Ні, ні, дякую! Мінятися проблема – це як придбати сумнівний пиріжок на ринку. Ззовні ніби апетитний, а один біс знає, що у ньому в середині. Жуєш, жуєш, а ковтнути страшно. Коли стоїш дві години біля плити сам, то точно знаєш, що клав у каструлю, відповідно і результат більш-менш прогнозований. Натомість, хто дасть гарантію, що ваші негаразди пасуватимуть до моєї сукні? Чи будуть гармонійно дивитися на фоні темно-карих очей та сірих кіл під ними?
Фетиш – проблема
Я не люблю ділитися своїми проблемами, які, дійсно, хвилюють та гнітять, із широкою аудиторією. Якщо раптом здасться, що у реченні чи тексті була надзвичайно відвертою, то це помилкове судження. Здебільшого виношу на осуд те, що вже перегоріло або, насправді, не сильно тривожило. Те, що вже добре обдумав і кілька разів прожив як у голові, так і на практиці.
Натомість моя знайома (у кожного,мабуть, є така) – любителька повідомити всіх, що відбувається у її житті. І те, що, здавалося б, надособисте, легко винось на світ Божий так, ніби це відбувалося не з нею, а в одній з її улюблених мелодрам. Ось вона якраз і полюбляє «козиряти» фразою: «Мені б твої проблеми!». Вживає її як до мене, так і до всіх, хто став свідком-глядачем її «лав сторі».
Звісно, коли наші зустрічі перетворюють у гіркий монолог однієї особи, то може здатися, ніби у всіх все краще, ніж у неї. Щоб довести їй те, що у мене не все так добре, потрібно, мабуть, вдатися до жахливих оповідей із власного досвіду, які, можливо, її стривожать. Та для чого? Що це за мода, мірятись клопотами? В кого більше – той і переміг!
Я часом геть не розумію людей. Кажу це зараз так, ніби саму з іншої планети підкинули. Та прописка у мене точно місцева, і ноги-руки є, і легені у базовій комплектації. Проте зрозуміти земного фетишу мірятися проблемами – не можу. І не хочу.
Краще плакати у БМВ?
Та, мабуть, найбільше мене все ж вражає те, що моя знайома зводить усі свої клопоти до відсутності мільйонів за плечима. Мовляв, якби вона помінялась місцями, приміром, з Кірою Найтлі, то б одразу все стало на місця. Вона б точно знала, як поводитися з грошима, і влаштувала б просто неперевершене життя. Я в такі моменти завше злегка прикриваю рота рукою, щоб заховати легку насмішку. Для неї Кіра – це щось як я. Невідоме, але якщо постійно не жаліється, то значить годиться для обміну життями. От тільки про те, що і в тієї Найтлі «за кадром», можливо, все сутужніше, ніж зламаний ніготь у понеділок та хмільний чоловік по п’ятницях, моя знайома не задумується.
Я її тут винити не буду. Вона, на відміну від мене, ніколи не бачила, як цілком заможний чоловік чи жінка ввечері, коли з усіма справами покінчено, замовляють собі їжу із фаст-фуду, бо готувати для себе сили вже немає, а для когось… А немає для кого.
Для неї також не зрозуміло, як наші вільні та невимушені посиденьки й розмови про її проблеми зараз потрібні тим, хто звик платити за свою компанію. Як дівчинка двадцяти п’яти, у якої заможні батьки, розкішна квартира, змушена увечері робити собі уколи, аби не запустити і без того надокучливий рак.
Цей список такий безкінечний і часом нереальний, що моя подруга-знайома навряд у нього увірує. А зрештою, як переконати людину в тому, у що вона просто не хоче вірити. Не тому, що не розуміє, а просто їй тоді доведеться шукати інше пояснення своїм невдачам, аніж відсутність триповерхової квартири та грошей. І фраза «мені б ваші проблеми» одразу втратить зміст…
Я ж не хочу чужих проблем, тим паче не хочу проживати чуже життя. Воно симпатичне лише на вигляд, а як тільки скуштуєш – викликає алергію та тисне, як просохлі з літа теплі осінні чоботи…
Тетяна Колеснік, журналіст «Номер один»
Джерело: Тижневик "Номер один"
9443