Редемптористи – спільнота священників, які працюють у ділі відкуплення через місії та реколекції. Вони носять чорний габіт із білим коміром. На грудях – хрестик. На поясі – велика вервиця, складена буквою «М», що символізує особливу набожність до Марії – Матері Божої. Вервиця від самих початків займає особливе місце в місії редемптористів. У цій спільноті отець Василь Ліниця служить уже двадцять років. Він любить жартувати, говорити про різні проблеми, давати поради… І, перебуваючи у тернопільському монастирі, о. Василь щасливий.
Людина, яка добровільно прийшла в монастир, може добровільно його залишити
– Досить довго церква вважала чернецтво одним зі своїх Таїнств. Нині воно не входить до їхнього числа. Відомо, що Ви прийняли постриг. Як вважаєте, чи дійсно сам чин настільки преображає душу, що можна говорити про містичне єднання з Богом?
– Спершу я трішки про себе розповім. Мене звати отець Василь і я редемпторист. Є різні монастирі, при яких служать отці-василіяни, отці-студити, отці-францисканці. Кожен із них має свою харизму – напрямок служіння у церкві. Монастирі з різними харизмами – це багатство церкви. Кожна особа, яка відгукується на те покликання, намагається згідно з правилами і харизмою удосконалювати себе. Хто такий монах? Монах – це досконалий християнин. Харизма редемптористів – місії та реколекції. На парафії нас бачать як неодружених священників, але це не є основною ціллю нашого громадження. Так, ми служимо на парафіях і це дозволяє нам втілювати харизму щодо місії та реколекції. Ідеться й про наше утримання, бо місії завжди потребують певного фінансування. Взагалі покликання до монашого життя – це певний дар. Я прийшов у монастир в 1992 році (15 квітня 2022-го буду святкувати 15 років священства, – авт.). На той час мені було майже 19 років. Мій наставник говорив, що є кілька родів розрізнення покликання: перше, що Бог дає покликання людині й вона його приймає добровільно Друге, людина має бажання, вона може вимолити покликання, будучи в монастирі, дотримуючись правил монашого життя тієї чи іншої спільноти, до якої вона хоче вступити. Третій момент трішки негативний – Бог покликання людині дав, але вона його втратила, оскільки не працювала над собою.
– Серед цих варіантів який найбільше підходить Вам?
– Я думаю, що Бог мені дав це покликання. Я народився у досить побожно-християнській родині. У моєї мами рідний брат теж священник. І у свій час я вирішив піти у монастир.
– Багато хто думає, що в монастир пішли люди переважно нещасні або ті, що втікають від світу. Це ж брехня?
– Так. Думаю, Ви побачили, який я щасливий. Всі ми хочемо адекватних людей: фахівців-лікарів, політиків тощо. Людина, яка йде в монастир, не повинна мати фізичних чи психічних вад, що будуть на перешкоді, аби сповняти ту чи іншу харизму того чи іншого монастиря. Людина має бути зріла, тому що в монастирі є багато вимог. Також вона повинна бути сильною.
– Розкажіть про вимоги, які є в монастирі?
– Перше правило – це молитва. Далі – послух, праця, яка впроваджується упродовж життя монаха. Якщо дивитися на формацію, коли хлопчина приходить у монастир, то для нього дається випробувальний термін пів року. Перебуваючи з нами, він приглядається, як ми живемо, що робимо, як молимось. Після цього має можливість зрозуміти, чи йому підходить такий стиль, чи він готовий узяти на себе відповідальність – жити в такому монастирі. Кожного року ми приймаємо євангельські ради: обіт убожества, чистоти і послуху. Після цього складаємо таке – витримати до кінця монашого покликання. Формація підставова є 7 років. Кожного року ми поновляємо свої обіти. Чи має право людина залишити монастир під час етапу 7 років? Так, як добровільно прийшла, так і добровільно може піти. Жити в монастирі нікого не змушують. Є випадки, що людину можуть попросити піти. Є випадки, що людина психічно не зріла або не справляється з обов’язками монастиря. Тому 7 років – це не просто час, коли ми тішимось, що вона є і має бажання тут бути. Тут людина проходить певну формацію: не тільки молиться, виконує певні правила, а й вчиться.
Покинути монастир, не пройшовши формації, гріхом не вважають
– Чи вважатиметься гріхом, якщо людина покине монастир у той час, як проходитиме формацію?
– Ні, тут гріха немає. 7 років – це підставова формація для того, щоби монаха-місіонаря підготувати і навчити тому, щоби в майбутньому він міг зарадити у своєму покликанні. Якщо людина вирішує на 3-4 році, що їй це не підходить, то йде у світ і починає щось інше.
– Колись я думала, що монах – це невільна людина. Він живе у закритому приміщенні, де темно й моторошно. Я помилялася?
– Коли в мене тільки з’являлося бажання піти в монастир, я теж так думав. Вважав, що монах живе у невеличкій кімнаті, де світить свічка. Там усе строго… Але це наше уявлення. Коли ти приходиш у монастир, то розумієш, що тут люди, які певною мірою знають, чого хочуть. Певні правила монашого життя чи спільноти допомагають розвинути твоє покликання.
– Чи шкодуєте про те, що прийняли чернечі обітниці?
– Не шкодую. Я вважаю, що людина повинна полюбити покликання, яке обирає. Якщо це зробить, тоді вона буде щаслива. Другий момент – важливо бути щирим перед собою у тому покликанні, в якому є. Небезпечно для людини те, що вона це покликання обирає, розуміє, що це не її, і в той момент не відважна, не може сказати стоп. Тим самим силою факту змушує себе бути в цьому покликанні. Але висновок один: людина і та спільнота, в якій вона перебуває, нещасливі.
– Наскільки важко присвятити себе Богові?
– Кожна людина через Таїну Хрещення вписана у книзі життя. Вона посвячена Богові. Повторюся, монах – це досконалий християнин. Він обирає добровільний целібат, блаженний спосіб життя, в якому старається бути досконалим і реалізувати покликання. Звичайно, Богові себе присвятити важко. Будь-яке покликання, яке людина вибирає, важко виконувати. Якщо ми з любов’ю і довірою в Бога приймемо це, тоді його вдасться легше реалізувати. Покликання – це відповідальність!
– Як проходить день монаха?
– Графік нашого монастиря залежить від служіння у храмі. Ранок розпочинається з приватної молитви. Хтось іде до церкви на 7 годину. Таким чином мусить встати раніше, аби приготуватися. Я встаю о 5:30 кожного дня. Маю зарядку, інші приготування. О 6:30 іду до храму. О 13:00 у нас є спільні обідні молитви. Після них повертаємося до рефектару й обідаємо. Ввечері о 17:00 проводимо у храмі вечірню разом з парафіянами, а о 18:00 – літургію. О 20:00 ще є спільні молитви. Крім цього, ми як отці-редемптористи маємо обов’язок молитися на вервиці.
– Що споживають монахи?
– Ми споживаємо корисну їжу. Я думаю, те саме, що й кожна людина. У нас є пані, яка працює на кухні. Ми її називаємо мамою. Вона готує нам каші, салати. Зранку м’яса не їмо, лише на обід. Щоби було економніше, ми його дозволяємо собі тільки в суботу й неділю.
– Як Ви ставитеся до соцмереж?
– Позитивно. Це можливість спілкуватися з людьми, читати гарні публікації, роздуми, ділитися своїми думками з іншими. Навіть якщо людина знаходиться в ізоляції, то завдяки інтернету ми стаємо ближчими до неї. Але питання в тому, як нам його використати?
– Будучи в монастирі, хоч раз грішили?
– Справа гріха не залежить від нашого перебування. Немає людини, яка жила і не згрішила. Кожен відчуває боротьбу за чистоту свого серця, розуму й уст.
