Інколи проблему легше не помічати, аніж її вирішувати. Або принаймні робити вигляд, що її немає або вона нас не стосується. Здається, саме так сьогодні реагують на масове «нашестя» ромів. Краще вдати, що їх немає, відвернутися від них, відкупитися і кинути кілька гривень, аби не діймали, або просто прогнати геть.
Проблему жебрацтва ще нікому не вдалося вирішити. Це те, що було до нас, і те, що буде після нас. До жебраків та безхатьків можна відноситися по-різному. Хтось їх засуджує, мовляв, вони самі обрали для себе такий шлях. Проте обставини бувають різними. Комусь дійсно комфортно у ролі жертви і шукає порятунок у співчутливих поглядах перехожих. Іншим просто бракувало сили піднятися після удару долі. Треті банально ліниві і їм легше перебиватися з дня на день, ніж знайти роботу і забезпечити собі бодай мінімум. Та все це більше стосується дорослих. Справді, це їхній вибір. А як же діти? Вони не обирають. За них усе вирішили наперед. Більше того, жебрацтво для них стає не способом життя, а роботою.
Влітку під час недільної служби, коли храм наповнюється важким розпеченим повітрям, часто слухаю літургію на церковному майданчику. Там свіжо та просторо. Але й тут є свої мінуси. Так… роми.
Церкви у неділю стали для них місцем заробітку. Вони заздалегідь гуртуються біля храмів, розгортають своє «народне віче» і наввипередки щось шваркочуть. Як тільки збирається достатньо людей, маленькі роми починають стягуватися до них, як муравї на цукор. З усіх сторін.
Маленька дівчинка років 11. Худорлява, замурзана. Важко шльопає туфлями на кілька розмірів більшими, ніж потрібно. Взута на босу ногу. Вище – діряві колготи. Рукави розтягнутого светра закочені у кілька разів. На руках малюк. Йому максимум місяців три. Він мирно спить навіть попри те, що дівчина то його головою, то руками періодично зачепить когось із людей. Підходить: «Тьотю, дай пару копійок. Дитині на молоко».
Вона ще не договорила, як підбігає маленький хлопчик років семи і голосно каже: «І мені». – «Йди звідси, я перша», – гнівається дівчинка. – «Ну і що, а ти в отої тьоті мої гроші взяла. Вона мені завжди дає, а ти забрала і вона мені більше не дала», – сперечається хлопчик. – «Йди до цих (киває на молоду сім’ю з дитиною, – авт.), у них є цукерки. Вони завжди дають», – трохи м’якше сказала дівчинка. Очевидно, за стільки часу вони усіх прихожан в лице знають: хто дає гроші, хто може прогнати, кого можна «розкрутити» на ласощі.
Боже, думаю, за що їх так не люблять рідні батьки? Вони сидять за кілька метрів у холодку, щось активно обговорюють, а діти в той час працюють. Погодьтеся, носити кілька годин на руках маля, не кожен дорослий зможе. У тут ще й спека, сварки, доводиться вибивати місце під сонцем. На фоні гарно одягнених малят, охайних та причепурених, у білосніжних сукнях та сорочках, яких батьки за руку привели у церкву, маленькі роми, наче люди з іншого часового виміру. Разючий контраст викликає змішані почуття. Маленька дівчинка-циганча зупиняється біля молодої пари і довго розглядає тендітну і вродливу молоду жінку. Переводить погляд на її чоловіка, завмирає на кілька хвилин, наче заворожена, потім розвертається і йде в іншому напрямку. Важко вгадати, про що вона у цей момент думала. Але припускаю, що просто милувалася подружньою парою.
Хіба винна ця маленька циганка, що у неї саме таке життя? Хто обрав його для неї? Батьки, які відрядили просити милостиню, чи суспільство, яке просто не помічає її?
Зрештою, чи зможе вона дати інше майбутнє своїй дитині, якщо іншого життя вона не бачила і не знає. Виходить, якесь замкнуте коло і розірвати його самотужки не можливо, тим більше дитині. У руках свого оточення вона перетворюється на інструмент для збору коштів. І це ремесло освоює мало не з пелюшок.
Неодноразово тернополяни, які бачать маленьких безхатьків, викликали поліцію, просили допомоги у соціальних служб, але ніхто зарадити не може. Навіть петицію реєстрували, щоб забрати ромів з автовокзалу, вимагали покарати тих, хто змушує дітей працювати, але жодного злочину поліція не бачить. Зрозуміло чому. Якби серйозно взятися за цю проблему, то у відповідних служб з’явився б непочатий край роботи. Очевидно, тому «маленьких грішників» легше не помічати.
Джерело: Тижневик "Номер один"
4139