Народившись у Радянському Союзі, в дитинстві мав двояке тлумачення релігії та церковнослужителів. З однієї сторони, у навчальних закладах нас вчили атеїзму, доводячи різними науковими термінами, що Бога немає, натомість у родинному колі батьки на великі релігійні свята постійно брали з собою до церкви, а бабці переповідали про Бога і його сина Ісуса Христа, вчили різних молитов.
Дорослішаючи, сам дійшов до висновку, що без віри в Бога у цьому житті важко прожити, що він постійно поруч з тобою та допомагає в радості і горі. Цьому у великій мірі посприяло здобуття Україною незалежності. Церва вийшла з підпілля, всі перестороги та заборони було знято, тому час від часу навідувався у храм, щоб преклонити голову перед святинями. На власні очі бачив, як закладався фундамент під комплексом церкви Успення Пресвятої Богородиці, що на вулиці Острозького, яку свого часу більшовики зрівняли з землею. Але ближчою мені стала капличка, яка згодом перетворилася у величаву церкву під вікнами багатоповерхівки, в якій мешкала моя сім’я. Та сказати, що я був великим набожним чоловіком, не можу. Час від часу відвідував служби Божі у церкві, сповідався, як і більшість моїх однолітків, раз на рік. Для мене не було особливого поділу на те, до якої церкви ходити – православної, у якій мене батьки хрестили, чи греко-католицької, яка найбільш шанована в Тернополі.
Усе змінилося, коли одружився і став жити у зятях. Дружина з батьками щонеділі відвідувала служби Божі, не кажучи вже про релігійні свята. Я теж звик до цього ритму і сьогодні мені важко уявити неділю без того, щоб я не пішов до церкви. Разом з дружиною привчаю до цього двох своїх синів.
Завжди вважав священиків особливими людьми, вибраними Богом, які можуть навчати слова Божого та прощати гріхи. Для мене вони були еталоном, і навіть якщо особисто й не хотів вести схожий спосіб життя, то на їхні дії та вчинки в деякій мірі рівнявся.
Але дуже неприємна ситуація трапилась нещодавно навколо Української автокефальної церкви (УАПЦ). Кілька її священнослужителів “засвітилися” на відео з гуляннями, алкоголем та бійкою у нічному клубі Тернополя. Як може так вчиняти церковник – у голові не вкладається. Будь-яка світська особа не дозволяє собі подібних вчинків, а тут маємо справу з людьми у рясах. Більше того, один з них мав високий чин архієпископа і в ідеалі своїм прикладом мав бути взірцем для парафіян та підлеглих панотців. Якщо подібне дозволяє собі високий духовний сан, то що говорити про нас, грішних? Не випадково з’являються особи, які йдуть на пограбування, розбої чи навіть вбивства. Скандал в УАПЦ кинув тінь на всю церкву, відповідно ставлення до священиків у громадськості похитнулося. Так, хтось може сказати, що у стаді завелася паршива вівця. Але ж ця вівця була не одна, а одразу кілька, і очолював їх сам єпископ.
Вище церковне керівництво намагається залагодити скандал. Архієрейський собор Української автокефальної православної церкви під головуванням очільника УАПЦ Макарія вирішив звільнити з посади та вивести поза штат УАПЦ скандального архієпископа, очільника Тернопільської та Хмельницької єпархій. Предстоятель УАПЦ вибачився перед українцями за скандального тернопільського архієпископа, але можна не сумніватися, що події в Тернополі обов’язково відгукуватимуться не один рік. І якщо старше покоління ще може не прийняти, але зрозуміти, що у священиків було миттєве помутніння розуму, то як те, що трапилось, пояснити молодшому поколінню? Чи воно і далі віритиме людям у рясі, як це робив я, коли був ще юнаком?.. Тому відсторонення фігурантів скандалу від пастирських обов’язків і священичого служіння повинно бути тільки початком очищення церкви (і не лише УАПЦ) та повернення до себе довіри.
Віталій Попович, головний редактор
Джерело: Тижневик "Номер один"
5949