Якщо старатися не помічати поганого, налаштувати себе лише на хороше, не вмикати телевізора, а більше часу проводити на вулиці, то справді жити легше. Я не розумію, чому в громадському транспорті людям так солодко сваритися, чому скандалити на вулиці – це норма, чому не дотримуватись елементарних норм поведінки – це круто? Мій висновок – люди зомбовані.
На перший погляд, це слово доволі смішне, але щодня більшість людей його вживають дивлячись на молодь, яка просто кохається зі своїм телефоном. Хіба ні?
3 січня, великий перехід на вулиці Руській, зелене світло для пішоходів, у сторону «Дружби» мчать дві карате швидкої допомоги (хочеться вірити, що це не до однієї сім’ї), всі чемно стоять на тротуарі, чекають, аби пропустити «швидкі». І тут звідкілясь іде таке собі мале створіння, в якого навушники у вухах і йому просто начхати, чого ж це натовп стоїть при зеленому світлі. Він ступає на проїжджу частину і марширує через перехід. У мене на руках дитина. Чоловіку, який стояв поруч, кажу: «Зупиніть його». Той зривається з місця, ловить малого за капюшон і буквально насильно відтягує з дороги. Швидка допомога проїхала, хлопчина виймає з вух навушники і задає унікальне запитання: «Я не зрозумів, це що було? Тобі по руках дати?» Я шокована, жінки, котрі стояли поруч, теж. Чоловік, який його відтягнув, просто кричить на нього, пояснюючи, що їде «швидка» і її треба пропустити, вона на шаленій швидкості. Тебе, малого пацана, могла збити. А той не реагував абсолютно, вмикаючи музику в телефоні, каже: «Мені було зелене світло, я мав право йти». Ще раз загорілося зелене світло, і натовп поспішив переходити дорогу. Впевнена, що перехожі надовго запам’ятають цей випадок, а ще – реакцію дитини, яка, напевне, теж була наляканою.
Дуже хотілося б, аби хлопчик зарубав собі на носі даний випадок і більше так не робив. Але чи буде це так? Дуже страшно, що діти не знають правил дорожнього руху, не знають, що не можна розмовляти по телефону, переходячи дорогу, перебігати її, коли досконало не бачиш обох сторін, слухати музику в навушниках і багато інших не менш важливих правил, про які мають говорити і батьки, і вчителі, адже це їхня безпека, їхнє життя. Зі своєї сторони батьки також не повинні забувати про ці правила, адже коли дитина бачить, що автомобіль рушає на червоне або ж ви перебігаєте дорогу на мигаючий зелений, у неї складається авторитетна картина, що так можна.
Ми живемо просто у дуже небезпечний час. От справді мала рацію моя бабуся, коли розповідала, що в час її молодості не було настільки страшно. Може, були пограбування, вбивства, але про це ніхто не говорив, це приховували, аби не лякати людей і не сіяти в народі паніку. А сьогодні? Увімкніть «Надзвичайні новини» і послухайте – це якась катастрофа. Станом на початок січня повідомили, що у столиці закатованими знайшли двох дівчат, тіла яких сховали у шафу. Вітчим знімав на камеру, як знущався над «сином», і виклав це в інтернет. Маленькі тирани, яким ще не виповнилося 16-ти, закидали петардами собачу буду, в якій знаходилася собака-мама та п’ятеро сліпих цуценят. Про який порядок ми говоримо, про які нові закони ми кричимо, якщо відбуваються такі страшні речі? А хто у цьому винен? Держава? Зеленський? Ющенко? Хто? Кого на цей раз ми зробимо винним?
Хто нестиме відповідальність за те, що у людей немає здорового глузду? І найгірше, що такі люди мають дітей, які бачать модель сім’ї і несуть її в маси. Звісно, можна зайняти позицію «моя хата скраю». Але мені здається, що таке потрібно присікати. Не проходьте мимо, коли бачите, що б’ються школярі, не відводьте очей, коли чоловік кричить привселюдно на жінку, робіть зауваження, коли на вулиці діти лаються матом. Бодай спробуйте цьому зарадити і дати зрозуміти, що так не повинно бути. Можливо, хтось щось зрозуміє. А може, перехожі, які побачать, що ви ведете виховну роботу з підлітками, доєднаються і не будуть байдужими?
Мій чоловік каже, що у мене загострене почуття справедливості, мені не вдасться змінити людей. Я розумію це, але думаю, що такі елементарні правила зможуть хоч на дещицю змінити в кращу сторону наше суспільство та й світ загалом. Коли дитина стояла на площі і розривалася від крику, я запитала в її мами, чи не треба допомоги, вона гаркнула мені у відповідь. Тоді я зловила себе на думці, а чого так, я ж не кричала на неї, а запропонувала допомогти. Тоді подумала, що люди не цінують добра, якого ти хочеш для них. А пізніше зрозуміла, що я не знала, які обставини у неї, що стало приводом для дитячої істерики, чого вона так мені відповіла. А може, справді щось трапилося серйозне і її нерви просто здали. Різні ситуації бувають, але якщо ми не хочемо тікати за кордон, хоча постійно повторюємо, що там таких речей немає, їх треба присікати самим і показувати приклад іншим.
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
6444