Найсвіжіше:
• Біля Нагірянки син проігнорував дорожні знаки – і ледь не вбив батьків • На Тернопільщині від ковіду померло двоє людей • Отримано спадок: чи подавати декларацію? • Названо чотири симптоми, які можуть вказувати на зараження штамом Омікрон • Виявлено новий підвид «омікрону»: поширюється ще швидше • На Тернопільщині вирішили провести зимовий чемпіонат з футболу • Втрати бюджету Тернополя від земельних оборудок склали майже 7,5 мільйонів • Історик Ярослав Грицак: «Від народу ніколи не можна нічого дочекатися, крім суду Лінча. Бо це натовп» • Решітка радіатора: призначення, особливості вибору та заміни • Види мережевих комутаторів та критерії їх вибору • Готуємося до спалаху Омікрону: експерт • У Тернополі патрульна машина врізалася в стіну (Фото) • МОЗ спростило процедуру вакцинації підлітків: які документи потрібні • На Тернопільщині цигарка забрала життя чоловіка • Упав і забився: в Малому Ходачкові знайшли тіло 31-річного чоловіка • У Тернополі відкрили «Школу помічника депутата» • Гурт «Go-A» та гучна коляда: 22 січня у Настасові відбудеться масштабний фестиваль • На Тернопільщині від ковіду померло семеро людей • Назвали три небезпечні симптоми штаму «Омікрон» • У Тернополі виступить відомий скрипаль Олександр Божик – ексклюзив із музикантом • Крадіжка у Львові: суддя запевняє, що гроші не власні • Кіборг з Тернопільщини візьме участь у новому сезоні «Голосу країни» • Завтра на Тернопільщині 70 населених пунктів будуть без світла • «Омікрон» передається швидше попередніх штамів – Віктор Ляшко • У Тернопільському районі через ковід призупинили роботу два органи місцевого самоврядування
rss
Чумацький шлях Дмитра Стецька тепер вже «Поза часом»

Опубліковано: 13 Січня 2022р. о 21:00 Переглядів: 76



Художник Дмитро Стецько з племінником Володимиром Орищаком

П’ять років тому різдвяна зірка покликала на небо знаного художника

…Спливло вже п’ять років, як на Святвечір покинув світ Дмитро Стецько. Від смутку надщербилися кам’яні хліби на стовпах навколо майстерні й назавжди закрилося «вікно у небо». Однак завдяки племіннику художника – поціновувачеві мистецтва Володимиру Орищаку триває творче життя митця. За цей час пан Володимир організував три масштабні виставки робіт відомого живописця: в березні 2017-го у Київському Національному музеї Тараса Шевченка відбувся ретроспективний показ останніх 40-ка прижиттєвих робіт митця та презентовано альбом «Дмитро Стецько. Живопис», заплановані ще самим митцем і його Музою, дружиною Вірою Стецько. Рік потому у Львівському Національному музеї імені Андрея Шептицького та у квітні – червні 2021 року в Канівському музеї Тараса Шевченка пройшли виставки пам’яті «Поза часом» і презентовано альбом-каталог «Дмитро Стецько. Віра. Живопис», причому остання імпреза присвячувалась виставці художника, що відбулась у музеї Канева 20 років тому. Проєкт триватиме й надалі. У планах Володимира Орищака організувати виставки у Києві, Львові, Луцьку, Чернівцях, Тернополі.

Згадуючи сьогодні події останніх років, Володимир Орищак визнає: беручись за впорядкування творчої спадщини Дмитра Стецька, не чекав, яким тяжким буде цей хрест.

– Але так вирішила вся наша родина, яка впродовж усього життя Дмитра завжди була поруч з ним. Його матір до самої смерті прожила на хуторі  разом із дочкою Любою. Тож коли Дмитро з Вірою приїжджали до села, то розповідали про організацію виставки та людей, які її відвідували. Дмитро був мені як батько. Бо мені не виповнилось ще й року, як помер мій тато. Тож Дмитро, значно старший за мене рідний вуйко, частково опікувався мною, надихав на мистецтво, вчив тримати порядок. А ще до 10 років учив малювати, але я не мав того терпіння, як Петро Мороз (тернопільський художник, ще один племінник митця, – авт.). Незадовго до смерті Дмитра ми пили каву в його майстерні, і раптом він почав розповідати про свого батька, показав його фото. Яке цікаве життя прожив дід Григорій!

Дороги довші, ніж життя

Дмитро Стецько народився у багатодітній селянській родині на Лемківщині у похмурі дні Другої світової – 8 листопада 1943 року. Розташоване на українсько-польському кордоні с. Полонна активно підтримувало УПА, відтак «за умовами переселення українців із їхніх етнічних територій» було депортоване польським комуністичним режимом, а саме село «спалено 28 березня 1946 року». 

«Родина Стецьків була заможною. На Лемківщині Григорій та Марія Стецьки мали чимало моргів поля й ліс, господарку та міцну хату, – переповідає розповідь матері Володимир Орищак. – Депортація почалося навесні 1946-го. Напередодні хтось підпалив їхню хату, тож родина ховалася у прибудовах. Під вечір на подвір’я  прийшли жандарми й наказали за пів години забиратися геть. Мати нашвидкуруч зібрала речі, взяла на руки новонароджену Марію. Батько підсадив собі на плечі 3-річного Дмитрика, і в оточенні шістьох старших дітей подружжя вийшло на сільську дорогу. Востаннє глянувши на рідне подвір’я, родина попрямувала на вокзал, звідки їх у товарних вагонах повезли у невідомий край, що звався Україною.

Коли дісталися станції с. Яструбове Козівського району, переселенцям повідомили, що ті, в кого було спалено хату, житла не отримають. Але місцевий голова, взнавши, що у Григорія та Марії Стецьків восьмеро дітей, підселив їх до родини Думків на хуторі Драгоманівка, що неподалік містечка Козова. Селяни віддали прибулим невелику недобудовану хату, і батькові зі старшими синами довелося пристосовувати хатину для прожиття».

«Дмитрик у нас маляр»

«Дмитро Стецько з дитинства був надзвичайно творчою людиною – і малював, і співав, – доповнює розповідь інший племінник митця, художник Петро Мороз. – Мій дід, Йосип Мороз, декілька разів створював у Драгоманівці народний хор «Каменяр», і співало в ньому десь 150 чоловік. Але музикантів то поляки розганяли, то совіти. Востаннє дід зібрав хор у 1947 році. До клубу приходили діти, а він їх учив. Моя бабця розказувала, як малим він пас корову та зробив собі скрипку: взяв на дощечку натягнув струни і грав. Він мав гарний голос і дар до музики, тож як подорослішав, купив собі акордеон і навчився грати».

Тернопільський художник Петро Мороз

Водночас хлопчик любив малювати та різьбити з картоплі чи буряків усілякі фігурки. Якось в одному інтерв’ю Дмитро Стецько пригадував, що його батько, побачивши малюнки на той час 5-річного сина, сказав: «З тебе буде щось цікаве». А мати вчителям казала: «Дмитрик – маляр, його не треба чіпати іншими труднощами».

Обираючи між музикою і малюванням, після закінчення школи Дмитро вступив до музичного училища. Але після служби в армії, у 1968 р., Стецько вирішує поступати до Львівського училища прикладного та декоративного мистецтва ім. Івана Труша, де навчався у відомих художників-педагогів Тараса Драгана і Володимира Трохимлюка.

«Студентські роки Дмитра були голодними, – продовжує розповідь пан Володимир. – Родина допомагала, як могла, але цього не завжди вистачало. Якось у кишені вуйка лишилося 5 копійок. Та він дав собі раду і навчання не кинув».

«Після 8-го класу, в 1970-му, я приїхав до Львова вступати до цього ж училища, а вуйко саме працював над своєю дипломною роботою – вирізав із дерева чотири декоративні підвіски, символи пори року, й порізав собі пальці, – пригадав Петро Мороз. – Пам’ятаю, заходжу до майстерні, а Дмитро працює із закривавленим бинтом на руці. Одна з тих підвісок зберігалась у його майстерні. Дмитро дуже добре захистився, і йому запропонували вступати до інституту (Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, нині – Львівська національна академія мистецтв, – авт.), але через матеріальні труднощі змушений був відмовитись і повернутися до Тернополя, де пішов працювати у художній комбінат, там же отримав майстерню».

Картопляна «Правда» і «бульдозерна виставка»

Уже перша робота Дмитра Стецька «Свято врожаю» (1973) – розпис темперою стін водолікарні у Микулинцях, засвідчила: недарма на приватних заняттях за зачиненими дверима історик мистецтва Микола Батіг знайомив студентів із творчістю українських монументалістів школи Михайла Бойчука. Проте в Тернополі молодому митцю швидко дали зрозуміти, що тут – периферія. Як згадувала дружина художника, мистецтвознавець Віра Стецько: «Дмитра переслідували за його бунтарську вдачу та непримиренність до принципів соц-арту. Тож він організував колектив музикантів, з яким їздив по весіллях і заробляв на пензлі та фарби, щоби спокійно малювати на хуторі картини».

