РЕДАКЦІЙНА КОЛОНКА
Мабуть, для кожного журналіста звично чути фрази: «А для чого Ви це питаєте?», «Чому Ви цим цікавитесь?», «А Вам що, більше немає про що писати?».
Найсмішніше чути це від державних посадовців, працівників комунальних підприємств, керівників. Бо запитувати у них мають право не лише журналісти, а й усі громадяни. І було б непогано, якби вони частіше це робили.
Думаю, мало хто з журналістів запитує у посадовця: «А що у Вас сьогодні на сніданок?», «У якому спортзалі Ви займаєтесь?», «Якого кольору у Вас стіни в спальні?». А якщо і виникають запитання про статки, наприклад, на якому автомобілі Ви їздите і в якій квартирі живете, то вони мають під собою підґрунтя.
От не розумію щирого здивування людей, які пов’язують себе з комунальним майном чи державними посадами, а потім роблять круглі очі, коли про них починають розпитувати.
Ось уявіть ситуацію. Ви – підприємець. Маєте власний бізнес. Вам потрібен керівник відділу. Що ви робите? Мабуть, оголошуєте відкритою вакансію. До вас на співбесіду приходить кандидат. Ви розпитуєте, чим він до цього займався, які заслуги має, з ким співпрацював.
А тепер зробимо проекцію на масштаби міста. Власником усього майна у ньому є громада. Тобто у вас не один начальник, а десятки тисяч. Усе, що є в місті, це її бізнес. І ви претендуєте керувати одним із відділів у цій структурі. Чи має право громада знати, хто ви і звідки? Чи ефективний ви менеджер? Чи є у вас скелети у шафі? Наскільки ви чесні й добросовісні? Думаю, якби йшлося про вашу власну справу, ви обов’язково б ці моменти з’ясували.
Йдемо далі. Ви – керівник. Структура, яка мала б ефективно працювати, дивним чином загниває. А при цьому у вас висока заробітна плата. Поміж тим, з’являються незрозумілого походження статки. Має громада право розібратися у цьому дисонансі. Якби у приватній структурі таке «розслідував» її власник, це було б цілком логічно. А тут – на тобі, питає якась громада. І чого вона взагалі пхається зі своїми запитаннями.
Людина, яка має відношення до народного добра, апріорі повинна розуміти, що автоматично стає публічною. Якби вона працювала у приватній фірмі в громадянина Петрова, не порушуючи закону, ніхто, окрім її керівника та клієнтів, не смикав би її.
Якось у мене була ситуація. На депутатській комісії розглядали питання одного комунального об’єкта. Депутати і посадовці обмінювались думками, пропонували різні варіанти виходу із ситуації. Я підготувала з цього приводу матеріал, а за кілька днів до мене телефонує посадовець із претензіями, яке я мала право його цитувати.
Не буду вдаватись до норм законодавства і скажу просто: я прийшла на відкрите засідання, де депутати говорили не про свої приватні справи, а структуру, яка утримується і фінансується з наших податків. Державний посадовець – це найнята за наші податки людина, яка виконує делеговані громадою повноваження. Він несе відповідальність за свою роботу, і громада має право знати, чим він займається і чи достатньо робить для того, щоб усе ефективно працювало. Невже тут потрібно пояснювати взаємозв’язок?
Він же не в кафе сидів! І я ж не підслуховувала його розмову з кумом чи одногрупником. Мова йде про суспільні речі. І аргументи, на зразок «це наше внутрішнє», тут не доречні.
Біда в тому, що громадськість ще не до кінця зрозуміла, на що вона має право. Багато років держава була над людиною, применшуючи її вагу і вплив на процеси в країні. Склалося так, що керівники, яким громада відкриває доступ до своїх ресурсів, вважають, що отримують їх у власність. За ними немає ніякого контролю зі сторони громади. В результаті народжуються «князьки», які вважають, що ніхто не має права що-небудь у них питати.
Дуже тішить, що сьогодні активізувався громадський сектор. І тиск на владу посилився. І нехай не все й не одразу вдається, але все ж вода камінь точить. Головне, що вдалося зламати стіну байдужості і принцип «моя хата скраю».
Джерело: Тижневик "Номер один"
5949