Рано чи пізно у серце кожного постукає вона – любов. Часто люди вперше закохуються у школі. Принаймні так було зі мною. Ходиш на уроки, робиш домашні завдання і раптом – «бемць» – закохалася. Любов може трапитися будь-якої миті. І тоді спокійне та розмірене навчання від понеділка до п’ятниці летить шкереберть. Ви вже по голову в почуттях, сльозах і поцілунках. Тож якщо вам від 7-ми до 17-ти, ви вчитеся у школі, пильнуйте – любов уже близько. А щоби краще підготуватися до її появи, я вирішила розповісти вам історію про мою шкільну любов.
Я познайомилася з Артемом ще у 4 класі. Здається, це був 2011 рік. Тоді я переїхала з одного міста в інше, оскільки в батьків не було грошей, щоб орендувати квартиру. А в Ямполі проживала моя родина: бабуся, її сестра, дідусь, прабабуся, брат моєї мами з дружиною. Бабусина сестра разом зі своєю мамою тут купили великий будинок і самі у ньому мешкали. Коли дізналися про наше нелегке становище, як будь-які добрі люди, вирішили допомогти. Мій тато був дуже проти цього переїзду, я й досі не знаю чому. Можливо, причина в тому, що у маминої тітки немає дітей, чоловіка, все своє життя вона важко працювала і змусить нас іти по її стопах. Словом, тут можна багато чого придумувати, але все -таки ми дійшли висновку, що треба переїжджати. Господар нашої квартири вже й ультиматум батькам поставив: «Або ви купляєте це помешкання, або забирайтеся звідси!» Після цих слів ми забрали всі речі і поїхали на батьківщину моєї мами.
2011 рік змінив моє життя повністю
1 червня ми приїхали в Ямпіль. Спочатку все було добре, жили без проблем, працювали, всім усе допомагали. У липні вже затіяли у хаті ремонт, оскільки мама була вагітною, потрібно ж було зробити порядки, аби моя майбутня сестричка зростала в чистоті. Це тривало до вересня, початку навчального року. Десь 15 серпня ми пішли в школу подавати документи, щоби мене прийняли у 4 клас. Директорка одразу зраділа, коли побачила мої оцінки, як дізналася, що я малюю, танцюю і співаю. Маму теж прийняла на роботу. Вона в мене вчитель музичного та образотворчого мистецтва, а тоді якраз шукали кандидата на цю посаду. Але у зв’язку з тим, що мама була на 8 місяці вагітності, їй сказали виходити на роботу тільки через рік.
1 вересня з квітами, великими бантиками, з радісним обличчям я зайшла у свій новий клас. Ви, напевно, здивуєтесь, але мої майбутні однокласники прийняли мене так класно, що я навіть не могла собі цього подумати. Мене не ображали, не називали новенькою, завжди підтримували, щось пояснювали, допомагали. Можливо це тому, що з половиною дітей цього класу я спілкувалася. Деякі з них були моїми сусідами, з двома дівчатками ми взагалі разом виросли. Я завжди приїжджала до бабусі на канікули, а Віка з Юлею жили поруч. І таки дійсно з цього знайомства почались у моєму житті суцільні зміни.
Артем – мій одноліток, навчався у паралельному класі
Уже з перших днів навчального року я показала, якою є насправді. Не буду себе хвалити, але скажу, як було. Організовували різні свята – я там співала і танцювала. Були змагання – брала у них активну участь. 14 жовтня проводилось дійство, присвячене Дню захисника України. Наш вчитель фізкультури запропонував провести спортивні ігри між класами. Потрібно було шість учасників, із них троє хлопців та троє дівчат. Ну і я погодилася. Чом би й ні.
Артем – мій одноліток, буквально на декілька місяців старший. Красунчик, брюнет із карими очима, особисто для мене – зовнішній ідеал хлопця. До речі, ще з першого класу він захоплювався футболом, легкою атлетикою. Його тато грав за місцеву футбольну команду і це хобі передав синові. Ну й Артему теж запропонували взяти участь у такому дійстві.
