Найсвіжіше:
• Хвороба обірвала життя відомого тернопільського бізнесмена та великого благодійника • Судитимуть поліцейського з Тернопільщини через смертельну ДТП у Бучачі • На Донеччині отримавши смертельні поранення загинув 30-річний воїн з Тернопільщини • На Донеччині рашисти розстріляли полоненого з Тернопільщини (+відео) • Тернополянка перерахувала шахраям 7 400 гривень за квиток з Італії • Львівські лікарі врятували двомісячну дівчинку з Тернопільщини, яка через кісту не могла дихати • Ломбард в Тернополі приймає біонічні протези: правда чи фейк • На Тернопільщині працівник військомату із спільниками займався виготовленням фальшивих документів для виїзду чоловіків за кордон • У лікарні помер військовослужбовець з Тернопільщини  • Бучачанин за заклики повалити державну владу потрапив за грати • Президент України підписав закон про демобілізацію строковиків • Стало відомо, скільки коштів витратила Україна для двох телемарафонів у 2023 році • Блокада кордону з Польщею довела, що Україну чекає жорстка конкуренція за ринки ЄС, – Олександр Кацуба • Автомобіль, який евакуйовував загиблих воїнів, потрапив у смертельну аварію на трасі Тернопіль-Львів • На Тернопільщині за другий рік повномасштабної війни з’явилося 19 нових котеджних містечок • Скандальне будівництво у Тернополі проти якого так активно виступає місцева влада   • На Тернопільщині розширено перелік дітей, які мають право на безкоштовне харчування • Тернопільські медики вийняли серце з грудної клітки військовослужбовця, щоби повністю видалити пухлину (+фото) • Головним кандидатом на посаду голови Тернопільської ОДА є львів’янин • Головні функції смартгодинників, які знадобляться прихильникам активного способу життя • На Тернопільщині померла директорка місцевої гімназії • Помер військовослужбовець з Тернопільщини, котрий півтора року відслужив у єгерський бригаді • Кращий футболіст Тернопільщини 2023 року Тарас Гром’як: ексклюзивне інтерв’ю • Смертельна пожежа на Тернопільщині: загинув чоловік зі Збаражчини • На Тернопільщині викрито громадянина Азербайджану, який намагався потрапити в Україну за підробними документами (+фото)
rss

Чемпіонка світу з пауерліфтингу Лілія Проць: «Залишити щось після себе»


Опубліковано: 25 Січня 2024р. о 10:20


Тернополянці Лілії Проць у січні цього року виповнилося 50 років. І хоча вважається, що жінки не люблять говорити про свій вік, Лілія відкрито говорить про свої прожиті роки: «Невже 50? Перший такий вагомий ювілей. У дитинстві для мене пів століття було чимось захмарним. А люди такого віку були для мене «старими». Сьогодні, озираючись назад, розумію, що це не так. 10 років тому було так страшно, що вже мені 40… А тепер так спокійно і так хочеться залишити свій маленький слід в історії».

Лілія ніколи не стоїть на місці, а своїми справами популяризує Тернопіль і його мешканців. Вона – перша у Файному місті жінка, яка виконала норматив майстра спорту України та майстра спорту України міжнародного класу з пауерліфтингу. Пані Лілія була тією, на кого рівнялися дівчата і починали впевнено займатися цим видом спорту чи важкою атлетикою. А ще вона відома не лише своїми спортивними успіхами, а й активною громадською позицією, авторством багатьох соціальних ініціатив тощо. В інтерв’ю вона розповіла про свої успіхи та проєкти, про подорожі та чого хоче від життя.

«Про штангу я не мала жодного уявлення»

– Наскільки мені відомо, спочатку Ви займалися шашками, а вже у 20 років – пауерліфтингом. Як на мене, це дуже різка зміна. Фактично із сидячого виду спорту – у силовий. Чи не відчували дискомфорту і як наважилися на зміну спортивного напрямку?

– Коли мене тренер запросив на тренування, я подумала: чому б і ні. Хоча зізнаюся, що про штангу я не мала жодного уявлення. Знала тільки те, що йду нею займатися, а як це відбуватиметься – ні. Хоча й стежила за спортом, добре орієнтувалася в тому, як розвивається біатлон, великий теніс, легка атлетика та плавання.

