Днями побачила картину, яка ще довго сидітиме в голові й стоятиме перед очима. Людині, в якої емоції беруть гору, дуже складно справлятися з вуличними картинами, в яких начебто немає нічого такого…Відтак я не можу стояти осторонь, коли мама б’є дитину по руках за те, що крихти печива – по всіх руках та бороді. Коли 14-річна дитина сидить на холодному бетоні, який вкритий снігом, і затягує електронну сигарету так сильно, що на повненьких щічках утворюються ямки. Не можу пройти мимо, коли чоловік кричить на дружину. Яка хороша, ще й хвалить себе, подумали ви, правда ж? Скільки разів я отримувала за те, що лізу не у свою справу. Чоловік мене відіслав куди подалі, підліток назвав «тупою мамашою», а жінка переключила свою агресію на мене, хоча це швидше добре, ніж погано. Інколи складається враження, те, що я бачу, насправді відбувається зі мною, така собі незрозуміла емпатія. І цього разу я задумалася, що не хочу, не зможу так жити…
Четвер, 25 лютого. Я зайшла до кіоску з овочами й очима шукала брюссельську капусту, так мені захотілося салату з неї. Продавець гляділа то на мене, то на мобільний телефон, час наближався до 18 години. До крамнички зайшов дідусь, я не помітила на ньому нічого особливого, хіба що не дуже приємний запах. Навіть через маску це було відчутно, проте через декілька хвилин звикаєш. Я не дуже поспішала з вибором, дивилася, то на солодкий перець вартістю 98 грн., то на селеру. Чоловік запитав, чи можна глянути на моркву та картоплю? Звичайно, відповіла жінка, протягуючи йому поліетиленовий пакет. Обирайте, сказала вона, і втупилася в телефон. У цей момент я завмерла: дідусь неквапливо почав оглядати моркву та бульбу, котра лежала у сусідньому ящику. Брав до рук одну, потім іншу, відкладав її, знаходив ще якусь і клав на місце попередню. Він не був у пошуках незіпсованого продукту, він шукав меншу картоплю, котра по вазі буде легшою, і невелику морквину, я би сказала морквинку, бо те, що він тримав у руках, складно було назвати морквою-велетнем. Ще кілька хвилин він подумав, поклав тремтячими руками моркву та картоплю на вагу, на табло висвітилась ціна, і в результаті в його немалому пакеті опинилася одна морква та три картоплини. Продавець сказала: 12 грн. і 30 копійок. Дідусь запитав, чи цього на суп вистачить. Жінка глянула на мене, а я – на неї, одразу стало помітно, що ми подумали про одні й ті ж речі. Я не поступила, як відомі блогери, котрі знімають на відео, як вони купують продукти стареньким, ні. Я просто стояла і чекала, поки у мене «відпустить» серце. Жіночка дала дідусеві три цибулини, докинула ще пару картоплин і дві моркви, поклала невеликий болгарський перець, а в інший кульок – п’ять яблук. Дідусь подумав, що це моє замовлення, і відійшов у бік, дістаючи порепаними руками носову хусточку, у якій лежало, напевне, 20 гривень, але дрібними купюрами. Продавщиця нічого не ставила на ваги, віддала старенькому пакети і сказала: це вам. Чоловік підвів сині очі, в яких виднілися сльози, і щиро подякував. Але вразила мене не подяка і не поступок жінки, а те, що він сказав, покидаючи крамницю: дожилися, маю 45 років стажу, не можу купити собі яблуко. Двері зачинилися.
Скільки таких випадків? Сотні, тисячі? Їх не два і не три, а в Офісі президента України обговорюють вакцину від коронавірусу. Так, це також потрібні речі, але більшість її не робитиме, і той самий дідусь зі своєю дружиною також у поліклініку не підуть.
Нещодавно спілкуючись з одним чиновником, почула цікаву фразу, і саме після побаченого зрозуміла її сенс. Політики забули, що їх обрали люди. Справді забули, що вас обрали люди, в яких пенсія дві тисячі. І вони не можуть собі дозволити яблуко придбати, зате державі віддали кращі роки свого життя, щоби на пенсії зайвий раз не відкрити кран з холодною водою.
Навіть цікаво, чи люди, які ходять у Верховній Раді в костюмах за тисячу євро, бачать таких спрацьованих пенсіонерів? Чи болить у вас душа за ваш народ, про який ви красиво пишете на сторінках соціальних мереж? Чи купує президент моркву по три гривні? Ні, бо з дорогої автівки не видно таких людей, а біля маєтків за мільйон доларів моркви не продають…
Іванка Біла, журналіст «Номер один»
Джерело: Тижневик "Номер один"
6444