Уродженка Тернопільщини, успішний кінопродюсер Галина Храпко запросила своїх земляків на зйомки завершального чи, як прийнято казати серед кіношників, крайнього знімального дня комедійного серіалу «Подорожники». Перед ними постав захоплюючий сюжет із безліччю комедійних ситуацій, гарною українською мовою, правдивою атмосферою подій. На перший погляд, усе просто. Однак про те, як насправді твориться кіно, розповіла Галина Храпко.
«Рука не піднімається викинути листи на смітник чи спалити людські долі, викладені на папері і скроплені слізьми»
– Пані Галино, Ви довгий час працювали на телебаченні, а відтак – подалися в кіноіндустрію. Чому прийняли рішення перекваліфікуватися?
– У 1993 році я закінчила інститут журналістики і з першого курсу паралельно працювала кореспондентом у різних виданнях, на телебаченні. З 2004-го по 2010 рр. на телеканалі «Інтер» виходила програма «Ключовий момент» із Наталею Сумською (до речі, зараз народна артистка знімається у моєму серіалі «Подорожники»), де я була автором і продюсером. В ефір вийшли 999 випусків, а це понад 2 тисячі реальних історій із неймовірними долями людей, катарсисами у студії, прощеннями та щирими обіймами на очах у мільйонів. Це був колосальний досвід на все життя – занурення в історію, болі, переживання конкретної людини з бажанням допомогти, подарувати радість зустрічі, родинне тепло. Ми всі разом плакали, раділи від того, що здійснили чиюсь мрію. Крім тих історій, які глядач бачив у студії чи в спеціальних рубриках «Постскриптум «Ключового моменту», де ми виїжджали до домівок наших героїв і вже там влаштовували несподівані ключові моменти, є сотні інших, в яких без публічного показу допомагали матері зустрітися з покинутою дитиною, примирити сина з батьком, познайомити рідних братів і сестер. І сотні чи тисячі глядачів, у житті яких були нездійснені «ключові моменти», під впливом програми самі їх здійснювали без нашої допомоги. «Ключовий момент» – справжня і дуже сильна психологічна школа роботи з людьми. Здобуті знання і досвід зараз допомагають мені в кіно: чи то коли я набираю працівників на проект, чи коли працюю з авторами над сценарієм.
– А чому перестала виходити програма «Ключовий момент»: закінчились історії чи з іншої причини?
– Програму закрили на вершині її популярності. Спочатку керівництво «Інтера» почало переставляти по сітці, щотижня зміщуючи час виходу, і тим викликало серйозне обурення глядача. Нас засипали листами з вимогою повернути програмі зручний для перегляду час. Глядачі зверталися до ведучої Наталі Сумської, до мене як керівника, але ми не могли на це вплинути, бо просто були виробниками програми, а за час трансляції відповідала програмна дирекція каналу-ефірника. Ми просили дослухатися до людей, які полюбили і щовечора чекали програму, як месію. Нас називали народними рятівниками людських душ, присвячували вірші, пісні, з нами радились, як вчинити в тій чи іншій ситуації. Незважаючи на невдоволення глядачів, програма утримувала рейтинги. І все-таки керівництво каналу прийняло рішення її закрити. Історій, які чекали свого ключового моменту, залишилося тисячі. Багатьох авторів листів нам вдалося обдзвонити і передати контакти людей, зустрічі з якими вони шукали. У мене досі в гаражі зберігаються всі листи. Рука не піднімається викинути на смітник чи спалити людські долі, викладені на папері і скроплені слізьми, бо, довіряючи нам найпотаємніше, люди проживали заново своє життя. Не покидаю думки, може, частина цих історій ввійде у книгу чи журнал під назвою «Ключовий момент». А зі всією групою традиційно на Покрову, коли вперше вийшла в ефір програма, ми збираємось і згадуємо прекрасні моменти багаторічної роботи над програмою.
«Будучи чиновником, стала скучати за телебаченням»
– Що було далі у Вашій кар’єрі? Як прийшли в кіно?