– На Вашу думку, що тренер у Вас розгледів? Адже таку пропозицію він зробив не просто так…

– Уже згодом я дізналася, що мій перший тренер жив по сусідству. І протягом 6 місяців до знайомства він спостерігав за мною. Потім випадково побачив мене, коли я грала у шашки, переговорив з моїм тренером і я отримала цю пропозицію. Справа в тому, що у тренерів є своя методика – анатомічно-морфологічна: помітно за рухами, координацією, будовою тіла, у якому виді спорту людина буде успішною. Я, наприклад, коли була тренеркою, також використовувала цю методику: спостерігала, яке включення руки, чи не просідають коліна, яка структура м’язів.

– У той час пауерліфтинг, мабуть, був не найпопулярнішим спортом для дівчат. Як Вам було в чоловічій компанії?

– Для мене це взагалі не проблема. У дитинстві я товаришувала з хлопчаками. Ми грали хованки в підвалах, бігали на теперішню вулицю Володимира Великого (раніше там була зелена зона) і майстрували там луки. Пригадую, як приносили з дому ножі і бігали на стрільбище (тепер там «Савич-парк»), де тими ножами виколупували патрони. Ми грали у футбол, займалися військовою підготовкою, вчилися кидати гранати. Коли тренер запросив тренуватися, то я покликала з собою подругу, так ми вдвох і ходили. Якщо говорити про дискомфорт, то його не було, бо це ж спорт.

– Якщо говорити про спортивну кар’єру, то Вам вдалося виконати норматив майстра спорту лише за 3 місяці…

– Ми займалися на центральному стадіоні. Колись там були такі великі колони і ми крейдою написали вагу присідання, жиму штанги лежачи і станову тягу на норматив. І от через 3 місяці я його виконала. Потім був кубок України з окремих видів, де я перевищила норматив на 27,5 кг і зайняла 2-ге місце у присіданні. Через два місяці після цього ми поїхали на тренувальні збори в Хоростків, і вже там я підняла вагу, яка відповідала нормативу майстра спорту України міжнародного класу. Я розуміла, що є такі спортсмени, котрі тренуються роками і майстра спорту не виконали. До речі, багато дівчат виконують норматив швидко, ми прогресуємо.

– Ваші результати говорили самі за себе. Ви почали здобувати перемоги не лише на всеукраїнській, а й на міжнародній арені…

– У 1997 році виборола «золото» і два «срібла» на першості світу з пауерліфтингу серед молоді (спортсменки до 23 років). У 2012 році стала чемпіонкою світу з пауерліфтингу серед дорослих у жимі штанги лежачи.

– А як зараз із розвитком пауерліфтингу в Тернополі?

– Він розвивається, але не так, як того хотілося б. Зараз існує велика кількість федерацій, а спорт любить команду, щоби ним займалися спільно. Також потрібен хороший зал, а не підвали. Ускладнюється все тим, що це не олімпійський вид спорту, хоча в нас, знаєте, і олімпійський не дуже фінансують. Суттєво вплинула на розвиток пауерліфтингу і ситуація в країні. Було багато сильних спортсменів та тренерів у Луганській, Донецькій областях та Криму. Хтось переїхав, хтось загинув…


«У вайбері я підписана як Солдат Джейн»

– Крім того, що Ви першою в Тернополі почали займатися на той час так би мовити «нежіночим» видом спорту, то ще й обрали складну професію…

– Закінчивши школу, я обирала професію, яка би дала можливість забезпечити себе та ще й допомогти матері. Особливих статків у нашій сім’ї не було, адже мама виховувала нас із братом сама. Я розуміла, що покладатися можу тільки на себе. Здобула фах радіомонтажниці апаратури, прийшла на радіозавод. Працювала, як кажуть, від дзвінка до дзвінка. Це було складно, адже тут, як у спортивній команді: від роботи кожної людини залежав загальний результат. До того ж, у свої 18 років я вже була матеріально відповідальною: світлодіоди, транзистори, інші деталі, які привозили на завод з росії, були дуже дорогими. Поєднувати роботу на заводі й заняття спортом було непросто. Я буквально розривалася між підприємством і спортзалом. Робоча зміна тривала з восьмої  ранку до п’ятої вечора, а на шосту треба було встигнути на тренування. Додому поверталася пізно і втомлена, засинала майже на ходу. Наступного ранку все починалося спочатку. Але я не шкодую, що доля склалася саме так, адже роки виснажливої праці дали свої плоди.

