну організацію і знав про криївки. Такого не було!
Через два дні перевели в Тернопіль, де мене врятувало… пальто. Слідчий злакомився на мій добротний верхній одяг, і щоб забрати пальто собі, терміново відправив мене у Бережани. Тут протокол вели, але вже не били. “Оформили” “мінімальні” за законами червоної імперії 10 років позбавлення волі і 5 років обмеження прав. Значну частину строку провів у шахтах Воркути, незважаючи на неповноліття, аж до смерті Сталіна. Жили в бараках. Їли баланду – вода із гнилою капустою. Милися холодною водою. Нас так виснажили там, що лишилися одні кістки і шкіра. Від колись здорового рум’янцю не залишалося і сліду. Дійшло до того, що мене включили в “слабкоманду” – зовсім охлялих, які не могли більше працювати.
Татуювання
Я не моряк. Якір – це, передусім, символ надії. Це татуювання “набив” мені у Воркуті товариш-художник, щоб не займали “блатні”, які знущалися над слабшими, але водночас побоювались і не чіпати моряків. Не знаю, чи збіг, чи таки авторитет моряків, але після появи якоря на руці більше не мав інцидентів з “блатними”.
Весілля скромне, але з білою сукнею і “парадним” костюмом
Повернувся в Україну наприкінці листопада 1954 року, а в лютому 1955-го одружився з на 9 років молодшою Уляною. Весілля було скромне, але з білою сукнею і “парадним” костюмом, двома музиками. До Тернополя на санях підвіз родич, залишив нас на зупинці, яка нині зветься “Шостий магазин”, звідти пішки, бо в місті сніг уже розтав, йшли до церкви Різдва Христового на вул. Руській (тоді вул. Леніна)… Москалі зглядалися на нас із подивом. Ну і нехай!
“Практично здоровий”
Коли запитати в пана Зиновія про здоров’я, він відповість, як належить правдивому поету, віршами: “Практично здоровий”, – під таким заголовком 10 років тому в одній із моїх збірок був надрукований вірш з таким “інформаційним” епіграфом: “На сімдесят шостому році життя після флюорографічного обстеження в районній поліклініці мені сказали: “Ви практично здорова людина, трохи збільшене серце”. “Практично здоровий. Що ж, це добре. Радіють і дружина, і сім’я. Це означає – ще не час “за обрій”, на цьому світі ще потрібен я. Я виростав, коли гриміли бурі. І сам я був учасником тих бур. Я вишукані переніс тортури у “докторів”, “професорів” тортур. У молодості все лихе пізнав я, смак голоду пізнав і смак біди, наглядачів у таборах безправ’я і люті воркутинські холоди. І все ж – здоровий. І багато можу: і працювати, і творити теж. За все оце Тобі я вдячний, Боже, Твоя опіка і любов без меж. А серце збільшене – і це від Бога (усе, що маємо, все від Бога йде): щоби любити не себе самого, а всіх любити ближніх, всіх людей. Не знаю, скільки Бог мені відміряв літ тих. Це знає Він, мій Бог. Та у любов Його, опіку вірю. Тому живу й працюю без тривог”.
Зиновій Сердюк – автор 23 поетичних збірок, 95% віршів із них – на повстанську тематику. Співголова Тернопільської районної спілки політв’язнів і репресованих (від 1993 р.).
Ірина Юрко, спеціально для “Номер один”
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: вояк УПА
9540