– Після закриття телепрограми я майже рік працювала у Київській міській державній адміністрації на посаді начальника відділу з питань промоцій Євро-2012. Завдання полягало у популяризації нашої країни, столиці (як міста, яке приймало чемпіонат Європи з футболу) з метою створення позитивного іміджу за кордоном, залучення інвестицій, проведення культурних заходів для гостей столиці під час чемпіонату. Будучи чиновником, стала скучати за телебаченням, де є більше можливості для прояву творчості і швидше можна реалізувати ідеї, оскільки це не потребує довгого шляху погоджень по кабінетах. Почала пропонувати відродити, повернути у новому форматі «Ключовий момент», розробляла інші проекти. Але все було безуспішно. І тоді я написала листа Владу Ряшину. Свого часу він очолював телеканал «Інтер», і його вважаю рідним батьком «Ключового моменту», адже саме він у 2004 році повірив в успішність і необхідність такої програми для українського глядача. Але згодом він покинув «Інтер», створивши власну кінокомпанію «Стар Медіа». Так у 2012 році я опинилася в серці української кіноіндустрії, що набирала обертів і зараз на своєму рахунку має вже тисячі годин якісних і рейтингових фільмів, серіалів.
«Перемагає той режисер, який найбільш переконливо й оригінально запропонує своє бачення художнього втілення»
– Яка вона, робота кінопродюсера?
– Продюсерська робота починається ще задовго до моменту зйомок. Це коли надходить заявка (опис історії), продюсер починає її аналізувати і готувати пропозицію для телеканалу із зазначенням жанру, аудиторії, кількість серій, орієнтовний бюджет витрат на виробництво та календарний план реалізації. Після того, як замовник (телеканал) усе погоджує, настає етап написання сценарію. Коли продюсер повністю впевнений у сценарії, тоді обирає режисера-постановника для його візуалізації. Іноді для цього проводиться цілий конкурс, де перемагає той режисер, який найбільш переконливо й оригінально запропонує своє бачення художнього втілення. І вже відтак підбирається вся група: каст-директор, який займається пошуком акторів відповідно до режисерського бачення, яке погоджене продюсером, менеджер із локацій підбирає об’єкти для зйомок, художник-постановник, художник із костюмів, з гриму тощо.
– Скільки Вам вдалося відзняти фільмів на сьогоднішній день?
– Зразу так і не пригадаю. У 2015 році було знято «Жереб долі», «Особистий інтерес» та «Вирок ідеальної пари». Через два роки, у 2017-му, телеглядачі побачили 4-серійну новорічну комедію «Мама для Снігуроньки», а у наступному 2018 році було знято «Два полюси любові», «Тінь кохання» та «Родинні зв’язки». Недавно на телеканалі 1+1 з високими показниками пройшов прем’єрний показ серіалу «У неділю рано зілля копала». Це 24 серії мелодраматичної історії. А сьогодні ми завершили зйомки комедії «Подорожники», прем’єру якої заплановано на осінь цього року.
– Чи можемо ми читачам трохи відкрити таємницю, про що буде історія?
– Звісно. Для себе цю історію я називаю «Шекспірівські пристрасті на житомирській трасі». Дві головні героїні, Ірина і Сусанна, 20 років тому були закохані у свого однокласника Толика. Хлопець же збирався на випускному вечорі освідчитися в коханні Сусанні і навіть купив обручку, але тоді в нього нічого не вийшло. Сусанна одразу ж після школи поїхала до Італії на заробітки, де працювала її мама. Для Толика це була трагедія, і витягти його з депресії взялася Ірка. Вона зробила все для того, щоби він повірив, що кохає саме її, а не Сусанну. Після весілля Ірка вмовила свою маму, Толика, його батька продати квартири в Житомирі і збудувати ресторанно-мотельний комплекс на житомирській трасі з українською кухнею. Це передісторія, яка протягом серіалу із вуст різних персонажів випливатиме. А сам серіал починатиметься з того, як Сусанна разом зі своїм чоловіком Маріо – мішленівським поваром, втікають з Італії від мафії, щоби сховатися там, де не дістане ні один Козаностра. Звісно, що це в Україні, на Батьківщині Сусанни. А знаючи, що Маріо не проживе без кухні, вона шукає ділянку, щоби збудувати ресторан італійської кухні. І звертається до свого однокласника Веніаміна – чиновника й афериста. На те він аферист, що одну і ту ж ділянку продає і Сусанні, й Ірині (Ірина захотіла розширити свій бізнес і вкласти гроші у такий же комплекс навпроти – «Подорожник-2»). Сусанні продає ділянку, а Ірині – недобудову на ній. Дві колишні суперниці стають сусідами через дорогу і запеклими ворогами в боротьбі за «Подорожник-2», втягуючи у чвари своїх чоловіків і дітей. І тут з’являється Монтеккі з Капулетті, бо син Сусанни закохується в дочку Ірини… Кожна з героїнь не хоче цього весілля. Сусанна – через те, що свого сина бачила з італійкою голубої крові, а не з дівкою на житомирській трасі. Ну а, звісно, Ірина боїться, бо статус сватів може зблизити Сусанну з Толиком, який так сильно був у неї закоханий 20 років тому. Толика зіграв В’ячеслав Довженко, Сусанну – Ірма Вітовська, Ірину – Олеся Жураківська, а Маріо – італійський актор з українським корінням, що вперше приїхав в Україну і вперше заговорив українською мовою у нашому серіалі. Це – Алессандро Демченко, який відтепер зі всіма вітається «Слава Україні!».