– У Тернополі Ви відомі не лише як спортсменка, а й як авторка важливих соціальних та спортивних ініціатив. Розкажіть про це трохи більше.

– Усе почалося з того, що понад 10 років тому відомий тернополянин Олег Удич сказав мені, що було би непогано щось організувати. Так і почалася історія «руханки». Спочатку на Театральному майдані. Згодом перебазувалася на острівок «Чайка». «Руханка» у садочках та школах, для дітей від 1 до 5 років, для дорослих і для тих, кому за 60. Щонеділі від ранньої весни до пізньої осені, а з 2020 року – і взимку, – вуличні тренажери, естафети, фітнес, скандинавська ходьба. Тепер у нас є ініціативна група, яка збирається навіть без мене. Усі спілкуються у вайбері. Зараз це вже не просто заняття фізкультурою. Я організовую для них мандрівки – в Монастирок, Сидорівський замок, Більче-Золоте, Микулинці, Олеський та Підгорецький замки, Золочів. «Руханка» – це щось більше, ми спілкуємося після занять, проводячи спільні прогулянки з чаєм, і я рада, що цей проєкт існує вже стільки часу.

– «Мрія на всіх» – це також Ваша ініціатива. Що підштовхнуло Вас до організації цього проєкту?

– У 2018 році до мене зателефонувала мама на той час 15-річного тернополянина з інвалідністю Сергія Ткачука і попросила, щоб я допомогла з фізичними заняттями. Коли я приїхала до них, ми проговорили з Сергієм зо три години. Розпитувала, про що він мріє. Справа в тому, що діти з інвалідністю часто взагалі не мають мрії… Тоді Сергій мені сказав, що хоче на Говерлу. Я згадала, що у 2017 році хлопець Євген з Вінниці виніс свого друга з інвалідністю на Говерлу. Зв’язалася з ним, поговорила, він дав мені кілька порад. Ми зробили спеціальне крісло і взялися за підготовку. В той час до мене звернулася Ірина Музика, вокалістка гурту «Фіра», і розповіла, що у них в шухляді є пісня, яка за своїм змістом дуже близька до того, що ми робимо. І вони попросилися з нами, щоби зняти кліп про сходження на Говерлу.

– Пам’ятаєте свої емоції, коли вдалося вийти на вершину?

– Я ревіла. У кліпі навіть є цей момент, коли плачу. Бо було насправді дуже важко, у мене боліли коліна, я не соромлюся це сказати.

– На цьому «Мрія для всіх» завершилася?

– Ні. Після розголосу в ЗМІ у соцмережах мені написала жінка із Бахмута на Донеччині. У її доньки Саші – ДЦП (дитячий церебральний параліч – авт.), але попри цей діагноз вона багато подорожує разом з мамою, бере активну участь в акціях на підтримку людей з інвалідністю, а також займається волонтерською діяльністю, допомагаючи нашим військовим. Вони також захотіли піднятися на Говерлу. Ми запросили їх відвідати півмарафон, до якого долучилися діти з інвалідністю. Багато батьків не розуміли, як це – бігти з усіма. Вони хотіли, щоби для них був окремий забіг. Але інклюзія – це не окремо про інвалідність. Інклюзія – це про включення дітей з інвалідністю у процес зі всіма іншими дітьми. Врешті-решт ми піднялися на Говерлу. Крім Саші, з нами були ще дві дівчинки з інвалідністю, щоправда, вони могли пересуватися самостійно і підкорили свою вершину. Зараз ми поставили цей проєкт на паузу, бо свої корективи внесли карантин та війна. Але й надалі плануємо продовження «Мрії для всіх».

– Наскільки мені відомо, Ви змінили професію, хоча нова сфера діяльності також дотична до спорту.

– Я створила промоутерське агентство Liliia Prots Sport Promotion. Його мета – допомагати спортсменам, спортивним командам та клубам презентувати себе. А ще – допомагати фірмам, компаніям, торговим маркам, брендам, які хочуть позиціонувати себе через здоровий спосіб життя та спорт. Ми об’єднуємо спорт і бізнес. Ринок у цій сфері ще «сирий». Ми перші в Тернополі, хто це почав робити офіційно. Спортивний менеджмент в Україні розвивається дуже повільно. Водночас у США та Європі він працює з 70-х років. У нас спортсмени не розуміють цінності цього. Наприклад, у боксі та футболі це працює давно. На спортивному агенті все зав’язане, саме він вирішує питання змагань, оренди житла, зустрічей з журналістами.

