Багатодітна молода родина Копитів (мають четверо діточок) із села Теофілівка Тернопільського району, 30-річна Ольга, 35-річний Любомир та інші її представники старшого покоління почали виготовляти дідухи понад 10 років тому. Нині вони досягли вражаючої майстерності, виготовляють до 40 видів різноманітних українських оберегів. Свої вироби вони привозили на Різдвяні свята в Теребовлю, також неодноразово їх запрошували до шкіл області, були вони зі своїми виробами і на львівському ярмарку. А найбільшого свого дідуха (до 3 м заввишки) Любомир 13 грудня 2013 року, будучи на Євромайдані у Києві, подарував українській співачці та великій патріотці Руслані Лижичко.
Без бажання, любові та творчого підходу дідуха не зробиш
Слово дідух, або дід, має давнє коріння і символізує зв’язок українців зі своїми предками-родичами. Здавен по всій Україні ритуал виготовлення даних оберегів проходив і проходить майже однаково, лише кожна родина вносить щось своє, притаманне їй. Так родина Копитів виготовляє дідухи лише з колосся та стебел жита, пшениці, вівса і льону.
– Жито, пшениця і різна пашниця… Ми дотримуємось цієї заповіді предків, про яку й співається в одній із різдвяних колядок. Жито – то символ життя, пшениця – достаток, овес – здоров’я, родючість, а льон – символ дівочої краси. І саме із цих основних елементів ми і в’яжемо свої дідухи. Особливим у наших дідухів є те, що вони у нас на трьох, рідко на п’яти ніжках, тоді як в інших родинах у дідухів може бути ніжок 4. Деколи використовуємо ще льон, плоди якого розмальовуємо у блакитний колір тому, що він на фоні жовтих злаків формує українські національні кольори. Не використовуємо колосся ячменю, бо з ними виходять дідухи дуже вусаті, також не вносимо чортополоху, висушених квіти, кольорових стрічок, штучних пластикових чи силіконових квітів, паперових квітів та листків. Адже для квітів є інше українське свято – Спаса. Великого дідуха я можу зробити за один день, а от моєму чоловікові на те знадобиться аж три дні. Особисто я вчилася цьому давньому ритуальному ремеслу сама, тепер лише вдосконалюю свій хист. Хочу сказати ще таке: без бажання, любові до роботи та творчого підходу ні в кого нічого не вийде. В роботі нам допомагають наші дітки, спочатку це було для них ніби грою, а потім перетворилося на захоплення, і ми дуже раді цьому – і користь є для родини, і діти зайняті улюбленим заняттям, – каже Ольга Копит.
За словами пані Ольги, родина заготовляє матеріал під час жнив чи обжинків, коли зерно досягає воскової стиглості. Беруть колосся набагато більше, ніж потрібно, все це заради того, щоб можна було потім під час роботи вибирати колоски та стебла злаків без листочків однакових розмірів, відтінків. А ще тому, що багато матеріалу псують… миші. Зрозуміло, задля безпеки умільці не використовують ядохімікатів, вони із гризунами борються просто – котами.
Дідухи охороняють родину Копитів цілий рік
Якщо звернутися до історичних витоків, то традиційно в нашого народу був розвинений високий культ пращурів. У кожній родині поіменно знали й відповідно шанували до сьомого коліна всіх предків. Вважалося, що душі (духи) предків постійно контактують з родиною, допомагають у господарській діяльності, сприяють родючості ниви, оберігають збіжжя від пожеж, повеней, градобою, стежать, щоб у родині був лад і спокій. Тому в давнину чотири рази на рік влаштовували сімейну вечерю для дідів, на яку запрошували душі всіх своїх попередників. Для цього готували спеціальні обрядові страви – колово та кутю, що вважалися їжею богів. На превеликий жаль, сьогодні багато з тих давніх звичаїв та обрядів забулося, люди живуть лише сьогоденням і не відають, звідки і чому до їх родин приходять ті чи інші біди. Якщо на заході та в центрі України по селах ще так сяк пам’ятають та шанують своїх предків, то на решті території про таке мало хто й чув. І в нашій, Тернопільській області багато людей з малих та великих міст забули значення шани предків, бачать і чують про таке лише по телебаченню чи по інтернету.