– А як Ви шукали режисера для такої сімейної комедії, адже цей жанр вважається досить складним?
– Так, комедію найважче реалізувати, адже вона потребує дуже влучних жартів – як словесних, так і комедійних ситуацій у дії, які народжуються на майданчику шляхом репетицій режисера з акторами і пошуку органічного комедійного втілення. Ми стартували з одним режисером, але вже через короткий час я приймаю рішення про заміну як режисера, так і оператора на більш досвідчених, які дали той результат, яким на сьогодні задоволена. Сподіваюся, що глядач так само полюбить цей серіал, як кожен, хто працював над ним. На ринку кіно вважаю одними із кращих режисера Володимира Харченка-Куліковського та оператора-постановника Євгена Адаменка, саме вони замінили попередні і дійшли до фіналу наших «Подорожників». А вперше з ними познайомилась наприкінці 2017 року, коли запропонувала 4-серійну мелодраму «Тінь кохання». Цей фільм був відзнятий рік тому і його прем’єра відбулася на телеканалі СТБ 8 березня. Дуже сильна історія з цікавим режисерсько-операторським художнім рішенням. Після цього я їм довірила історію «Родинні зв’язки», яка вже була в ефірі телеканалу 1+1 і зібрала велику кількість глядачів та позитивних відгуків. Настільки велику, що ми зараз думаємо над продовженням цієї історії.
«Одночасно українські актори можуть зніматися у двох, трьох чи навіть чотирьох фільмах»
– Пані Галино, переглядаючи українські серіали, ми, як правило, бачимо одних і тих же акторів. Чи є брак професійних акторів в Україні?
– Річ у тім, що у всі часи, навіть у незалежній Україні, нашим акторам віддавали не головні ролі, а другорядні чи епізодичні. Бо вважалося, що немає школи, вони недостатньо професійні. Режисеру чи продюсеру завжди простіше взяти на головну роль актора, у фільмографії якого понад 10 головних ролей, аніж ризикувати і брати з епізодичним досвідом. І так було донедавна, але після 2014 року ставлення до українських акторів почало змінюватись, їх все частіше стали брати на головні ролі та важливі ролі другого плану. І зараз попит на них колосальний. Одночасно українські актори можуть зніматися у двох, трьох чи навіть чотирьох фільмах. Нам доводилося «ділити» Славу Довженка в буквальному розумінні погодинно між проектами. Тобто актор з 5 ранку і до 10 чи 12 години знімався у «Подорожниках», а відтак він їхав на знімальний майданчик іншого фільму. Зараз попит є більшим за пропозицію. І це не тільки на акторському поприщі. Це стосується багатьох напрямків кіновиробництва. Так уже повелося, що я відкриваю нових зірок – інтуїтивно беру і доручаю очолювати департаменти людям, в яких ще мало досвіду чи взагалі немає в ролі керівника свого цеху. Було би бажання і хист. Поки що ніхто не розчарував. У «Подорожниках» у мене вперше очолили свій департамент і каст-директор, і художник костюмів, і транспорт-менеджер. І навіть 6-річна дівчинка без досвіду блискуче зіграла епізодичну роль. Між іншим, свого часу, коли ми знімали фільм «Особистий інтерес» у 2014 році, для масових сцен батько привів на майданчик свою 12-річну доню, однак в ній ми розгледіли потенціал і взяли на важливу епізодичну роль – вона зіграла внучку з рятуванням свого діда, це – Валерія Чертіліна. Зараз навчається в Англії, і я впевнена, що вона зробить блискучу акторську кар’єру.