Спочатку спортсмен або клуб продає себе тому самому управлінню спорту. Показує, що він, його команда демонструють хороші результати – відповідно, за це їм більше платить місто чи область, ніж іншим, які показують гірші результати. Спортсмен чи клуб продають себе вболівальникам, які купують квитки на різні спортивні дійства. Якщо ти чи твоя команда показує результат, дарує емоції та видовище – відповідно, вболівальники приходять на вас дивитися, фотографуються з вами, беруть автографи, підписуються на вас у соціальних мережах. Спортсмен чи клуб продають себе партнерам, які через спорт хочуть просувати свої торгові марки чи бренд своїх компаній. І нічого тут поганого немає. Спортивний маркетинг покликаний допомогти спортсменам. І коли спортсмен завершить кар’єру, ім’я вже працюватиме на нього. І тут важливо розумітися не лише на маркетингу, менеджменті, СММ, СЕО, а й на спорті.

У зв’язку з війною цей напрямок просувається не так, як планувала, тому паралельно ще й займаються з дітьми шашками. Заняття відвідує близько 100 дітей. Планую подати документи на здобуття гранту по створенню у Тернополі шахово-шашкового центру.

– Знаю, що ще на піку спортивної кар’єри Вам пропонували виїхати за кордон. Чому Ви цього не зробили?

– Було й таке. Траплялися випадки, коли члени збірної їхали на змагання в іншу країну і вже точно знали, що там залишаться. Я не вибрала цього шляху, бо розуміла, мабуть, що пауерліфтинг – це не той вид спорту. Їхати за кордон, щоби стати тренеркою? Таких амбіцій у мене не було. Розуміла, що там буду ніким, а в Тернополі я – Лілія Проць. Зрештою, гроші ніколи не були моєю кінцевою метою.

– Якщо не гроші і не амбіції, то що?

– На сьогоднішній день – це залишити щось після себе. Власний стадіон або спортивний музей Тернопільщини. Хотілось би викупити приміщення у власність і зробити дуже крутий музей, щоби там були представлені всі види спорту і нагороди спортсменів.

– Знаю, що Вас називають «Їжачком». Звідкіля взялося таке прізвисько?

– «Їжачком» мене прозвали ще в 1997 році, мабуть, через коротку стрижку. У вайбері я взагалі підписана як Солдат Джейн.

Монастирок та Стамбул – місця сили Лілії Проць

– Останніх кілька років Ви часто подорожуєте. Де вже вдалося побувати і куди б хотіли поїхати?

– Географія моїх подорожей – це Україна, Румунія, Болгарія, Туреччина, Польща, Ісландія. Зараз розглядаю Африку, зокрема Танзанію. Дуже цікаво побувати на Занзібарі.

– Розкажіть трохи більше про Вашу подорож в Ісландію, чим вразила ця країна, скільки витратили на поїздку?

– В Ісландії я була двічі, разом з мамою і друзями. Перший раз – 8 днів, другий – 5. Квитки в обидва боки коштували 3600 грн. Також суттєво витратилися на одяг для мами, бо ж треба було спеціальне взуття, штани, куртку, термобілизну. На це пішло десь 15 тисяч. Взагалі поїздка обійшлася у 17 тисяч гривень з людини.

Коли я вийшла з аеропорту, то одразу відчула, що це – острів в океані. Вітер, холодно, аеропорт такий маленький. Наступного дня ми змокли до нитки, і якщо б так тривало всі 8 днів, то це було би жахливо. Мама каже, що хоче знову туди. Взагалі, для неї ця поїздка виявилась корисною. У неї відкрилося друге дихання, яке так життєво необхідне для людей старшого віку.

У цій країні відчуваєш енергію природи: вітру, океану, водопадів, сонця, повітря. Важко словами описати атмосферу, але від цієї країни «ковбасить» ще дуже довго. Коли вдруге їхала, то перебувала ще під враженням першої поїздки. Хочеться ще туди, але у них там зараз виверження вулканів.

– У Вас є вражаюче фото, де Ви стоїте на льодовику в червоній вечірній сукні. Такий собі розрив шаблону. Розкажіть про нього.

