«Якщо ми програємо, то будемо тулитися за ґратами», – говорив мені товариш, стоячи поруч вкритої попелом Тернопільської обласної прокуратури. Але тоді, у «Ніч гніву», мені здавалося, що нам вже не страшно, що буде завтра. В ейфорії революції інстинкт самозбереження розвіявся із провадженнями, що горіли на вулиці Листопадовій…
У ніч на 19 лютого 2014 року Тернопіль нагадував мені сюжет з американського фільму «Сайлент Хілл». Місто горіло ззовні і всередині. Димова завіса проковтнула центральну частину та поволі сповзала на віддалені мікрорайони. Було страшно і холодно. Пригадую, як мерзла в руки, стискаючи фотоапарат. Хотілося зафіксувати кожну секунду, кожен портрет тих, хто наважився перейти межу.
До цього я не бачила, як горять автомобілі, не думала, що елітний алкоголь може бути хорошим горючим. Досі не знаю імен тих, хто підняв натовп та перетворив 19 лютого у «Ніч гніву», та це були явно відважні люди, доведені до відчаю…
Шкода, що пам’ять – недосконала штука, і відтворити щохвилинно всі події тієї ночі не можу. Приміром, не знаю, як опинилася під стінами обласної поліції: їхала у маршрутці чи йшла пішки, як дізналася, що в центрі горить, з ким говорила тоді, про що думала… Не пам’ятаю. Залишилися лише фантомні образи та відчуття, які словами передати зараз складно. Та що хотіти? Чотири роки минуло. Уявляєте? А ніби вчора з вікон летіли папери…
Я була всередині обласної прокуратури, коли її брали штурмом. Десятки молодих людей метушилися коридорами, вибивали двері в кабінети та виносили надвір комп’ютерні сервери. Тоді я не чула, щоби хтось шукав наживи. Пам’ятаю юнака, який сказав: «Мені нічого не треба, окрім ручки самого прокурора. Такої модної!» Не знаю, знайшов він її чи ні. А якщо і знайшов, то чи взяв додому? Та й навіщо вона була йому потрібна? Мабуть, як символ повалення режиму. Не знаю.
Я фотографувала. І думала, що от-от у приміщення набіжить зграя (тоді ще) міліції і кийками виженуть усіх на вулицю. Зберуться із силами та добряче відлупцюють кожного, хто посмів перейти межу. Та «Ніч гніву» тривала, а міліції все не було.
Цікаво, де вони всі «відсиджувались» у той момент? Що коїлося в їхніх головах? Чи розуміли вони, чому так, а не інакше? Мені хотілося вірити, що більшість усе ж розуміє, а не, зачаївшись, чекає, коли кожного із тих революціонерів дожене тюрма.
Не знаю, як вам, та мені тривожно тепер переживати зими. Коли ти – частина подій, а не їхній глядач, то немає часу на аналіз та пошук відповідей на запитання «Чи не дарма?». Тепер часу вдосталь. Думки самі лізуть у голову. Чи дарма? Ні, однозначно, не дарма.
Хтось скаже, що наслідком «Ночі гніву» стали витрати з бюджету на оновлення того, що згоріло. Та хіба ж ця сума рівноцінна тій, яку вклали в «страусів у Межигір’ї»? Хіба ця сума рівноцінна появі громадянського суспільства? Щось я вдалася до пафосної лексики, але це правда.
От тільки єдине бентежить: чим рік, тим більш фантомним видається те суспільство. У жодному разі не закликаю повторювати «Ніч гніву». Ні! Однак погодьтеся, сміливість ми десь розгубили. Натомість байдужості нам знову не бракує… Мабуть, це найсумніший момент усіх революцій – апатія та емоційний голод.
По собі знаю, як важко постійно тримати в руках «коктейль Молотова». Та «Ніч гніву» не мала закінчитися чотири роки тому. Ми повинні були би гніватися на кожного хабарника, злодія, брехуна-політика щоденно. І гнів цей мав би розростатися справами, бажанням змінювати себе і країну. Чомусь зараз усе це більше схоже на імітацію люті.
Сотні тернополян, які 19 лютого 2014 року переступили межу, зараз відсиджуються по домівках, коли їхній сквер чи парк перетворюють у «промзону». Революція не може тривати вічно, це так. Та зміна системи – це, як на мене, безкінечна боротьба. Мало однієї ночі, мало кількох спалених автомобілів… Потрібно врешті-решт брати відповідальність не за знищення старого, а за створення нового. «Ніч гніву» минула чотири роки тому. Пора би братися за День змін…
Джерело: Тижневик "Номер один"
4139