«Хай на мене не ображаються кияни, але вони набагато пасивніші за тих дітей, які приїхали підкорювати столицю із глибинки»
– На Західній Україні у 20-ті роки минулого століття на селі у неділю завжди була церква, читальня, десь раз у квартал – сільський театр. Скажіть, будь ласка, чи є шанси нашій талановитій молоді пробитися на столичну сцену?
– Шанс є тоді, коли стукати у двері. Дякую вам, що проявляєте ініціативу і сьогодні тут разом з нами. Я хочу їздити по селах, у кожну глибинку доносити, що українське кіно набирає таких обертів, що завтра будь-хто може опинитися в його епіцентрі. І треба бути до цього готовими.
У Києві є безліч кіношкіл і всі вони переповнені. Але навчаються там передусім діти-кияни чи з Київської області. З регіонів мало хто може собі дозволити дорогі столичні кінокурси та й нести витрати на дорогу, проживання, харчування, проїзди по Києву. У різних селах і містечках України є талановита молодь із хистом/потягом до акторської гри. І хотілося б, щоби цей хист не пропав, а помітити його і розвивати. Для більшості старшокласників ціла дилема, яку професію обрати, але змушені йти навчатися не за покликом серця, а куди легше влаштуватися. Періодично я проводжу майстер-класи для студентів сценарної та режисерської майстерності в одному з провідних закладів мистецької освіти – в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. І хай на мене не ображаються кияни, але вони набагато пасивніші за тих дітей, які приїхали підкорювати столицю із глибинки. Сама такою була на початку 90-х і я, коли хотілося весь світ обняти, встигаючи навчатись у першу зміну в Інституті міжнародних відносин, а в другу – бігти в Інститут журналістики. Цю спрагу до навчання, до того, що від життя треба взяти все, що ти можеш, і трохи більше, не боячись, що не осилиш, намагаюся передати своїм дітям.
І на правах матері я вже пройшла етап вагань старшого сина, куди піти вчитися, який заклад обрати, де взяти знання перед вступом тощо. Дуже б хотіла, щоби діти Тернопільщини (бо це мій рідний край) були мотивовані, як то кажуть, рвати і метати.
«У моїх найближчих планах на цей рік – створити кіношколу на колесах»
– Більшість дітей хочуть бути акторами. З якого віку потрібно це в дитині розвивати і де взяти ці знання?
– Не так діти хочуть бути акторами, як цього хочуть їхні батьки. Розвивати акторську майстерність у дитини можна з самого малку, віддаючи в різні гуртки творчого спрямування. А десь після 12 років потрібно більш серйозно поставитися до того, що в дитини є хист, талант, і це вже потрібно фіксувати на більш професійному рівні. У такому віці вступити у вищі навчальні заклади неможливо, тому батьки віддають дитину в різні акторські школи. Дитина в майбутньому може і не стати актором (на це може бути багато причин), але в будь-якому разі такі уроки підуть їй тільки на користь. Адже, здобуваючи знання поведінки актора у кадрі, вони навчаються долати бар’єри страху перед співбесідником, перед камерою, органічно контактувати з реквізитом, відтворювати різні емоційні стани, перелаштовуватися з негативу на позитив, володіти ситуацією, здобувати впевненість, розвивати ораторську майстерність. Діти проходять усю палітру людських стосунків і почуттів, передаючи свої емоції словами, жестами, рухами, дією. Отримавши базові знання акторської майстерності, легше потрапити до акторської бази українських кіностудій, легше ступити на знімальний майданчик, бо після таких курсів кожна дитина зможе професійно оперувати акторськими задатками. У моїх найближчих планах на цей рік – створити кіношколу на колесах і, крім акторської майстерності, навчати режисурі, операторській справі та готувати помічників у різні департаменти кіновиробництва: гримерів, костюмерів, художників, постановників, реквізиторів, асистентів акторів тощо. Для цього не потрібно буде шукати фахівців у столиці і нести додаткові витрати, пов’язані з приїздом до Києва, а у своєму регіоні можна буде здобути відповідні знання. Моя мрія – затягти сюди кінокомпанії: українські і закордонні (польські, литовські тощо), обирати наш регіон для зйомок своїх фільмів. Зараз ми виїжджаємо у такі експедиції знімати події в українському селі, райцентрах групою із 70 і більше чоловік. Якби регіон мав своїх спеціалістів, які мали б хоч базові знання, що таке кіношний грим, костюм, реквізит тощо, то така кіноекспедиція була б наполовину меншою: складалася б тільки з основних керівників цехів, а по місцю могли би залучати місцевих жителів, які пройшли курси кіновиробництва. У будь-якому разі приїзд кіногрупи в регіон – це надходження коштів до місцевого бюджету із працевлаштуванням жителів на місяць чи навіть на півроку (залежно від кількості серій). Адже групу треба поселити, щодня годувати обідами, забезпечувати пересування з готелю чи квартири на місце зйомок. Місцеві жителі зможуть не тільки зніматися у масових сценах самі, а й віддавати в оренду свої домівки, тварин, реквізит (автомобілі, меблі, побутову техніку тощо).
