У Шумську місцеві бібліотекарі запровадили ноу-хау для хворих тамтешньої лікарні. Вони з книгами, журналами та газетами йдуть до пацієнтів. Читання відволікає хворих від нудьги та допомагає одужати, кажуть лікарі. Ідея такої книжкової терапії виникла у бібліотекарки Лариси Синюк після того, як вона сама тривалий час лікувалася у стаціонарі.
– Три роки тому я лежала з запаленням у терапевтичному відділенні Шумської лікарні. Це було серед літа, а лікуватися потрібно було майже місяць. Я ж маю такий характер, що мені важко влежати. А сусідки по палаті лежали ще довше за мене, вони були із сіл, їх мало хто відвідував. І тоді я запитала у Бога, що можу для них зробити. Найкраще робити те, що вмієш.
Я працюю у бібліотеці,тому й подумала: а чом би не принести книги хворим пацієнтам? Вони будуть відволікатися від настирливих думок про хворобу, в них підніметься настрій, самопочуття і швидше зможуть видужати. Скажу Вам по секрету, провідуючи мене, перші книги принесли мої дівчата з бібліотеки. Я спробувала ділитися ними із сусідами по палаті, а також із пацієнтами з сусідніх палат, – пригадала перші кроки книжкової терапії Лариса Синюк.
Виписавшись із лікарні, пані Лариса про своє ноу-хау розповіла керівництву книгозбірні. Отримавши від нього «добро», узгодила цю ідею з головним лікарем Шумської районної лікарні Юрієм Кушніром.
– У нас була домовленість про те, що працівники бібліотеки будуть відвідувати лікарню кілька разів на місяць. Однак ми побачили, що людина за 2-3 дні прочитує книгу і хоче іншу. Нам часто казали: «Ми Вас довго чекали, а чому Ви не приходили?» Тому ми прийняли рішення відвідувати лікарню з новою періодикою та книгами два рази на тиждень (у понеділок і четвер). Навідуємось до всіх відділень, окрім пологового та реанімаційного. Найкраще читають у травматології, адже там люди довго лежать (інколи навіть до півроку), їм особливо нічого роботи, тому залюбки читають наші книги, – розповіла пані Синюк.
Коли бібліотекарі приходять по пацієнтів, то на початках їх зустрічають насторожено.
– Зайшовши до палати, представляємось, що ми з бібліотеки, та запитуємо пацієнтів: «Читати будете?» Ті, що нас не знають, насторожено дивляться, бо думають, що ми торгові агенти і хочемо щось продати. Їм і так важко, а тут до них прийшли і ще щось пропонують. А був випадок, коли один чоловік каже до нас: «Що це за аферисти прийшли?» Вже потім, коли більше дізнався про нас, то сказав, що не має до нас претензій, і якщо сам не брав книги, то підчитував їх у сусідів. Загалом, коли пацієнти дізнаються, що книги їм принесли безкоштовно, настрій у них змінюється. Буває, що одну книгу читають усією палатою, – каже Лариса Синюк.
Найчастіше, за словами пані Лариси, пацієнти читають такі журнали, як «Історії життя», «Люблю готувати», «Жінка», «Дім. Сад. Город», «Добрий лікар», історичні книги, детективи, романи.
– Намагаємося приносити літературу сучасних авторів. На «ура» ідуть життєві соціально-публіцистичні романи. Популярністю користуються твори тернопільських письменників – Олексія Волкова, Лесі Романчук, Сергія Ухачевського. Жінки полюбляють читати Дарію Корній та Ганну Медвідь, – каже пані Синюк.
Чи не важко жінкам носити книги? – запитали ми в бібліотекаря.
– Літом маємо велосипеди, а взимку носимо книги в руках. Від книгозбірні до лікарні близько 10 хвилин ходьби, потім – по поверхах. Чи важко? Як Вам сказати? Я маю бібліотечну освіту, але був такий період, що не мала роботи і довелося працювати в соціальній сфері. Я ходила до одиноких людей, знаю їхні проблеми, переймалася ними сама. Мені десь Бог заклав, що маю людям робити добро. Робота в бібліотеці приносить задоволення, хоча й буває важкувато, коли несеш у сумці чимало книг. Але нічого не поробиш – люди замовляють, чекають на тебе, на нову книгу і я їх не можу підвести, – мовить шумський бібліотекар.
Книга має унікальну здібність – вона лікує людські душі та тіла.
– В усі часи люди помічали позитивний вплив книги на їхнє здоров’я та настрій, , особливо, якщо це тяжкохвора людина. Наші візити до лікарні неодмінно супроводжуються не лише видачею чи обміном книг, а й бесідами-рекомендаціями, міні-диспутами з приводу прочитаного. Специфіка обслуговування цієї категорії читачів полягає у тому, що хворі, самотні люди відчувають дефіцит уваги та спілкування. Тому найбільш популярною формою роботи стала індивідуальна бесіда. Читачі не лише прагнуть отримати необхідну літературу чи журнал, а й відчути розуміння, щиру зацікавленість, підтримку, – додає пані Лариса.
Коли людина одужує і виписується з лікарні, то просто залишає книги сусідові чи на підвіконні палати.
– За час, відколи ми носимо книги до лікарні, в нас пропало дві-три книги. Буває, немає книги, а за кілька днів її повертають, бо хтось із хворих чи навіть з медперсоналу взяв почитати. А бувають випадки, коли вдячні пацієнти дарують книги, говорячи: «Коли нам було важко, Ваші книги нас розрадили, тепер ми Вам даруємо книгу». Якщо робити добро, то воно повертається сторицею, – переконана пані Синюк.
Деякі хворі, які пройшли через книжкову терапію у лікувальному закладі, стають постійними читачами бібліотеки. Вони, одужавши, залишають стіни лікарні, проте продовжують читати приходячи в бібліотеку. Свої відгуки та побажання залишають у книзі «Скажи своє слово, читачу». Ось, наприклад, одне з них, яке написала жителька с. В. Загайці Валентина Нагорнюк: «Працівники Шумської центральної бібліотеки – щирі, дбайливі та добросовісні. Не шкодуючи свого часу, вони виконують неоціненну роботу: в погоду та негоду приносять книги й журнали в лікарню хворим людям, підтримуючи їх і духовно, і морально у нелегкий для нас та нашої країни час. Велике за це спасибі, нехай ангели їх оберігають, а Мати Божа посилає здоров’я».
Або ж інший випадок, про який розповіла наш співрозмовник: «Виписався з лікарні чоловік, приходить до нас та й каже: раніше ходив до пивної, а зараз і здоров’я не дозволяє та й Ви «підсадили» мене на книги, отож маю про що поговорити з дружиною».
Чи існує подібна практика книжкової терапії в Україні? – запитали ми в бібліотекаря з-понад 10-річним стажем
– Достеменно цього не можу сказати. У нашій травматології знаходяться пацієнти з інших районів та навіть областей і кажуть, що нічого подібного у них немає. Хоча ми обмінюємося досвідом з іншими книгозбірнями, але мені не відомі випадки, де б його взяли собі на озброєння, – підсумовує Лариса Синюк.
Джерело: Тижневик "Номер один"
9458