Нещодавно довелось побувати у краях, де кілька років поспіль проводила літні канікули. Давно там не бувала. І здавалося б, дитячі роки залишились далеко позаду. Та сама здивувалася, наскільки чіткі спогади спливають, поглянувши на місця моєї «бойової» слави.
Мабуть, як і більшість моїх однолітків, свої літні канікули я проводила в селі. Тільки пролунав останній дзвоник, мама акуратно упаковувала мої речі і потягом везла нас із сестрою до бабусі з дідусем на Львівщину. У той час нам здавалося це не найкращою перспективою літнього відпочинку, але сперечатися з батьками, які працювали і не мали часу приділяти нам увагу, і бабусею, яка з нетерпінням чекала на наш приїзд, було дарма.
У цілому моя бабуся була багатою на онуків. Ми з’їжджались до неї на літо і перетворювали їхній з дідусем дім на дитячий табір. Якраз у той час мені випала можливість бути найменшою у родині, і в цьому, знаєте, були свої переваги.
Компанію мені складав усього на рік старший двоюрідний брат. Окрім розваг, у нас були й обов’язки. Це була найлегша робота у господарстві, хоча на той час нам так не здавалося. За нами були закріплені маленькі курчата й гусенята. Їх заганяли у невеликий «периметр» з травою, де вони мали випасатися, а ми – пильнувати їх. Та ось «пастухи» ми були, м’яко кажучи, ніякі. Кожного вечора бабуся недораховувалась двох-трьох курчат, а феномену їх зникнення не можу розгадати й досі. Найфантастичніша з версій – їх викрадали інопланетяни або вони відлітали у далекі краї. Навіть у ті рідкісні дні, коли ми давали собі слово не відходити від них, і не бігти до сусідських хлопців грати у футбол, і не їхати у сусіднє село велосипедом, аби перевірити, чи бува раптом за ніч там не висохло джерело з жабами, вони все одно пропадали.
У цілому в мене були далеко не дівчачі розваги. Мабуть, взнаки давалось оточення. Я побувала на кожному дереві у садку та на вулиці, знала всі стежки у лісах і найрясніші поляни з полуницями. А одним з улюблених занять було вибиратися на дах будинку і сидіти біля комина. Такий собі міні-паркур. По гаражі, добудовах і газових трубах ми з братом із легкістю вибиралися на дах, на який звисали важкі гілля старої груші та яблуні. Ми обривали плоди, двічі кусали (мабуть, так щоб совість не мучила за переведені продукти) і кидали огризки або на сусідський город, або на дорогу, змагаючись, хто дальше. Та вищим пілотажем було побачити дідуся, який повертався доріжкою додому, швидше, ніж він нас. Інакше це загрожувало нам доброю прочуханкою. Він ще з вулиці кричав: «Ану злазьте!», і ми, як ті павуки, швидко спускалися вниз.
Вечір того дня у нас був зайнятий – виховна година. Здавалося, слова цієї лекції я вже знала напам’ять і могла вгадати кожне наступне слово. Я смиренно і терпеливо зносила цей урок ОБЖД, а ось брат завжди бурчав у відповідь. Хоча варто відзначити, йому на правах старшого завжди діставалося більше. Ну і плюс прийнято вважати, що ініціаторами всього поганого є хлопці, хоча не завжди так було.
Потім мені діставалося від рідної старшої сестри, яку мама призначила відповідальною за мене. Але так як я була найменшою, ображатися на мене довго рідні не могли. У неї були свої розваги – в іншій віковій категорії. Хотіла вона цього чи ні, але якщо ми з братом вважали це цікавим, то обов’язково долучалися, відслідкувавши її шпигунськими методами.
Не повірите, але я цілих три роки не могла навчитися кататись на велосипеді. І кожна наступна невдала спроба, мабуть, викликала у моїх брата і сестри тиху істерику, адже саме вони виконували роль інструкторів. Хоча в цьому були свої плюси: поки я не сіла на двоколісний, їм доводилось мене катати. І це була непогана тактика, коли слід було їхати під гору.
Саме влітку випадає мій день народження, який мама перетворювала на справжнє свято. Вона завжди привозила великий торт або гігантські тістечка, вкусивши які, на чорних від сонця щоках та носі залишалися сліди від білого крему.
Думаю, ці теплі спогади жили в мені завжди. Просто у свій час я акуратно їх упакувала і поставила на найвищу поличку в стелажі моєї історії. У швидкому щоденному темпі зовсім не вистачає часу переглядати ці «файли». Але вони чекають і нагадують про себе у слушний момент, аби ми пам’ятали, хто ми є і звідки.
Зоряна Гарасимів, заступник головного редактора «Номер один»
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: діти
13351