Познайомилися ми з ним випадково. Коли був конкурс стрибків у мішках, нас поставили ніби у пару. Якось так вийшло, що я зачепила його рукою, не втрималась і впала. Артем мені допоміг піднятися, і вже тоді я зрозуміла, що він не поганий. Але ми ж навіть не говорили, лише перший раз зустрілися, що може бути далі? А далі – найцікавіше.
У цих змаганнях переміг паралельний клас. А нам не раз говорили, що вони більш спортивні, а ми найрозумніші. Які б інтелектуальні конкурси не були, всюди перемагає 4-Б (мій клас). Ну, звичайно, ми трішки розчарувалися, але ніхто не плакав… Після такого насиченого дійства всі пішли додому.
Через два дні, 16 жовтня, у мене був день народження. Я ішла повз свій клас і хтось позаду зупинився. Це був Артем. Цей хлопець якось дізнався, що мені сьогодні 10-ть, подарував шоколадку, привітав. Що він говорив, я не пам’ятаю, але це було так романтично. У мене, як і в будь-якої дівчини, одразу на щоках з’явилися рум’янці, трішки зніяковіла, мені ніколи нічого не дарували люди, з якими я знайома лише декілька днів. Подякувала, розвернулася і пішла на урок.
Додала його в особисті друзі, але написати першою не наважилась
На 10 років батьки подарували мені новий телефон – «Smartphone». Тоді всі у моєму віці ходили з таким, вже й у різних соціальних мережах спілкувалися. Я вирішила не відставати. Зареєструвалася у ВК (Вконтакте), різні ігри там грала, слухала музику.
Через місяць якось випадково натрапила на сторінку Артема. Додала його в друзі, але написати першою не наважилась. Наступного дня бачу повідомлення: «Привіт, як справи?» Ну я й відписала. Через секунду: «Чим займаєшся?» А потім: «Не хотіла б сьогодні вийти на футбол? Я просто там грати буду. Після гри пішли б на морозиво». А я ж тоді не була такою «геройкою», як зараз. Де би я колись написала: «Ого, яка пропозиція. Ти вгощаєш?» Чекав він моєї відповіді десь дві години. Я ніби й хотіла і не хотіла йти, думала: «Що ж люди скажуть, коли побачать, що такі малі вже гуляють разом?» Одним словом, Артем на мене образився, не писав декілька тижнів, у школі навіть «Привіт» не говорив. Я й цим не переймалася, постійно вчилася, ходила на різні гуртки, втомлювалась, а ще й біля будинку багато роботи, потрібно було й мамі з сестричкою допомогти.
Через свою гордість ми не спілкувалися 3 роки
Почали ми знову спілкуватися у 7 класі. Тоді я вже стала трішки серйознішою і сама Артему вирішила написати, запропонувала вийти погуляти. Він відмовився, оскільки йому подобалась інша дівчинка. Здається, Іванка. Ми ж через свою гордість не розмовляли 3 роки. За цей період часу все кардинально змінилося. Ну подобається інша, то хай собі, але ж у мене на нього ніяких планів не було, ще діти, «зелені».
Взимку 31 грудня у нашому місцевому клубі була дискотека. Туди запрошували всіх бажаючих, вхід був безкоштовним. Моїй мамі запропонували стати ведучою цього дійства, а мені – щось заспівати. Все починалося о 22:00. Пам’ятаю, близько 23:00 включили повільну музику і якось так сталося, що Артем мене запросив на танець. Тут вже я ніяк не могла відмовити… Після дискотеки пішла додому і вже на такі дійства не ходила.
Переписувались ми з Артемом ще місяць, а потім він поїхав у Польщу до батьків. На рік наше спілкування перервалося. Після 9 класу багато моїх та Артемових однокласників пішли навчатися у ліцеї та училища. Не вистачало дітей, щоби залишилося два класи, тому нас з’єднали. Спочатку важко було знайти спільну мову з новими друзями, але в 10 класі щось ніби змінилося.
