Карантинний час дається взнаки. Хтось почав пекти смачні бісквіти, хоча з борошном ніколи не був на «ти». Хтось почав читати книгу, яку давно відкладав, а хтось починає прозрівати… Як ось, наприклад, я. Не те, щоби прозрівати, але дивуватись і розчаровуватись – це точно.
Завжди мала надію на те, що в нас усе буде добре. Нас, маю на увазі тернополян, українців. Ніколи не вірила в те, що ось зараз може дійсно прийти «капець». Не приховувала того факту, що я остання людина, яка розчаровується у владі. Ну якось вірила у те, що нас не «кинуть». Знайдуться ті, здорово мислячі, які врятують свій народ від занепаду і тотального самознищення.
Карантинна ситуація почала відкривати очі. Коли ще небезпечного коронавірусу, за даними медиків, в Україні не було, наша область мало не на першому місці була щодо повного забезпечення. Влада заявляла в один голос: Тернопільщина готова! Якщо буде потрібно десять апаратів для штучної вентиляції, ми їх знайдемо.
Прийшла ця «зараза» в Україну, але все-таки наша область готова і жодної іншої думки висвітлювати не потрібно. Захисні маски, костюми, рукавиці – все є. На пікантні запитання преси, очільники реагували знервовано, мовляв, пишіть про те, що людям потрібно сидіти вдома і нікуди не виходити, а не розписуйте, що є, а чого немає в медичних установах. Добре, сказали ми і, цитуючи владу, почали заспокоювати тернополян.
Може б, я так і не реагувала, якби не ситуація, з якою зіткнулися всі без винятку. Коли коронавірус потрапив на терени нашої області, почалася паніка, бо люди не знали, кому вірити і чи варто. Простий, нічим не примітний вечір розірвало повідомлення від знайомої молодої дівчини, мама якої працює в одній із лікарень, яка і взяла на себе удар із приймання хворих на коронавірусну інфекцію. Вона надіслала мені публікацію нашого видання, яка була написана раніше, ще до пандемії. В ній ішлося про повне забезпечення лікарень. Без привітання вона запитала, чи це замовлена стаття. Для чого ми пишемо неправду? З кожним її повідомленням мої очі розкривалися все більше і більше… Дівчина розповіла, що її мама купує одноразові рукавички, захисних костюмів, про які «ми» так розписували, не вистачає. Її мама – старша медсестра, і їй доводиться виконувати роботу, яка не входить у її обов’язки. Я намагалася пояснити, що засоби масової інформації, а саме наше видання, не ведуться на плітки та перекази, ми збираємо інформацію з перших вуст. Проте через смс-повідомлення було відчутно, яка вона схвильована та зла. Після 30-хвилинної переписки я була морально виснажена. У моїй голові крутилися сотні запитань. А задати їх було нікому. Зі слів дівчини, «прикол» про щоденну прокладку в одноразовій масці – зовсім не «прикол». У лікувальних установах ніхто не вів бесіди, як поводитися з хворими на цю недугу. Дали начебто настанови, в яких ідеться про мінімальне відвідування палат. Дівчина писала, що не бачить маму днями і дуже хвилюється за неї. Як пояснити їй, що, можливо, до лікарні ще все привезуть і всі будуть здорові, я не знала. Не знала, бо сама в це не вірила.
Через кілька днів у мережі з’явилося відео, де ізольований хворий показує, як з ним поводиться медичний персонал. Щоби пообідати, він повинен до вхідних дверей присунути стілець, а сам заховатися в палату. Через деякий час він забирає свою їжу і стакан води. Тобто у захисних костюмах ніхто не приходить. А як ведеться прибирання палати? А лікування як? Також ставлять таблетки на стілець і виходять? Надіюся, що ні…
Наступна інформація, яка розбила всі надії, – це поховання чоловіка з Монастириськів. Зі слів його доньки, ніхто з медичного персоналу не хотів їм допомогти. Ніхто з односельчан не захотів викопати могилу. Про що це говорить? Про те, що християни показали своє істинне лице? Давайте пропустимо моральну сторону. Люди залякані, їм ніхто не пояснив, як має бути, можна торкатися тіла чи ні, можна нести домовину чи ні? Чи може цей вірус перейти від покійного до здорового? Вони не знали.
По суті ми не знаємо нічого. Ми не знаємо правди. Ми знаємо те, що на чиюсь думку, маємо знати. Ми під чиїмось ковпаком. З кожним днем переконуюсь, що цей вірус штучно винайдений для нас. Для людей, які комусь набридли. До кого нам бігти? Як ховатися? Чим захищатися? Нема до кого. Бо всім наплювати. Я не знаю, як і до кого звертатися? Як дати зрозуміти, що люди повинні ховатися від коронавірусу не у своїх квартирах, а за спинами влади, міцної, котра боронитиме їхнє здоров’я чіткими діями та правдивою інформацією…
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
5838