«Із раннього періоду мені запам’яталися декілька робіт Дмитра – «Три косарі», «Святий вечір», «Хлопчик з пилкою». Це ще не був знайомий нам Стецько, бо за стилем нагадували Поля Сезана, Ван Гога, – продовжив розповідь Петро Мороз. – Та найбільше мене вразив один пейзаж: на потрісканій землі на газеті «Правда» лежить картопля. Стецько віддав його на виставку. Це було десь у 1976-1977 роках, через пару років після так званої «бульдозерної виставки» на околиці Москви. А в ті часи перед відкриттям виставки всі картини оглядав цензорний комітет, такі собі куратори від КДБ, що постійно стежили за художниками. Звісно, цю роботу Дмитра зняли з виставки і сказали, що такого не може бути, щоби в Радянському Союзі була бідність, та ще й картопля на газеті «Правда»! Потім відібрали майстерню та заборонили представляти роботи на виставках. У ті тяжкі для Дмитра часи його підтримав художник Станіслав Ковальчук: підкидав різні замовлення, зокрема, різьбити з дерева модні тоді шкатулки та орлів. Ці витвори потім здавали у магазин. Водночас це дозволяло Дмитрові паралельно творчо працювати».

Згодом Д. Стецькові дали нову майстерню на вул. Пирогова. Колись тут розміщувалась друкарня, стояли старі верстати, все було захаращено-завалено, тож Дмитрові з Петром Морозом довелося добряче попрацювати, поки облаштували кімнату й кухню, але ні газу, ні води та каналізації тут не було. Проте у майстерні подружжя Стецьків прожило років десять. Як вони там жили? У коханні й творчості, ніколи не жалілись і ні на що не нарікали».

Віддай майстерню владі?

Отож щодо майстерні митця. У 2017 році не встигли рідні пережити горе, як ледь не з усіх сторін посипалися «пропозиції», більше схожі на вимоги. Так один недолугий музейник вимагав відібрати у спадкоємців усі картини Дмитра Стецька: мовляв, вони не розуміються на мистецтві. Далі – більше: дехто почав стверджувати, ніби влада передала художнику майстерню з умовою, що після смерті тут буде створено музей. Свого часу я питала пана Дмитра стосовно музею, але він категорично все заперечив. Так, художник звертався до місцевої влади з проханням дозволити йому безкоштовно приватизувати приміщення, але йому відмовили! Більше того, не зважаючи, що приміщення старе, але розташоване у центрі Тернополя, митцю запропонували викупити його разом із клаптиком землі за чималу, нечувану на той час суму! Тоді Дмитро Стецько продав декілька своїх робіт і ґонорово викупив майстерню! Чи не тому після його смерті ніхто із представників влади не звертався до родини з пропозиціями щодо створення музею Стецьків?!

«Я вивчав це питання, консультувався зі спеціалістами, що можна зробити з  майстернею і скільки потрібно вкласти коштів. Але одна справа, коли будуєш нове приміщення, і зовсім інша, якщо це розвалина. До того ж будівля розташована між будинком «Червоного хреста» і гаражами. Облаштувати тут можна хіба щось невеличке, – пояснив Володимир Орищак. – Утім, вважаю своїм обов’язком утримувати майстерню. Повірте, для мене за честь бути двірником у художника Стецька! Та декілька років тому безхатьки влаштували пожежу в гаражах. Вогонь перекинувся на дах майстерні. Тож пожежники сильно залили приміщення, від чого кинувся грибок. Тим часом у прибудованому коридорчику ще за життя Дмитра протікав дах, і він його постійно ремонтував. Тож це приміщення вже не можна врятувати. Потрібно повністю міняти дах, укріпляти стелю, та й фундамент дуже низький, і стіни не вельми міцні. Коли навесні 2016-го майстерню втретє обікрали, злодії просто вибрали цеглу і залізли через діру в стіні».

Проте Володимир Орищак налаштований оптимістично щодо перспективи створення музею чи галереї геніального митця: «Дмитро Стецько залишив нам у спадок чималу колекцію картин. Написані у різні роки, вони охоплюють усі етапи його творчості. Я дуже полюбив ці роботи і хочу, щоби ними насолоджувались якомога більше людей. Тому, звичайно, думаю про перспективу. Не думайте, що двері зачинилися і все. Ні, Стецько живий. Як він колись зізнався: «Моє мистецтво поза часом».

Жанна Попович


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , , , ,



Новини
22 Січня
21 Січня
20 Січня
Ваше ставлення до вакцинації від коронавірусу?
Погода
Реклама
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше