Мені здається, що пройшов уже той час, коли на ковід можна було спихнути будь-яке земне горе. Можливо, трішки жорстоко, але ситуація, яку я спостерігала, дала мені зрозуміти наступне: не можна спихати вину за свої емоційні і фізичні страждання лише на коронавірусну інфекцію. Якщо людина хоче обмивати сльозами своє понівечене тіло і молитися, щоб дожити до наступного ранку, то нехай так і буде, якщо ні, то слід прийняти допомогу і почати жити…
Є у мене подруга. Не важливо, де вона проживає і як її звуть, важлива ситуація, про яку я дізналася випадково. Живуть вони разом із чоловіком близько двох років, дітей у них немає. І от захворів її чоловік на коронавірус. Вона, звичайно, доглядала його, контролювала самопочуття і згодом захворіла сама, але без ускладнень. Пройшло близько трьох місяців, вона розповіла мені про те, що її чоловік простягає до неї руки. Спочатку ляпаси, потім почав прикладати руки до її шиї, погрожуючи, що колись задушить. У мене почалася паніка, я запропонувала свою допомогу, порадила юриста та навіть сказала, що приїду і натовчу йому пику. У сльозах вона просила мене нікому нічого не говорити і не видавати її. У поліцію подруга не зверталася, допомоги боялася просити, та навіть коли він її лупцював, вона мовчки плакала в подушку, щоби не чули сусіди. Ми спілкувалися через мобільний відеозв’язок, я бачила її перелякані очі, істерику і панічний страх. Вона розповідала, що боїться кудись звертатися. Іти їй було нікуди, але попри все жінка вигороджувала чоловіка і говорила, що його агресія спричинена тим, що він перехворів на ковід. Вона плакала і казала, що його любить і готова все пробачати. Спочатку я нервувала, на неї кричала, намагалася переконати, що таких, як вона, сотні і потрібно тікати від домашніх тиранів. Але у відповідь чула: ти нічого не розумієш, він мене любить, у всьому винен ковід.
Проаналізувавши ситуацію, зрозуміла, що гамселить він її близько двох разів на тиждень, саме тоді, коли вона до мене телефонує. Усі мої розмови – як горохом об стіну. В один момент зрозуміла, що втомилася від цього. Так, ми вчилися разом, але хіба я зобов’язана витягувати тебе з ями, якщо ти не проявляєш ініціативи? Можливо, їй подобається такий спосіб життя – бути постійною жертвою і жалітися, що її б’є чоловік? У моїй голові було багато думок з приводу цього, звісно, я не озвучувала їх.
Минуло декілька тижнів, я їй зателефонувала. На тому кінці дроту почула: «Він мене колись заб’є». У мене знову почалася паніка, я сказала, що телефоную її батькам, і поклала слухавку. Подзвонивши її мамі, все розповіла. Мама плакала, а другу лінію обривала подруга. Згодом її мама з’ясувала, що доньчині сусіди час від часу чули крики з їхньої домівки, істерику та грубі й нецензурні слова її чоловіка. Мама все залишила і поїхала до неї. На поріг її ніхто не пустив, донька запевняла, що все добре, це я все вигадала. Звісно, сині руки було складно приховати, але присягалася, що з чоловіком у неї все гаразд і задумуються про дитину. Я не розуміла, що відбувається і чому вона не хоче поділитися своєю бідою. Набралася сміливості і знову до неї зателефонувала й відкрито вимагала пояснень, бо у моїй голові не вкладалися такі факти. Він її гамселить, а вона терпить… І тоді подруга мені сказала: для чого ти все зруйнувала, хто тебе просив, у нас все добре, якщо моя доля терпіти насилля, то буду терпіти, бо я обіцяла, що буду поруч з ним до останнього. Якщо вб’є, то вб’є. Краще б я тобі не розповідала… У телефоні почула гудки. Наступні мої спроби поспілкуватися були марними. Від мами вона також слухавки не піднімала. Ще довго я говорила з її ненькою, вона вирішила приймати рішення самостійно, але думки в моїй голові не давали мені спокою.
Невже ковід настільки сильно впливає на мозок, що руйнує здоровий глузд і вимикає інстинкт самозбереження?
З цієї історії зрозуміла наступне: не нав’язуйте свою допомогу людині, якій комфортно в її проблемах, не намагайтеся витягувати її звідти, де їй добре сидиться. Коли не просять, не лізь, але як не лізти, якщо це стосується життя? Все одно не розумію…
Джерело: Тижневик "Номер один"
4386