Держава Україна наплодила стільки пільговиків, що останнім часом актуальним стало питання, хто буде їх покривати. Особливо гострою є тема щодо компенсації за пільгове перевезення пасажирів. Якщо раніше цю функцію брала на себе держава, виділяючи на це цільову субвенцію, то після децентралізації кошти на пільговиків-пасажирів із держбюджету перестали надходити, відповідно на місцях стали шукати шляхи, щоб і «вовки» були ситі, і «вівці» нагодовані…
Ще донедавна у великих містах була така проблема, коли поспішаєш на роботу, а тролейбус приїжджає вже переповнений. І хто їде? В основному бабці-пенсіонерки, бо цей транспорт для них безкоштовний. Тільки питання, куди можна їхати в годину пік, коли люди поспішають на роботу та ще й платять за це гроші? У бабусь відповідь на такі зауваження проста: «На базар, там зранку все свіженьке!»
Це питання якось досить дивно «розрулила» тернопільська мерія, котра відправила бабусь на базар… після 10 години. Саме з того часу у Файному місті безкоштовний проїзд на всі види громадського транспорту (за проїзд у тролейбусах пенсіонери і далі не платять, незалежно від пори доби). Підслухав у транспорті одну історію на цю тему. Одна старша жінка хвалилася іншій, що, користаючись тим, що у маршрутках не доводиться платити, може на день кілька разів їздити на базар – щось собі закупити, щось дітям, бо там, виявляється, на гривню-другу молоко чи сир дешевші тощо.
За подібну розкіш перевізникам доводиться платити з казни. Адже якщо раніше маршрутки, перевозячи 3-5 пільговиків, покривали їхній проїзд власним коштом, то тепер, «пробиваючи» пільгову «Картку тернополянина», власники маршрутних автобусів звітують за кожного пільговика і вимагають від влади відповідної компенсації. Чи вигідно це нашій владі, питання риторичне. На мій погляд, вигідно як владі, так і перевізникам. Перша має спокій із пенсіонерами, які є стійким електоратом на виборах, і якби навіть хтось, борони Боже, підняв питання, навіщо приватникам платити за перевезення всіх пільговиків, бабці горою би стали за владу та її очільників, а ті отримали б собі чергові «дивіденди». Приватні перевізники, мабуть, отримуючи кошти за пільговиків, теж радіють, адже в іншому разі вони ставали б «на диби», вимагаючи простійного збільшення тарифів, щоби покривати проїзд пенсіонерів і пільгових категорій…
Однак подібний «бартер» влади і перевізників доволі сумнівний. Як на мене, вже давно варто було б ввести так звану монетизацію пільг на проїзд у громадському транспорті. Тобто, щоби пенсіонерам виплачували щомісяця певну суму, приміром, 60-80 гривень, із розрахунку на дві поїздки у день. А вони вже нехай використовують їх так, як вважають за потрібне: чи у транспорті їздять, чи щось купують за ці кошти.
Однак таку ініціативу, очевидно, зустрінуть у штики передусім старіші люди, особливо з міста. Після таких пропозицій із їхніх вуст доводилося чути, що в них хочуть забрати ледь не останнє! Мовляв, а що мені робити вдома – сидіти і дивитися у вікно? А так хоча б поїжджу по місті, людей побачу, себе покажу і вже день не дарма пройшов.
Але, з іншого боку, маємо пенсіонерів, які живуть у районах і в яких таких привілеїв, як їздити безкоштовно, немає. Водії зазвичай відмовляються возити таких пільговиків безкоштовно, сердяться, ображають, коли ті піднімають питання безоплатного проїзду, який їм гарантує закон, і схиливши голову, дістають дрібні купюри з хустинки.
Тож грошова компенсація пільг на проїзд у громадському транспорті була б чеснішою і пільговики з села не почувалися б обділеними та людьми іншого сорту. Але, на жаль, влада не довіряє людям та остерігається надавати гроші. Зручніше перераховувати гроші за перевіреними схемами підприємствам, якими здебільшого володіють «перевірені» особи. А підвищувати владі стандарти життя для українців, здається, не вигідно, адже люди почнуть задавати багато зайвих запитань…
Джерело: Тижневик "Номер один"
2203