У родині Марії Капчур із села Забойки на Тернопільщині – четверо синів та п’ять доньок. Коли почалася війна у 2014 році, один із братів, Андрій, пішов служити. Був бійцем 128 гірсько-піхотної бригади.
Андрій Капчур
– Ми втратили з ним зв’язок у січні 2015 року. На опорному пункті «Валера» (висота 307,5) у районі Дебальцевого був важкий бій. Андрій зник безвісти. Ми всі щиро вірили, що він живий. Пошуки тривали понад шість місяців. Лише в серпні за аналізом ДНК відшукали його тіло. Андрія поховали в рідному селі. Його посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня, – розповідає сестра Мар’яна Михайловська.
Саме на похороні Мар’яна познайомилася з другом брата Олександром Михайловським.
– Вони разом служили, були близькими друзями. Для нас обох загибель Андрія було страшним горем, це нас об’єднало. Ми одружилися, переїхали в Гайсин на Вінничині – рідне місто Олександра. У нас народилася донечка Євгенія. Ми були надзвичайно щасливі. Коли доньці було п’ять місяців, повернулися в Тернопіль. У березні 2022 року в Олександра мав закінчитися контракт із ЗСУ, ми чекали на нього вдома. Але почалося повномасштабне вторгнення. 14 березня 2022 року він загинув у боях біля міста Золотого на Луганщині, – згадує Мар’яна.
Олександр служив у 24-й бригаді, за визволення Дебальцевого у 2016-му році був нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Посмертно воїна вшанували орденом “За мужність” ІІ ступеня. Йому було 34 роки.
Поховали Героя в Забойках, біля найкращого друга.
Після 24 лютого 2022 року ще четверо братів Капчурів пішли захищати Україну: Степан, Віталій, Михайло та Володимир. Двоє з них сьогодні демобілізовані після поранень, ще двоє далі захищають Україну.
– Мамі було дуже важко їх відпускати. Вона пережила стільки горя… Та хлопці сказали нам, що мусять йти, бо хто, як не вони. «Треба захищати вас, свою Україну, свою землю, вас від ворога, щоб він не прийшов до нас», – говорили брати. Мама їх не зупиняла. Вона просто тихенько плакала і молилася. Просила, щоб берегли себе, – пригадує Мар’яна.
На захист України на початку повномасштабного вторгнення став і чоловік однієї із сестер, Ірини Капчур, – Андрій Печенюк.
«Він служив старшим сапером інженерно-саперного взводу. Загинув 11 серпня під час виконання бойового завдання на Харківщині поблизу населеного пункту Олександрівка Богодухівського району», – повідомили у Підгороднянській ОТГ.
– Для нашої родини загибель Андрія стала страшним ударом. Осиротіла 17-річна донька Соломія. Дівчинка – талановита скрипалька, справжня гордість родини. Вона з нетерпінням чекала додому тата, аби заграти йому на скрипці. Андрій дуже пишався нею, – каже Мар’яна.
Однак на 40 день після смерті Андрія рідні отримали ще одну страшну звістку. Внаслідок раптової зупинки серця у госпіталі Добропілля на Донеччині помер чоловік ще однієї сестри Анатолій Куріца.
– Його мали мобілізувати 17 липня. Та оскільки на 27 липня вже було заплановане весілля старшої доньки Марти, то Анатолію дали відстрочку. Ми зібралися родиною на весіллі. А вже після святкування чоловіка сестри відправили на навчання. Після чергового обстрілу його почало боліти серце, воно його й раніше турбувало. Анатолія забрали у лікарню, він випив таблетку і сподівався, що все минулося. Хотів повертатися назад в частину. Але раптово йому знову стало погано. Лікарі намагалися його реанімувати, але не вдалося, – розповідає Мар’яна.
Анатолія поховали в п’ятницю, 27 вересня, у рідному селі Почапинці. У нього лишилися дружина і дві доньки, Марта і Таня.
– Ціна перемоги України – надзвичайно велика, її неможливо виміряти. Наша родина пережила втрату чотирьох рідних людей. Це невимовний біль, який ми відчуваємо щомиті, – кажуть осиротілі рідні.
Юлія Томчишин, Тернопіль
Фото Підгороднянської ОТГ, з фейсбук-сторінки Мар’яни Михайловської та з родинного архіву Капчурів
Джерело: Укрінформ
9430