Починаючи з цього тижня ми впродовж трьох місяців знову і знову згадуватимемо Революцію Гідності та вшановуватимемо полеглих на Майдані. Учасники та очевидці ділитимуться в соцмережах спогадами і світлинами. Дехто мовчатиме, тамуючи біль і сльози, а в сотні українських сімей горітимуть пам’ятні свічки… Звісно, не залишиться осторонь і влада із пафосними виступами і вінками до пам’ятників, в оточенні камер і фотооб’єктивів.
Революція Гідності – це той самий феномен сплячо-байдужого українського суспільства, коли воно раптом згадало про свій славетний козацький родовід, коли брат став не проти, а пліч-о-пліч з братом, а свобода і незалежність нарешті набули окресленого смислу і стали стимулом. З кожним нападом, з кожною зачисткою майданців ставало тільки більше. До боротьби повстали і чоловіки, і жінки, навіть діти…
Але за що ми тоді боролися? Пам’ятаєте? Проти чого повставали і з чим не могли більше миритися?
Зізнаймося тепер відверто і чесно: а чи досягнули ми того, за що боролися? Чи справді нам вдалося після Революції почати розбудову держави, про яку мріяли Герої Небесної сотні, підставляючи голови під кулі?
Не проти Януковича ми тоді боролися, і не проти Партії регіонів. А проти зла, яке вони уособлювали. Ось тільки Яника і регіоналів ми позбулися, та зло нікуди не зникло, оселившись у більш комфортному для українців середовищі – у псевдопатріотах в дорогих вишиванках та «простих хлопцях» із фільму про народ і слуг.
Як мало, виявляється, було потрібно для того, щоби зло досягнуло своєї мети – всього лиш змінити личину.
…Нещодавно я відвідала Польщу, вперше за останніх два роки, на які припадали то локдаун, то карантин. Вразило геть усе: від у 2-3 рази нижчих цін на продукти, ліки, одяг-взуття і навіть сервіс у ресторані – до новонасаджених парків, дотримання великого простору між новобудовами і ще кращої, ніж раніше, інфраструктури. При цьому мінімальна зарплатня у Польщі – понад 15 тисяч гривень.
Ще 30 років тому у них було все так, як і в нас – бідність, дефіцит, безробіття. Сьогодні вони – повноцінна європейська країна, ми ж – наче тільки позавчора вийшли із 90-их. Між нами величезна прірва, і не тільки економічна, а й ментальна.
«Єстем поляк» – ці слова наші сусіди промовляють з гордістю із самого дитинства. У них немає «російськомовних поляків», немає «какая разніца» і тим більше – «краде, але щось робить». Вони з покоління в покоління передають величезну гордість за свою країну і непримиренність у ставленні до історичних ворогів. В Україні після двох Майданів, смертей і розстрілів і далі цвіте буйним цвітом корупція, маленький відсоток чиновників-суддів «виживають» на стотисячні зарплати і пенсії, а десятки мільйонів українців – за межею бідності. Інфляція тільки на продукти харчування за останній рік становила понад 100-140 відсотків, не кажучи вже про комунальні послуги та інші необхідності. Ми лише у пам’ятні дати згадуємо, хто нас нищив голодоморами, і геть забуваємо про це у дні виборів…
Я відчуваю, що дехто мені зараз готовий дорікнути – але ж у нас війна! Насправді ж ми давно програли війну самі собі, забувши про власну гідність і знову обираючи до влади перефарбоване зло. Самі. Без примусу. Без розстрілу чи підкупу. Зневажаючи, насамперед, самих себе і своїх дітей, яким передамо у спадок скалічену убогу країну…
Давайте згадаємо, що найбільше у минулій президентській виборчій кампанії нас привабила не обіцянка розкішного життя «вже завтра», а сміливе гасло: «Прийде весна – саджати будемо». Десь тоді в нас ще жили ті постмайданні сподівання, що зло має бути покараним…
Але весна прийшла, нікого не посадили. І не посадять. Бо, як говорив кримінальний авторитет Антибіотик із відомого серіалу, «в нашій країні вигідніше красти мільйонами, ніж вкрасти ровер. Бо за ровер точно посадять». Та й не треба далеко ходити за прикладами – досить подивитися, що коїться із комунальною землею та бюджетними грішми у містах. І якби десь у Києві, вже в Офісі, а не Адміністрації, дали вказівку «показово покарати винних», то і справи були би порушені, і до судів дійшли би, і сиділи би винні за гратами, а не ходили на волі за копійчаний відкуп. І може би інші при посадах побачили приклад, чим може закінчитися свавілля. І замість власної кишені почали би хоч трохи думати про людей.
Але вказівки з Офісу немає і не буде. Бо «какая разніца». Бо люди самі вибрали – і тих, що в Офісі, і тих, що на місцях. Бо левова частка навіть не пішла на вибори, кинувши на розтерзання зла і своє місто, і країну. І вже навіть совість не підкидає тієї болючої думки про те, чи за таке майбутнє загинула Небесна сотня…
Джерело: Тижневик "Номер один"
4139