Табличку з таким написом колись побачила на столі в одного веб-дизайнера. Він пояснював: дуже не люблю, коли підходить працівник, котрий нічого не тямить у моїй роботі, і починає мені вказувати, що і як робити.
Практично кожен представник своєї професії час від часу стикається з ситуацією, коли стороння людина, начитавшись публікацій в інтернеті, вважає себе вправі вказувати іншим, як їм виконувати свою роботу.
Потерпають від «диванних критиків» насамперед лікарі, особливо у ковідний період. Нерідко трапляються ситуації, коли пацієнт, надивившись телевізійної реклами ліків чи начитавшись тематичних новин в інтернеті, вступає з медпрацівником у дискусію. Звісно, одна річ, коли хворий апелює тезами, отриманими після консультації з іншим лікарем, – таким чином він намагається з’ясувати свій правильний діагноз та ефективність призначеного лікування. Інша справа, коли пацієнт козиряє загальними цитатами Комаровського чи порадами таких же, як і він, далеких від медицини людей.
Немало дістається від «диванних експертів» і журналістам. Пригадую, нещодавно один чоловік доказував мені, що, пишучи власну редакційну колонку, я зобов’язана проводити повне журналістське розслідування з коментарями всіх сторін та незалежних фахівців. І мої аргументи про те, що колонка – це виключно моя думка, висловлювання власної позиції і думки вголос, вщент розбивалися об його вперте: «Що Ви мені розказуєте? Я краще знаю, як це має бути!»
Сантехнік, який прийшов ремонтувати кран, може мимохідь розкритикувати електрика: «Хто вам так нездало поставив розетки, панунцю?», але при цьому свою роботу виконати абияк.
Пішохід завжди знає, як їхати водію, але при цьому власних правил дорожнього руху не завжди дотримується, а здебільшого не знає взагалі.
Цей перелік можна продовжувати безкінечно. Але що за цим стоїть? Бажання самоствердитися? Завищена самооцінка? Знецінення чужих досягнень? Чи банальна невихованість і недолугість?
Мені імпонує, коли пост у соцмережах, приміром, на медичну тематику коментують самі лікарі. Принаймні тоді відбувається рівноцінна дискусія. Хоча, направду, лікарі практично ніколи не коментують і не критикують одне одного. Розумні люди, які не згідні з позицією автора, мовчки пройдуть повз. І тільки «диванні експерти» налітають зі своїми аргументами у вигляді посилань на незрозумілі ресурси і сумнівних «авторитетів».
Ще цікаво, коли ту чи іншу ситуацію з правової точки зору коментують юристи, адже наше законодавство одне для всіх, незалежно від професії, і у своїй роботі ми всі повинні керуватися чинними нормами.
І вже зовсім дивно, коли, приміром, столяр видає себе за авторитетного пілота, бухгалтер критикує веб-дизайнера, а продавщиця магазину вказує, що робити правоохоронцю.
Не тільки у соцмережах ми можемо спостерігати такі прояви. Нерідко з цим стикаєшся і в реальному житті. Кожен по-своєму реагує на такі випади: «Знаєте, як краще, – візьміть і зробіть самі», «Робіть, як хочете, але за результат відповідаєте самі», або конкретніше, як вищезгаданий веб-дизайнер: «Не вказуйте мені, що робити, і я не скажу вам, куди йти».
Я вже не раз писала, що нам дуже бракує елементарної поваги один до одного. У тому числі – у професійному розумінні. Бракує вміння адекватно оцінити власні знання і можливості, а ще більше – вміння етично промовчати…
Джерело: Тижневик "Номер один"
4139