Часто можна почути, як міжнародні донори допомагають Україні. Міжнародний валютний фонд – два-три мільярди, Канада – вісім, Штати – п’ять. У тих, хто не вникає у суть питання (а таких, повірте, багато), може скластися враження, що всі кошти ми отримали просто так – за красиві очі. Та насправді безкоштовний сир буває лише у мишоловці, і рано чи пізно усе отримане доведеться повертати. І час «ікс» настане значно швидше, ніж можна уявити.
Кредитна ширма
Я не є експертом з економічних питань, тому всі мої знання про транші, які отримує Україна, обмежувались тим, що це кредитні кошти, які доведеться повертати. І судячи із сум, які нам надали, робитимемо це не тільки ми, а й наші внуки та правнуки.
Справді, країна знаходиться в економічній скруті. Ресурсів фактично немає, тому доводиться брати кредити. Це світова практика, яка працює у багатьох країнах світу, але в наших реаліях ризики дуже великі.
По-перше, не можна з точністю сказати, що всі кошти, надані фінансовими інституціями, використані за призначенням. Якась частина (навіть важко припустити, яка саме) осідає у кишенях корупціонерів під час тендерів, закупівель, у вигляді «відкатів» тощо. І коли кажуть, що у цій країні вже нема що красти, то це неправда. Добрі сусіди завжди підкинуть кілька сотень мільярдів, на яких можна «пастися» ще, як мінімум, пару років. Тому то й тримаються посадовці за свої крісла, як блоха – кожуха.
По-друге, щоб отримати кредит, держава повинна виконати ряд вимог. З останнього – це підвищення цін на газ. Принаймні у цьому нас запевняють урядовці. Саме в цей момент виникла дискусія. Одні експерти стверджують, що зростання тарифів серед вимог МВФ не зазначено. Інші – навпаки. Так це чи ні, можна сказати, лише особисто перелопативши цей об’ємний та складний документ. Тим не менше, можна припустивши, що, зіпхавши все на вимоги МВФ, управлінці прикривають свої непопулярні реформи. Це стало для них своєрідною ширмою. Ще й лякають, мовляв, інакше не буде грошей. І тут виникає запитання: а кому вони більше потрібні – простим громадянам чи посадовцям? Держава швидкими темпами спускається у боргову яму, вибратися з якої зможе не скоро.
Досягнення влади – у наших тарифах
Нещодавно готувала матеріал про чергове підвищення тарифів на воду. У вартість входить оплата за користування кредитом Світового банку. З’ясувалося, що комунальне підприємство отримало від структури кредит під дуже низький відсоток. Водоканал використав лише один мільйон доларів із 36 можливих. Зараз тернополяни сплачуватимуть лише відсоток за користування кредитом, а вже з 2020 року почнуть платити більше – потрібно буде повертати тіло кредиту. І тут мені пригадалося, як представники влади гучно та помпезно звітували про те, що Тернопіль може отримати такий кредит. Як його повертати, більшість тернополян, очевидно, і не уявляли. Усім це розрекламували як величезне досягнення та благо, але стороною оминули, хто за це все має платити. Думаю, коли через пару років у рахунках тернополян з’являться захмарні суми, вони зрозуміють, що насправді відбулося і кому мають «дякувати» за покращення роботи підприємства. Запитаєте, кому? Та собі, тому що самі все оплачуємо.
Тут запитання виникає і до управлінців, які розхвалюють отримання кредитів як своє особисте досягнення і хизуються цим під час своїх пафосних звітів. Як на мене, у цьому і полягає їхня робота. Ніхто не хвалить журналіста, коли той пішов на прес-конференцію, вчителя, який навчив дитину читати і рахувати, лікаря, котрий надав допомогу людині. Це сприймається як належне. Люди просто виконують свою роботу. Так само і управлінці виконують свою роботу, за яку вони отримують зарплату і непогані премії. Тобто і за цю послугу громада заплатила, тож підстав хизуватися не бачу.
Як на мене, отримання кредитів – спірне питання. Які є передумови для того, що через п’ять років українці стануть багатшими і зможуть за все це заплатити? Жодних! Мінімальна зарплата зросте із 3200 до, скажімо, 5200 грн. Хіба цього достатньо? Як тоді повертатимемо борг? Чи не станеться, як у Греції? Дуже цікаво було б почути якісь гарантії з цього приводу, але в країні, де триває війна, їх немає…
Джерело: Тижневик "Номер один"
18123