Ось, що розповів Любомир Копит про вечерю з духами у своїй родині: «В основу дідуха здавна запихали дерев’яну ложку, обмочену в кутю. Це робили колись і тепер ми те саме робимо для того, щоб духи наших пращурів вечеряли разом з нами на Святвечір 6 січня. Ми дідухів тримаємо майже цілий рік, хоч за тиждень по Різдву Христовому інших – із соломи чи сіна – спалюємо в знак того, що народився Новий рік. А взагалі перші дідухи були у вигляді простого снопа злаків. Дідухи охороняють нашу родину до наступного року, енергія предків концентрується в них і саме вона сприяє усьому доброму. Кожного року має бути новий дідух , виготовлений родиною зі свіжого урожаю. Дід – це сніп, зроблений та оформлений людьми. В різних селах нашого краю це робиться по-різному, по різному і в кожній родині. Діди із сіна чи соломи ставляться по кутках кімнати, як раніше казали, на покутті, а також на святковий стіл і під нього. Виготовляючи родинних дідухів, ми вибираємо довгі стебла злаків, кладемо їх у миску та поливаємо окропом, потім висушуємо й перемотуємо основи снопів. Наші великі дідухи мають 12 дідушків, на знак кількості місяців року, або 7 дідушків – за кількістю днів тижня і Біблійним числом. У грудні ми минулорічні дідухи за давнім українським повір’ям пускаємо на добрі справи, наприклад, зерно даємо курям, щоб добре неслися, солому худобі на підстилку, щоб була здоровою, чи робимо перевесла для обмотування фруктових дерев, щоб рясно родили. На Святвечір перед Різдвом наш господар дому, мій тато, зодягнувшись у святкове вбрання, йде до комори, поважно бере Дідуха й урочисто стукає у двері, вносить його до хати. Потім віншує, бажаючи всій нашій родині добра, щастя, достатку, миру та благополуччя, ставить оберіг у кут кімнати. Далі вся родина складає спільну молитву Богові нашому і приступає до святкової трапези».
Дідух – національний символ родоводу
За українським повір’ям пращури провідують лише ті родини, в яких шанують їхню пам’ять, тобто виготовляють дідухів. Протягом усього святочного тижня господарі щовечора запрошують усіх, хто вже відійшов від родини, і залишають на столах їжу. Присутність дідуха привносить у родину святочність, затишок, врочистість. За віруванням дайбожичів (язичників), дідух був покровителем роду, своєрідним богом духів, через нього здійснювався духовний зв’язок між предками і нащадками. Якщо господарі дотримуються давніх традицій – поважають старших, бережуть пам’ять свого родоводу, шануються поміж себе, передають у спадок духовні обереги, – то духи предків, освячені поважним дідухом, будуть і надалі оберігати родину від злих і нечистих сил.
Нині, як кажуть, прийшов час визбирувати каміння. Ми повинні відборгувати перед попередніми поколіннями, яким був закритий доступ до релігії, до українських традицій та обрядів, до всього українського тією нікчемною радянською владою. Відновити все добре, що залишили нам у спадок наші пращури, не лише в пам’яті, а й у повсякденному житті. У кожну українську родину та оселю має знову, як колись, завітати традиційний дідух – національний символ свого родоводу. Від того, як ми шануватимемо своїх предків, свої кращі традиції, знатимемо культуру нашого народу, що сягає тисячоліть, залежатиме подальша наша духовність, наша цивілізованість і майбутнє рідної України. Висока моральність предків, простота та відвертість у стосунках, розуміння та взаємодопомога, надзвичайно тонкий естетичний смак, шанування свого родоводу – все це гідне наслідування нинішнім поколінням.
Віктор Аверкієв
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: дідух, Лижичко
13342