– У нашій команді є Оля, котра взяла з собою цю сукню, бо дуже хотіла сфотографуватися в ній на льодовику, і ми практично всі доєдналися до цього. Відчуття було таке, мовляв, «мамо, я не в шапці, але щаслива».

– Що Вам дають подорожі?

– Додатковий стимул жити і заробляти. Зараз люди витрачають гроші не на те. Найкраща інвестиція – це в себе, в свої емоції та спогади.

– У Вас є місце сили?

– Так. Це Монастирок (маленьке село на річці Серет) та Стамбул. Намагаюся відвідувати хоча б раз на рік. Вони додають мені енергії.

«Люди роблять зло, коли вони безсилі»

– Ліліє, окрім подорожей, як проводите вільний час?

– Що це таке (сміється, – авт.)? Вільний час – це коли я можу дозволити собі виспатися. А взагалі люблю фільми дивитися. Є такі, котрі можу 20 разів за рік переглянути. Це, наприклад, «Невидима сторона» із Сандрою Буллок або ж біографічна драма про життя Нельсона Мандели «Нескорений». В останній рік багато переглядаю спортивних серіалів про роботу спортивних агентів. Занотовую деякі ідеї і намагаюся адаптувати їх до нашого сьогодення в Україні.

– Під час останніх місцевих виборів Ви зняли свою кандидатуру. Чому?

– Коли мені запропонували йти в команді, було все обговорено. І якийсь період постійно про це ішлося. Згодом почалися партійні підкилимні ігри. Так, вони є у більшості партіях. Це і про місце в списку на окрузі, і в загальному списку. Бо партія так сказала. І багато чого іншого. Ті, хто йде у команді, бачать це, але їм не бракує духу сказати про це і зробити. Я маю свої цінності, принципи, пріоритети. І я їм не зраджую. Близько 500 людей підтримали мене. Бо довіряють мені. Я їм за це вдячна. Я хотіла багато чого зробити як депутатка, але знаю, що більше зроблю як громадська діячка і підприємиця. Треба визнати, що ми залежні від політики, але основне – бути чесною з собою, хоча це й важко.

– Вам не було боязко так відверто заявити, що знімаєте свою кандидатуру?

– Було. Я втратила багатьох. Але, зрештою, по життю я відлюдниця, хоча й веду активний спосіб життя. Може, на наступних виборах ситуація зміниться, можливо, вдасться об’єднати людей. Ми бачимо на прикладі попередньої каденції, як депутати збагатилися. Зараз є можливість усе моніторити: декларації, ресурси Прозоро, YouControl. Дивно бачити, що коли люди чинять не по совісті, вони забувають про те, що в цьому місті залишаються їхні діти та внуки.

Я просто не можу зрозуміти тих людей. Як можна брати участь в акції на підтримку Каті Гандзюк і боятися робити те, що зробила вона? Як можна стояти на могилі військовослужбовця, співчувати, возвеличувати його подвиг і робити все для того, щоби на фронт не потрапити? Думаю, це не комільфо. Після того, як я зняла свою кандидатуру з виборів, у мене змінилося розуміння дружби. Є хороша фраза: «Друг – це коли нікого немає, а ти є». Ще глибше це зрозуміла, працюючи з людьми, які перенесли інсульт. Ти приходиш, дружина на роботі, допомагаєш говорити, ходити, а поруч нікого немає. А друзі де? Нікого немає, крім родини. Але навіщо чекати? Хіба потрібне підтвердження дружби тільки тоді, як станеться біда?

Знаєте, мені дуже подобається працювати з дітьми. Бо їм можна пояснити, їх можна навчити. Я часто дітям пояснюю, що не можна кривдити, знущатися. Бо потім той, кого ти ображав, може стати лікарем і врятувати твоє життя. Бо потім той, кого ти ображав, може стати бізнесменом і дати гроші на лікування твоєї близької людини. Взагалі люди роблять зло, коли вони безсилі. Бо коли ти знаєш, що робити, у тебе навіть думки не виникає комусь нашкодити…

Фото з архіву Лілії Проць

Матеріал підготовлено за сприяння Волинського прес-клубу


Джерело: ПЕРШИЙ онлайн
Мітки:





Новини
27 Лютого
26 Лютого
Що ви очікуєте у 2024 році в Україні?
Погода
Реклама
Ua News media group
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше