Батьки – це ті люди, яких не вибирають. Народившись, ми не знаємо, чи чекають на нас і чи любитимуть. Хоча часто й самі батьки цього не знають наперед, так як не знають, чи любитимуть діти їх самих. Але батьки мають шанс зробити так, щоби сини та дочки їх любили і поважали.
Ця історія про те, що не кожен батько, який має стосунок до народження дитини, може ним називатися. Вона про життя однієї родини, в якій залюблений своєю матір’ю дорослий син став найгіршим тираном для дружини. Разом з тим ця історія про щиру любов до вітчима, який став справжнім батьком для своїх і чужих дітей. І головне – вона не вигадана. Авторка – моя тітка Олена.
«Мій батько був тричі одружений»
Спочатку тато одружився з моєю мамою. Вони були ровесниками, і вона якось не дуже цінувала ті упадання, бо були доросліші й цікавіші кавалери. Але коли мама сварилася з черговим залицяльником, мій майбутній батько був під руками – тут як тут. Казав, що дуже її любить, не може без неї жити.
Зрештою вони одружилися. Весілля почалося ще з п’ятниці. Спочатку дівич-вечір – коровай. Забрали всю молодь із клубу і гуляли. Наступного дня приїхав мій батько. Привіз духовий дитячий оркестр із музичної школи. Ото вже всі хвалили музику! Для нашого села тоді це було щось нереальне. Мій тато був єдиною дитиною в сім’ї. Народився у третьому шлюбі свого батька, який до того не мав дітей. Тому син став єдиним, залюбленим, балуваним.
Мої батьки 1975 року народження. Коли настав час іти татові на строкову службу в армію, бабуся поїхала до військкомату й упала навколішки, прохаючи, щоб її забрали замість сина, бо в нього хворе серце й він не витримає. Не відомо, чи серце справді було хворим, але батько до армії не пішов. Бабуся хотіла йому неважкої роботи, тому відправила вчитися на кравця. Але все-таки варто сказати, що шив він, як бог, – від кашкетів до пальто.
Практично одразу після весілля мамина свекруха посадила молодят перед собою і сказала їм: «Вам не потрібні діти. Он сусіди живуть удвох, одне про одного дбають. А діти – то великий клопіт. Він вам не потрібний. Живіть краще для себе».
«Сімейне життя було затишним і гарним»
Почали вони жити для себе. Мама розповідає, що чоловік пилинки з неї здмухував, допомагав у всьому. Сімейне життя було затишним і гарним. Жили вони разом із чоловіковими батьками. Одного разу мама повернулася додому, відчинила двері й почула, як свекор повчає сина: «А що це ти задумав чоботи їй мити? Жінку треба регулярно бити й не давати їй спуску. Вона має слухати свого чоловіка і за ним дивитися, а не навпаки!»
Син слухняно кивав головою. Але після чотирьох років шлюбу я таки народилася. Дідусь із бабусею з батькового боку мене сприйняли і навіть казали, що люблять. Своєрідною, як потім виявилось, любов’ю. Бо сліпа любов до сина перемогла, і вона врешті-решт їхнього сина й згубила.
Яскрава й типова картинка з мого дитинства: мами немає вдома, зате до нас знову прийшла бабуся, вони розмовляють з татом на підвищених тонах. Бабця лає й обзиває мою маму, тато її захищає. Просить бабцю піти геть. Вона ще нервує, але йде.
Мій вітчим мене любив. Я знаю це точно. І я житиму далі з відчуттям цієї безумовної любові. М’яких хмаринок тобі, тату-вітчиме
Тихий літній вечір. Темніє. Мама повертається. Батько збуджений, нервовий. Розповідає мамі про черговий конфлікт і каже: «Ти знаєш, я не впевнений, що вона пішла, вона десь тут». Іде в сад і знаходить там свою матір, яка залягла в кущах і стежить, що відбувається, про що розмовляють.
Усе закінчилось погано. Батько почав пити. Ішов до своїх батьків, повертався напідпитку, починав з’ясовувати стосунки. Бувало таке, що він маму бив, ображав, вимагав абсолютного підкорення, хотів, щоби вона звітувала про кожен свій крок. Забороняв зі всіма спілкуватися. Кілька разів мама йшла від батька, але потім усе відбувалося за класикою: він приходив, плакав, просив пробачення, каявся… Вона поверталася. Не повернулася тоді, коли під час однієї сварки тримала мене на руках, а він запустив у неї праскою. Праска потрапила мені в голову, але пощастило – не у скроню, а трохи нижче. Після цього мама його назавжди покинула. Бабуся навіть їй з мого одягу нічого не віддала, тільки зраділа, що ми йдемо від них. Тепер нарешті вона знайде для свого улюбленого синочка гідну кохану дружину.
«Через два тижні мій батько привів додому іншу жінку»
Згодом мій тато знайшов іншу. Ну як знайшов, йому бабуся допомогла. Оформили стосунки, жили разом. А та жінка мала двох дітей від чоловіка-грузина. Від нього вона фактично втекла, оскільки той над нею знущався, бив, взагалі не цінував. Вона потребувала сімейного затишку, чоловічого захисту та хоча б якогось притулку. І потрапила у ще гірше – до мого батька, який зненавидів її двох дітей – старшу дівчинку й маленького хлопчика.
Мій тато не покинув пити і бити свою нову жінку. До цього додалися ще знущання над дітьми. Розповідали, що та жінка неодноразово у нижній білизні бігала серед ночі з криками, щоби рятували її та дітей. Пам’ятаю, як вона прибігала до нашої хати і стукала у вікна, але це була третя година ночі, тому ми не чули. Вона постійно ходила з синцями, в будинку був розгардіяш. Набридло їй це, пішла вже після того, як він майже скалічив її маленького хлопчика.
«Стосунків із моїм татом у мене не було»
Спочатку мій батько брав мене з собою в гості, але якось не виходило знайти спільну мову з ними. Він взагалі мене почав нервувати, тому я стала його соромитись. Я – така відмінниця й розумниця, а мій тато – алкоголік і тиран. Коли бачила його здалеку, тікала на інший бік вулиці, не хотіла з ними пересікатися. Він, до речі, виплачував щомісяця близько 100 грн. аліментів. На той час це було дуже багато. Мама намагалася відмовитись від цих грошей, боялася, що на старості років мені доведеться за батьком доглядати.
Так склалося, що помер він ще не дуже й старим. На свій день народження, коли йому виповнилось 50, тато вирішив нікого не запрошувати. Сів сам за столом, узяв 0,5 л горілки, нарізав яблук і пив. За годину пляшка стала пустою, а батькові все мало. Захотів він пройтися нічними вуличками міста. А в тому районі, де ми проживали, постійно різні проблеми. То зарізали юнака, то згвалтували 13-річну дівчинку, неодноразово крали маленьких дітей – було багато пригод, але це не важливо. І у свій ювілей батько захотів прогулятися. Ця нічна прогулянка принесла йому смерть. Ішли повз нього невідомі молоді хлопці, тато попросив у них сигарету, а один юнак замість того, щоби щось сказати чи дати попрошене, вдарив батька в груди, потім ще декілька разів копав ногами і все…
«Чесно, я навіть не плакала, коли дізналася про його смерть»
До цього батько досить довго прожив із маминою колишньою подругою, його третьою дружиною. І теж знущався, як міг. Вони купили разом будинок у селі. Вона казала, що їй немає куди дітися, є лише ця хата. Часто їздила в гості до сестри, залишалася там на кілька днів або й взагалі тижнів. І коли одного разу повернулася додому, бо сусіди забили на сполох, що не бачили мого батька вже кілька днів, нікого там не зустріла. Через два дні сусід ішов поблизу смітників і побачив там побите вщент мертве тіло. Вони з батьком тісно спілкувалися, тому він одразу повідомив мені. Дізнавшись про його смерть, я й навіть не плакала. Згадала, як він знущався з мами, його наступних дружин, мого братика… Але все-таки він мій батько, потрібно було організувати похорон, купити все, що необхідно.
Мені тоді вже було 28, працювала в магазині продавцем, тому трішки грошей мала. Протягом років ще підзбирала і якось батька похоронили.
Через кілька років до мого магазину підійшла третя дружина мого тата. Я не знаю, що вона хотіла, але, ймовірно, переймалася, що я претендуватиму на хату в селі, бо ж спадкоємиця. Яка хата? Яка спадкоємиця?
Мама мені казала, що тато був непоганою людиною. Якби не його батьки, які не давали їхній сім’ї зробити зайвий крок. Постійно контролювали, втручалися в сімейні проблеми, «допомагали» їх вирішити. А в них не вистачало мужності розірвати це коло.
Коли я буваю на сільському цвинтарі, часто заходжу на могилу до свого батька. Дивлюся на його фотографію, бачу свої зовнішні риси. Я не відчуваю нічого, окрім одного: мені шкода – як людина могла дозволити собі так зіпсувати своє життя.
«Другий шлюб моєї мами»
Другий шлюб мами був із чоловіком, якого вона випадково зустріла в суді, коли розлучалася з батьком. Той чоловік працював там охоронцем. А запам’ятала його тому, що його маленька донька не хотіла залишатися вдома, і він її постійно брав із собою на роботу. Як згодом з’ясувалося, в цього чоловіка померла дружина при пологах, а донечку він сам виховує.
Я не знаю, як так сталося, але через декілька років мама вийшла за нього заміж. Передісторія: мамина сестра вирішила познайомити її з братом своєї подружки, теж розлученим. Він жив зі своєю мамою та донькою. Коли вони побачилися, то впізнали одне одного. Так у мене з’явилася молодша сестра і новий тато. З ними ми одразу знайшли спільну мову, вітчим ніколи маму не бив, на руках її носив. Татом його я почала називати ще з самого початку. І так називала 43 роки.
Декілька років тому він помер. Мені тоді було дуже погано, оскільки попрощалися ми з ним по відеозв’язку. Щоби ви собі розуміли, нас розділяли 8000 кілометрів. Але мені все-таки легше, аніж мамі та сестрі, бо моя фізична відсутність відсунула від мене фізичне небуття того, без кого раптом стало порожньо.
Коли ти чуєш, що хтось помер у 79-річному віці, сприймаєш цей факт як смерть людини, яка вже достатньо прожила, насолодилася життям, багато побачила, ну і чого там, не 20-річний же юнак пішов? Але коли йдеться про того, хто вчора дихав, сміявся, говорив, хто був сильним і витривалим, дякуючи якому ти почала цінувати життя, який став тобі таким рідним, то 79 років – це ні про що.
Ковід. Серце зупинилося, і ніякі реанімаційні дії не допомогли. Він ще й хворів постійно, тому хвороба вразила ось ці нездорові органи. А ми жартували, що наш тато Василь займався спортом, не пив, ніколи не курив, правильно харчувався, тому мав би довго жити…
Знаєте, я ніколи не відчувала, що він мені не рідний. Жодної секунди. І моя донька, коли вже стала дорослою, випадково дізналася, що дідусь – мій вітчим. Вона не сумнівалася, що ми рідні. Дідусь носив нам важкі сумки з їжею, коли їхали відпочивати, о 4-й ранку на потяг, по снігу, тягнув велосипед з моєю дитиною. Це були важкі 90-ті. І коли у нас з’явилася перша квартира, то саме мій вітчим, столяр за фахом, привіз дошки і в окремій кімнаті облаштував свій кабінет, міні-майстерню, де стругав дошки вручну, щоби за тиждень нам поміняти у квартирі всі вікна та двері. Він майстер на всі руки, умів робити все: лагодити, ремонтувати, створювати, ростити. Ми жартували з донькою, що у неї було складне дитинство з дерев’яними іграшками, бо дідусь їй постійно якісь будиночки, кораблики чи солдатиків майстрував, а вона ними гралася.
Покоління наших батьків – важке і сповнене різних гараздів і негараздів. Вони якісь не жалувані. Ті, хто не вмів любити себе, хто був скупий на емоції. Для кого турбота – це нагодувати і щось потрібне зробити замість того, щоби багато говорити і зітхати. Мій вітчим мене любив. Я знаю це точно. І я житиму далі з відчуттям цієї безумовної любові. М’яких хмаринок тобі, тату-вітчиме.
Джерело: Тижневик "Номер один"
13272