Мені часто зараз закидають (здебільшого негативні фігуранти публікацій), що не маю права критикувати події, владу в Тернополі, бо я тут чужа. Себто – не прописана. Так, я й ніколи не приховувала, що народилася та виросла в сусідній Хмельниччині. Там, на щастя, мене досі чекають живі та здорові батьки.
От тільки не розумію, як це забороняє мені вважати Тернопіль своїм? Хто визначає, скільки років потрібно прожити у Файному, щоби «вписатися» в його антураж?
Дискримінацію «за пропискою» я відчувала завжди. На першому курсі університету відкрила для себе термін «твердолобі», яким чомусь тернополяни охрестили хмельничан. Змістовного пояснення цій, чесно кажучи, образливій назві я так і не почула, але жартів на цю тему наслухалася немало. «А, Хмельницький, базар»,- чула від тернополян, коли розповідала звідки родом.
Так, ринок у нас є, один з найбільших в Україні, на який ті ж тернополяни регулярно їздять на дешеві закупи. Та суть же полягала в тому, щоби принизливо розставити акценти… Чесно кажучи, такі розмови мене зачіпали лише перші кілька місяців. Далі стало просто байдуже. В університеті було багато важливіших проблем, ніж ця.
Та з виходом у вільне журналістське плавання моя прописка знову всіх зацікавила. Як ніхто, мабуть, розумію колишнього голову облради, нардепа Олексія Кайду, якого в Тернополі називали «зайдою». «Панаєхавша», а лізе щось міняти», – чула не раз від місцевих політиків. Та й досі чую. Звучить так, ніби я прибула в Україну разом з делегацією міністрів-грузинів, яких свого часу запросили міняти країну, а потім потроху почали розганяти. Але ж ні! Я всього лише перетнула річку Збруч та проїхала від батьківської хати 80 кілометрів. Якась надто близька Грузія, правда?
Не знаю, як на вашій (зауважте!) Тернопільщині, але в моїй хмельницькій школі вчили любити всю Україну, як це не дивно. Поділ на захід та схід сприймався негативно. Про міжобласні кордони взагалі не йшлося.
Пригадую, до нас прийшов новий учитель родом з Тернополя. І ми дуже раділи, бо мали нагоду почути щось інше, нове, як мінімум, про побут та звичаї. Нам, учням, хотілося ходити на його уроки і точно навіть не виникало думки обізвати його «зайдою».
У Тернополі чомусь для декого прописка та походження стають ключовими. Дійшло до того, що тернополяни з навколишніх до обласного центру сіл стали для влади не тернополянами. У такому випадку моя Хмельниччина в паспорті – це вже як вирок? І, звісно, не узагальнюю. Далеко не всі тернополяни зважають на це і дорікають за спинами. Про походження здебільшого говорять ті, кому ти переходиш дорогу, заважаєш «крутити» схеми. Смішно, але більшість таких крикунів – це люди, котрі, як і я, народилися та виросли десь у селі. Навіть міський голова Сергій Надал метається між Байківцями та Тернополем. Про міських та обласних депутатів взагалі мовчу. Більшість – не місцеві.
Ніколи не думала, що цій країні розвиватися заважають «зайди», які мігрують між областями. Цікаво, у Києві теж так сприймають?
Дійсно, багато моїх знайомих активістів і небайдужих людей загалом, яким не лінь вийти на акцію, нескладно відстоювати свою позицію та права, – це люди без прописки та своєї квартири в Тернополі. Не знаю, чому так, але їм це не заважає любити це місто на рівні, а подекуди навіть більше, ніж корінним тернополянам. Напевно, їм ще потрібно говорити дякую за це, а не вказувати на двері.
Щодо мене, то не беру близько до серця закидів про «зайду» і вам не раджу. Вірю, що кожен наш крок, зміна місця чи роботи для чогось відбуваються. І якщо зараз ви тут – значить комусь це потрібно. Передусім вам самим має бути комфортно від того, що навколо.
Я не тернополянка і, мабуть, ніколи не зможу знати настільки досконало місцеві звичаї, культуру, сленг, вулиці, історію, щоби називати себе «своєю». Батьків, як і місце народження, ти не вибираєш. Проте обираєш друзів, знайомих, коханих… Тернопіль для мене став близьким другом, доля якого хвилює та не залишає осторонь. А кого, як не друзів, не кидають у біді, говорять про недоліки, застерігають від помилок. Справжня дружба – це передусім щирість відносин. І я хоч лише вісім років, але стараюся бути хорошим другом тобі, Тернополе…
Джерело: Тижневик "Номер один"
3690