– А який крок Вам назустріч повинні зробити на місцях, щоби також вкластися у розвиток даного напрямку?
– Тут є кілька шляхів: перше – це може бути кіношкола вихідного дня, де нам передусім потрібно буде приміщення з можливістю підключення і демонстрацією відеоматеріалів. Якщо місцева влада забезпечить приміщенням на безплатній основі, то це здешевить собівартість даного проекту. Адже створення так званої кіношколи на колесах я не вбачаю комерційним проектом (принаймні для своєї рідної Тернопільщини), а більш соціальним, де вартість курсів визначатиме собівартість проекту. До кінця березня ми зможемо мати вже методички, у квітні погодити календарний план проведення уроків із певним викладацьким складом, після чого презентуємо програму кіношколи. По-друге, потрібна допомога з донесенням інформації до шкіл, до віддалених сіл, до сімей, де є передусім діти, про створення і запуск уже в цьому році кіношколи на колесах. Найактивніші матимуть змогу стажуватися на знімальних майданчиках, бути залученими до викладацького складу в майбутньому.
«У кіновиробництві прийнято рахувати, що на одну хвилину чистового матеріалу потрібно 1 годину зйомок»
– Дякуємо Вам за те, що у Ваших планах є створення кіношколи на Тернопільщні. Повертаючись до сьогоднішнього дня, також спасибі за запрошення у світ кіно, де всі на знімальному майданчику працюють, наче у вулику. Де кожен чітко знає свою роботу. Але якщо ми не помиляємось, то сьогодні за цілий день Вам вдалося записати близько 4-5 хвилин серіалу. То розкажіть нам, скільки приблизно тривають зйомки та скільки людей задіяно?
– Плануючи знімальні дні, режисер із планування (це також дуже цікава професія в кіно) бере до уваги зайнятість кожного актора на інших проектах, в театрі і розподіляє сцени з різних серій по конкретних локаціях (за підбір об’єктів для зйомок – як інтер’єрних, так і натурних, відповідає менеджер з локацій). Так сьогодні у нас локація «Ресторан «Подорожник». І це вже 30 знімальний день саме на цій локації. Сцени є і з другої серії, і шостої і з шістнадцятої. А скільки хвилин за 12-годинну зміну знімаємо – залежить від складності сцен, це може бути як 4, так і 12 хвилин чистового матеріалу. В кіновиробництві прийнято рахувати, що на одну хвилину чистового матеріалу потрібно 1 годину зйомок. У жанрі комедії більше часу йде на підготовку та зйомку. 16 серій ми зняли за 85 змін, а якщо враховувати всі години перепрацювання (це коли продовжуємо знімати після 12-годинної зміни), то набіжить 91 зміна. Знімальний період тривав 7 місяців, і ще 2 місяці група готувалася до запуску. Загалом 9 місяців. Сподіваюся, що це дитя, яке ми виносили і народили в любові, буде здоровим.
– Що далі відбувається і скільки часу йде на те, щоби підготувати серіал до ефіру?
