«Гей, пливе кача по Тисині. Пливе кача по Тисині…». Досі не можу слухати цю пісню без сліз. Щось у середині скуйовджується, стає клубком у горлі і душить спогадами. Та рука сама тягнеться увімкнути саме її, щоби перенестися на чотири роки назад. Туди, на Майдан Незалежності, на Інститутську, на Банкову, у КМДА. Взяти горнятко чаю в руки та сісти поруч із тими, хто не боявся у будь-який момент поповнити ряди Небесної сотні…
106 – вбили, 2 тисячі – покалічили
Ніби це було не з нами і з нами водночас. 21 листопада прийнято вважати початком Євромайдану. Тоді, у 2013-му, розпочалися перші протестні акції у відповідь на рішення тодішньої влади щодо припинення курсу на євроінтеграцію та скасування процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.
Від мирних зібрань студентства – до масових мітингів, палаючих шин, “коктейлів Молотова” і бруківки, що стала зброєю в руках протестувальників. Але найтрагічнішим було те, що цього разу, на відміну від подій Помаранчевої революції, відстоюючи гідність та свободу, віддали свої життя 106 українців і ще понад 2 тис. отримали поранення. І це лише за три місяці… Здавалося б, країну не зміниш за три місяці, але …
Мені зараз так соромно, що не можу відтворити детальну хронологію тих подій. У голові уривки, ніби дитячі спогади-маркери: більше емоційного забарвлення, ніж фактів. Десь посеред дороги навпроти колони з «Беркутом» сидить хлопчина і грає на піаніно. Ось тут, поруч КМДА, ніби сьогодні, стаю у чергу, щоби зігрітися. Зі мною десятки інших таки же незнайомих, поріднених ідеєю людей… Де вони зараз? Здається, що такі не зникають, але…
Часом, як іду вулицею чи їду в маршрутці, намагаюся відшукати людей з очима тієї революції. Та не знаходжу. Опустивши голови вниз, кожен мчить у власних справах. Хоча серед них точно є ті, хто, хай навіть опосередковано, брав участь у Майдані. Хтось був там, у серці Києва, а хтось сидів перед телевізором, бо інший хтось із рідних тупотів ногами від холоду на розбитій бруківці. Хтось жив від дзвінка до дзвінка, бо знав, що там його діти…
Хтось збирав допомогу, хтось стояв на барикадах, когось оплакують, когось не знайшли, хтось закохався, хтось, хтось, хтось… Де всі вони тепер? Їх же не вивезли з країни, їх не стерли з пам’яті.
Страх перед байдужістю
Мені страшно, наскільки за чотири роки після Революції ми стали байдужими. І я не можу повірити, що серед байдужих і ті, хто був початком Революції гідності та свободи. Що з нами сталося за чотири роки? Здається, людям ні до чого немає діла, окрім власних клопотів, здається, ще рік і ми забудемо взагалі, що разом творили історію. Дивуюся, як тоді ми спромоглися підвищити голос до влади всієї країни, натомість плювати хотіли зараз на те, що діється у власному місті чи селі.
Байдужість – це найбільша людська вада. Ми не хворіли нею колись, та підчепили зараз. Помічаю, що серед активістів рідіють ряди, що серед реформаторів усе менше тих, хто вірить у зміни, декларовані Майданом. У грудях стає холодно від мовчання, яким прикривається більшість.
Я не знаю, як зустрічати 21 листопада, не знаю, як правильно проживати ці три місяці зими. Можливо, занадто багато фаталізму і все не так сутужно? Хоча…
Знаю точно, що не хочу відзначати цей день десь на площах поруч із чиновниками, які говоритимуть завченими на кілька років наперед фразами, видаючи їх за щирість. Знаю, що не хочу дивитися ефіри, де політики розриватимуть сорочки на грудях, щоби довести, хто з них більше був на Майдані.
Мені би хотілося, щоб цей день не перетворили у фарс ті, хто зібрав лаври на чужих побоях. Не вони мали би святкувати наш листопад. Та чи варто святкувати взагалі? Думаю, що так. Проте не для того, щоби поставити «галочку» у звіті, а щоби пригадати самих себе!
«Сам не знаю, де погину, Сам не знаю, де погину». От би якось вранці вона прозвучала у кожному куточку України. Уявляєте, виходиш надвір і чуєш ніби клич, заклик до кожного персонально: «Не забувай, не будь байдужим!»
Джерело: Тижневик "Номер один"
5134