Близько тижня часу зі мною відбувалися незрозумілі речі. У мене темніло перед очима, нюху та смаку не було, температура росла щогодини, а в голові єдина думка: мені нікому залишити те, що я маю. Днями пішла здавати тест на коронавірус. Ідучи, зрозуміла, що саме ця думка зажене мене в могилу швидше, ніж сам ковід.
Більше року ми живемо з пандемією на язиці. І якщо ви помітили, ось ця третя хвиля якась небезпечніша, ніж попередні – чи це через те, що хворіти почали по другому разу, чи летальність серед молодих людей стала частішою, не відомо. Але я як людина розумна (як я думала) дотримувалась карантинних правил і гадки не мала, що вже за три дні захочу написати заповіт у нотаріуса.
Усе почалося з банального нежитю, який за три дні переріс у біль в грудях, сухий настирливий кашель, біль при ковтанні і головне – втрата нюху та смаку. Я лежала під ковдрою і плакала, розплющила очі, а переді мною темна кімната. Чую, як сусіди роблять ремонт, і розумію, що це день, але не бачу білої стелі. Так тривало кілька секунд, але мені вистачило цього моменту, щоб у моїй голові промайнула думка, що я стаю жертвою коронавірусної хвороби. Ртутний товариш показав мені 38,8 градуса, тіло ломало, почала відчувати, як терпнуть пальці, нудило. Всі ці симптоми були явно недобрими, і почалася паніка, яка далі зробила все за мене сама. Зателефонувала лікарю, вона сказала, що приймати, а я повідомила, що хочу здати тест на ковід. Мені призначили годину, і мій відлік розпочався. Того ж вечора вирішила, що експрес-тест точної картини мені не покаже, тому слід здати ПЛР-тест. Записалася. Лягла в ліжко, намагалася заснути, в голові сотні думок, сон не береться, голова розколюється, терпнуть ноги, і я починаю прощатися з життям. Мої думки нагадали мені дитинство, як упала з дерева, а тато дмухав на поламану руку і казав, що від такого не помирають, до весілля заживе. Згадала, як поступала в інститут, як перший раз спробувала алкоголь та цигарки, як познайомилася з хлопцем та соромилася підняти очі, бо думала, що вони не красиві.
Усі ці спогади додали мені ще більшого страху, який підкріпив сигнал мобільного телефону. Смартфон порекомендував почитати цікаву публікацію, у якій ішлося про смерть молодої жительки європейської країни, котра померла уві сні. Розтин виявив ковід. За запитом, скільки померло людей віком до 40-ка від ковіду, інтернет видав мені багацько запитів, і моя голова просто відмовлялася зупинити страшний потік думок.
Зайшла до кабінету, відкрила рота, взяли аналіз. Медсестра каже, як це страшно, коли молоді хворіють, але нічого, у вас все буде добре, скоро будуть результати, чекайте. «Я не доживу», – промайнуло в моїй голові. До здачі швидкого тесту залишалося кілька годин, їх я також не забуду. Вийшла із квартири – рукавиці, респіратор, антисептик. Дорогою до сімейного лікаря почула фразу: живи сьогодні. Вірите чи ні, але мені як ляпаса дали, зрозуміла, що сама своїми думками і ось цими панічними новинами загнала себе у незрозумілий депресивний стан. Чому саме у мене має бути ковід і чому я закінчу летально? В один момент усвідомила, що нас спеціально залякують, сіють між людьми паніку, аби був цей страх. Страх вийти на вулицю, здати тест і почути «позитивний». Я піднімалася сходами і зрозуміла, що смак і нюх зникають при кожному сильному закладенні носа, але саме зараз мені треба було повірити, що у моєму організмі мутує новий штам вірусу. Я довела себе до божевілля, коли стелила хлоровану ганчірку на підлогу в кімнаті.
Так довго на одну смужку на тесті я ще не чекала, а вона все не з’являлася. Медсестра підійшла до тесту, взяла його в руки і каже: на жаль, ви не вагітна, на її обличчі була усмішка. А я би хотіла, відповіла усміхаючись. Скоро мине пандемія, тоді будете вагітніти, у вас – негативний. Ця ситуація показала мені, як ми дозволяємо нашій безпорадності та страхам нами керувати. Як ми не можемо сказати стоп власним думкам, як ми сліпо йдемо на поводу в негативу, який ллється звідусіль.
Я перехворіла грипом. Звісно, від ковіду не захищена, але навіть йому в очі дивіться усміхаючись і скажіть: ти в мені не надовго. Наші думки мають більшу силу, ніж ми думаємо, повірте на слово…
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: редакційна колонка
13327