– Цей період ми називаємо монтажно-тонувальним. Сюди входить і монтаж кожної серії, і тонування акторами в студії звукозапису (переозвучення певних реплік), і написання всієї музики серіалу, записування шумів спеціально акторами-шумовиками. Це дуже важливо, коли глядач, крім діалогів акторів, чує шум дощу чи вітру за вікном, цокання каблуків чи стукіт стакана, нарізання продуктів ножем, як закипів борщ у каструлі, як збігла кава, відчуває атмосферу бібліотеки чи їдальні тощо. Музику до серіалу пише Надя Одесюк – молода талановита композиторка з українським корінням, яка живе у Німеччині. Вона вже написала кілька пісень, які, і в цьому я впевнена, стануть хітами.
«Чоловік знає, що я не можу виконувати роботу наполовину, як і бути наполовину вагітною»
– Пані Галино, ми сьогодні почули фразу від Ваших колег, що Ви проживаєте, пропускаєте через себе кожен свій проект, за який беретеся, від сценарію і до виходу його на екран. Як Ваша сім’я ставиться до цього?
– Торік минуло 20 років, як перебуваю у шлюбі зі своїм чоловіком. Із них майже 16 років ми працюємо разом. Коли чоловік є надійним плечем і підтримкою, то це дуже допомагає в роботі. Адже він знає, що я не можу виконувати роботу наполовину, як і бути наполовину вагітною, бо коли за щось беруся, то доводжу не просто до кінця, а максимально так, якби хотілося це бачити в ідеалі. У мого чоловіка дві вищі освіти: журналістика і юридична. І в роботі зі мною на телебаченні йому цього було достатньо. А от коли я обрала кіно, йому довелося перекваліфікуватися і піти за мною в кіноіндустрію. Коли є порозуміння в сім’ї та підтримка, то можна й гори перевертати.
– Чи берете дітей на роботу?
– Не часто, але беру, аби показати, що таке кіномайданчик, як знімається кіно. Їм це цікаво. І тепер щоразу, як бачать художній фільм по телевізору, запитують: «Мамо, це твій фільм показують?»
– Чи поділитесь своїми планами на майбутнє?
– Зараз працюю над створенням кіношколи на колесах. Дуже хочу дати їй старт цього року. Читаю нові сценарії, але не поспішаю давати їм хід, бо мрію хоч трохи перепочити після напруженого 2018 року. За період з лютого 2018-го по березень 2019 року вдалося виробити 48 годин контенту. Це рекордна кількість телесеріального продукту за такий термін часу. Хочу надолужити час із дітьми, які потребують маминої уваги. Відтак планую брати курс на прокатні фільми особливого патріотичного спрямування. Сподіваюся, що з Божою допомогою все вийде.
Наталя Гримак, Віталій Остафійчук
БІОРГРАФІЯ
Галина Храпко – український журналіст, кіно- і телепродюсер, громадський діяч, експерт Українського культурного фонду. Народилася 14 січня 1975 року в селі Русилів Бучацького району. Навчалась у Соколівській середній школі. Закінчила Інститут журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Інститут перепідготовки та підвищення кваліфікації Національного педагогічного університету ім. Н. П. Драгоманова за спеціальністю «маркетинг, бізнес-планування, інформаційні технології» та пройшла продюсерський інтенсив у New York Film Academy.
Паралельно з навчанням у 1993-1994 рр. працювала кореспондентом газети «Київські відомості». 1994-1998 рр. – кореспондентом телевізійної передачі «Доброго ранку, Україно!» на УТ-1. З 1995-го по 2005-й працювала у творчому об’єднанні «Громада» на Першому Національному телеканалі в редакціях економіки, військово-патріотичних та культурологічних програм. Керівник і автор програми «Ключовий момент» з Наталею Сумською, яка виходила на телеканалі «Інтер» з 2004-го по 2010 роки.
З лютого 2012 року – кінопродюсер «Стар Медіа». За шість років випустила на телеекрани 9 міні-серіалів різного жанру. Опікується творчою молоддю – проводить майстер-класи з кінодраматургії та кіновиробництва для студентів Національного театрального університету ім. Карпенка-Карого, благодійні майстер-класи та просвітницькі заходи.
Одружена, має трьох синів.
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: газета "Номер один", галина храпко, кінопродюсер
13299