Кажуть, жінка любить вухами. Якщо Україна – це жінка, виходить, вона ще та дама. Любить похвалу і рясні обіцянки. І, на жаль, в силу своєї молодості досі на них купується.
25 років – це поважний вік для незалежної держави. Людина у цьому віці, як правило, уже визначилась зі своїми пріоритетами, позицією і переконаннями. Але не Україна. Сьогодні в її голові, наче у пісеньці Вінні Пуха, – тирса.
Якось випадково стала свідком запеклої тарифної дискусії. Це був батл дворів. Кілька пенсіонерів з мого будинку та декілька з сусіднього затято сперечалися на тему комунальних послуг. Одні стали на бік державної політики. Підозрюю, що цей фан-клуб уряду сформувався з числа тих, хто отримує субсидію. Інші, навпаки, критикували політику держави і почали агітувати за політичну силу, яка обіцяє зниження тарифів на комуналку. Мовляв, а ви чули, скільки насправді має коштувати газ та електроенергія? У десять разів дешевше. Нас обкрадають! На нас наживаються, наче на мітингу, кричали пенсіонери.
І тут не посперечаєшся, доля правди в цьому є. Але навіть якщо від цього є панацея, то точно не в опозиційній політичній силі. Та мене зачепило інше: як легко можна маніпулювати чужою думкою. Чому українці так поверхнево реагують на подібні заяви? Чому так просто купуються на сказане?
Обіцянку стосовно тарифів не можна виконати ані теоретично, ані практично. Варто лише розкинути карти, подивитися, кому належить газовидобувний та енергетичний ринок України, хто з цього що отримує, і тоді стає зрозуміло, які у нас перспективи. А точніше, їх у нас наразі нема. Тарифи, пенсії, заробітна плата – це теми, які системно використовують кандидати. Тільки за останні 10 років політики десятки разів спекулювали на високих тарифах і зростаючих цінах, але при цьому вони продовжували зростати. Більше того, політична сила, яка нині набиває собі рейтинг на цій темі, уже 20 років є одним із ключових гравців українського парламенту. Українці мали достатньо можливостей побачити ефективність таких управлінців. Але ж ні, ми далі впрягаємось у той же віз. А головне, що люди справді щиро в усе це вірять.
В Україні з легкістю і без усяких надздібностей можна передбачити гасла політиків у майбутній передвиборчій кампанії. Нам обіцяли закінчити війну за один місяць, безвізовий режим, дешеві автомобілі, справедливі суди. Що з цього виконано? Нічого. А ми десь у себе в дворі, на кухні, на ринку, в транспорті сперечаємось, чиє теля краще.
Прикро, що більшість людей не хочуть вникати у суть питання. Політики говорять те, що електорат хоче чути. А суспільство коливається, як маятник, то в одну сторону, то в іншу. Від одного політичного табору – до іншого. І виграє той, хто має кращі ораторські здібності. Це нагадує любовну історію Дон Жуана, який спокушає жінку лише на одну ніч. А на ранок й імені її не пам’ятає. Так політики заграють з виборцями. Закидають спокусливими пропозиціями, обіцяють безхмарне майбутнє, а після голосування у них наступає амнезія.
Коли Україна навчиться говорити – «ні»? Коли навчиться поважати себе і не розмінюватись на дріб’язкові обіцянки популістів? Давати оцінку за вчинками, а не пустими словами?
Зараз кожен третій дядько в камуфляжі називає себе учасником АТО. І не важливо, що насправді до зони бойових дій вони наближалися не ближче, ніж за 100 км. Але всі ставлять себе в один ряд з героями, які пережили котли, полон, відкриті бої, втрату товаришів і подібні речі. Тут уже справді не знати, чому вірити. Усіх цих сумнівних АТОвців тягнуть на пікети, у партії, правоохоронні органи. Люди ведуться на сльозливі історії псевдовояків, створюють собі кумирів, довіряють їм і навіть не здогадуються, що потрапили на політичний гачок.
Очевидно, українці – оптимісти. Вони хочуть вірити у краще. Мабуть, в цьому немає нічого поганого. Але цей романтизм не повинен нам заважати робити правильні висновки та виважені рішення. Наш недитячий вік уже зобов’язує думати власною головою.
Зоряна Гарасимів
Джерело: Тижневик "Номер один"
5949