Перстень на пальці сестри-монахині означає її одруження з церквою
– Священники та сестри-монахині носять на пальці обручку подібно до людей, що вступили в шлюбний союз. Чому їхнє рішення повернутися у світ, щоби одружитися з людиною, не розглядається як повторний шлюб?
– У мене є перстень, де пише «Спаси і сохрани». Це пригадує певну молитву. Багато сестер носять персні, тому що цим вони віддають своє життя на служіння церкві. Можна сказати, що вони одружуються на церкві. Людина, яка, перебуваючи в монастирі, стверджує, що хоче його залишити, гріха не має. Важливо, аби вона була щаслива і виконала те покликання, до якого їй лежить серце.
– Відомо, що всі ченці не одружені. Ви також прийняли целібат. Важко йому слідувати?
– Звичайно. Людині, яка обирає подружній стан, також важко. На кожному кроці нас щось спокушає, але ми знаємо духовні механізми, які допомагають цього уникати. Навіть якщо людина й спокусилася, то вона завжди має можливість покаяння – сповідь.
– Часто люди асоціюють неодружених священників з монахами. Чим відрізняються цих два стани?
– Монахи живуть у спільноті. У нас є свої правила. Є священники, які закінчили семінарію й не одружилися. Вони також безженні, але живуть в єпархії та служать на парафії. Неодружені монахи мають свої правила, графік монастирського життя, настоятеля. Отець, який у целібаті, має текана, церковну ієрархію. Він теж чинить послух.
– Чи якось відрізняються українські монахи від тих, що проживають за кордоном?
– Відрізняються мовою, стилем, харизмою, одягом. Є країни, де ченці не можуть відкрито носити свій монаший одяг через переслідування. Проте вони служать, сповняють свою харизму.
– Хто має право стати монахом?
– Людина, яка похрещена, має повних 18 років та середню освіту. У наш монастир можуть вступити люди до 35 років. До речі, вони ще мають пройти медичний огляд, аби переконатися, що дійсно можуть тут перебувати.
– Бувають випадки, коли людина хоче йти в монастир, але батьки проти цього. Чи можна протирічити батьківським словам?
– Особа є доросла і вона сама вирішує. Коли є одна дитина чи двоє, то батьків можна тоді зрозуміти. Тато з мамою, які підтримають свою дитину, цим самим допоможуть їй стати щасливою.
– Як Ви своїм батькам повідомили про те, що хочете йти в монастир? Готували якось до цього?
– Спеціального приготування не було. З мамою не виникло жодних проблем. Батько як чоловік більше наголошував на тому, що це велика відповідальність. Пригадую, як він говорив, щоби добре подумати, не допустити повернутися назад. Казав: «Якщо ідеш, то вже повернення немає». Все було дуже строго. Можливо, й ці слова також мене стимулювали працювати над собою.
– Коли останній раз Ви бачили своїх батьків?
– Я часто їм телефоную. Ми родом із Львівської області, Яворівського району, смт Шкло. Там пройшло моє дитинство, навчання. У селищі зародилося моє покликання до монашого життя.
– Чи наділені монахи даром зцілювати?
– Силою самого священства людина має право молитися за здоров’я… Екзорцизм. Зцілення. Не зціляє монах чи священник, але зціляє Бог, який дає отцеві цей дар, через який діє сам. Хтось має дар проповідництва, і Бог через це також торкається людського серця.
– Отче, побажайте щось нашим читачам.
– Хочу побажати, щоби кожен із нас був справжнім християнином, не боявся заінвестувати своє покликання у Божі плани. Нещодавно я прочитав такий вислів: «Трагедія людини не в тому, що зруйновані її плани, а в тому, коли зруйновані Божі плани щодо неї самої». Люблячий і вимогливий Бог запрошує людину до себе, він хоче, щоби вона була щаслива. Обираючи заповіді, Божу дорогу, ми знайдемо сенс нашого життя. Бажаю, щоби кожен був щасливим, а такими ми будемо тоді, коли житимемо близько Бога.
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: Василь Ліниця, життя, монастир, монах, редемпторист
13335