У тому ж році взимку цей хлопчина мені знову написав, але вже не у ВК, а в Instagram. Почали ми спілкуватися, неодноразово виходили гуляти, пили каву у сільському кафе. 20 березня після свого дня народження Артем запропонував мені зустрічатися. Я погодилася, оскільки зрозуміла, що він дійсно мені подобається. Кожного разу ми дізнавалися щось цікаве одне про одного, ходили на дискотеки разом, уже й познайомила його зі своєю мамою. Але це логічно, вона у нас викладала музичне мистецтво ще у середніх класах, тому він її знав. Казав мені: «Ти в курсі, що твоя мама мені десятку поставила?» Я не здивувалася. Вона інколи говорила, що Артем такий красивий і чи не хотіла б я почати з ним товаришувати.
Про те, що ми разом, не знав ніхто
Про наше спілкування ми нікому не оголошували. Менше знають – краще сплять. Старалися це все приховувати. Гуляли темними, нелюдними вуличками, зустрічалися за 100 метрів від мого будинку і йшли туди, де нікого немає. Такі ніби відносини у нас тривали 9 місяців. Мені не подобалось, що Артем часто їздив до Польщі, я залишалась у Ямполі, тижнями чекала, поки він приїде. Ми рідко бачились, і тому мені здавалося, що почуття ніби відходять. Пояснила йому це все, але оскільки ми всі проблеми з’ясовували по телефону, не дійшли спільної думки і розійшлися.
Якось у березні, це вже був 11 клас, ми зібралися вчити випускний танець. Усі розібрали партнерів, а я залишилася ні з ким. Хотіла запропонувати Артему, але він би зразу відмовився, хоча прекрасно танцював і зміг би мене виручити. Я не ризикувала писати першою, але моя мама дуже хотіла, щоби ми разом завальсували, тому взяла все у свої руки. Скільки ж тоді нервів було, я вже хотіла кинути підготовку до цього дійства і на тому б усе закінчилось.
25 травня у нас був останній дзвінок. Організували урочисту частину: танці, співи, сльози. Вручили атестати, комусь медалі, і всі радісно розійшлися, пішли компаніями по різних закладах. Але ж перед тим ми домовлялися йти разом. Ніхто нікого не послухав, зробили, як захотіли. Така неорганізованість мені не сподобалась, довелося щось змінювати.
Все ж таки я вирішила йому написати
Після всього цього я ризикнула написати Артему, але не просто «Привіт. Як справи?», а відразу ж із претензіями: «Якого біса ви пішли окремо?» Пів години ми з’ясовували цю проблему, але ніби вирішили. Зібралися класом біля місцевого кафе, замовили різні страви, купили випивку. Як-не-як через місяць випускний, уже, напевно, й не зустрінемось…
У тому кафе був більярд. Колись я дуже хотіла навчитися у нього грати. Артем добре грав і запропонував мені попробувати з ним «позмагатися». Тоді, коли він показував, як правильно тримати кий, ми обійнялися. Через годину, коли всі вже мали йти додому, ми відійшли, щоби поговорити. Розмова закінчилась такими словами Артема: «Давай знову будемо разом». Я, не подумавши, погодилася.
У серпні розпочалася вступна кампанія. Ми подали заявки до одного й того ж самого університету в Тернополі. І з’ясувалося, що я пройшла на факультет філології та журналістики у ТНПУ ім. В. Гнатюка, Артем – на історичний. Раділи, оскільки будемо разом. Але перший семестр обом давався важко. Я постійно вчилася, готувалася до кожної пари, а він хотів вийти погуляти, магазинами пройтися. Мені це не подобалось, тому я сказала, що нам потрібно розійтися.
Пройшов рік. Ми знову зустрілися. Провів мене Артем додому, оскільки йому було по дорозі. Обійняв, як подружку, і тихенько сказав: «Я впевнений, що колись, через декілька років, ми все одно будемо разом».
Шкільна любов не довга,
то є така хвороба.
Шкільна любов не довга,
то є така любов.
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: особиста історія, шкільне кохання
13347