Кажуть, якщо хочеш зіпсувати свою біографія на все життя, достатньо піти в політику. І в певній мірі це правда.
Елементарний приклад: якщо ти був «регіоналом» – значить «хапуга» і «рука режиму». І байдуже, що 40% (а то й більше!) членів Партії регіонів – бюджетники, яких добровільно-примусово підштовхнули написати заяву на вступ. Або ще один приклад –екс-«свободівець» та Міністр аграрної політики Ігор Швайка (перше, що спало на думку), якому «навішали» проваджень, як у собаки бліх. Справу «роздули» і, як наслідок, навіть «свободівцям» рівня сільської ради доводиться виправдовуватись за «побратима». А чому так? Бо в моді досі «колективізм». Погодьтесь, легше скласти загальне враження, аніж вдаватись у деталі, розділяти явище чи то вчинок на елементи. «Усі злодії!»- зручна позиція в будь-яку пору року.
Проте у цій колонці, на власне здивування, хочу трішки виправдати тих депутатів, які, йдучи в ту чи іншу раду, щиро вірили і хотіли працювати з меседжем «для людей». Такі «червонокнижники» хоч і рідкість, але існують. Щоправда – не довго!
Їх на старті «підстрілюють» ті ж виборці із фразами «всі однакові».
Недовіра до влади в Україні – це як вірус, якому поки що не знайшли вакцини. Що душею кривити, політики, дійсно, найбільше доклалися до поширення цієї хвороби. Проте без допомоги електорату, який бездумно, а часто-густо і за гроші-гречку ставив хрестик у бюлетені, ми і маємо таку сумну картину. Дехто і взагалі водив вилами поводі, ігноруючи вибори. От і маємо розчарованих виборців та злодіїв-політиків, які достойні одне одного!
Пригадую, як на чергових президентських виборах я працювала спостерігачем на Тернопільщині. Щоб виконати свій громадянський обов’язок та проголосувати, мені потрібно було подолати понад сто кілометрів у сусідню область. І що ви думаєте? Я умудрилася таки викроїти півтори години часу, щоб дістатися до своєї дільниці. Може для когось це і не вкрай важлива місія, але особисто я відчувала відповідальність за майбутнє країни. Залишитись обабіч – найлегше. Складно діяти!
Тому, повертаючись до теми «усі політики – злодії», я частково розумію, чому навіть найпорядніші люди, з якими ти відстояв Майдан, спав пліч-о-пліч в приміщенні столичної КМДА, йдучи в політику, через певний час таки стають не дуже порядними депутатами. А що залишається, якщо на них не дивляться, як на персоналії,а виключно через призму стереотипів та партійну приналежність?
Ось уявіть: сьогодні вас обрали депутатом, приміром, Тернопільської міськради. Не встигло минути кілька тижнів, як вас обливають брудом за те, чого ви вжитті не робили. Ваші дії? На початках, думаю, спробуєте виправдовуватись. Згодом лише гнівно реагуватимете на таку безпідставну критику і врешті за якийсь час просто задумаєтесь: «Якщо вони і так думають, що я злодій, то, може, дійсно почати красти? А що?Так хоча б не буде настільки образливо!» Все – на цьому етапі у нас мінус один порядний політик. А все тому, що всіх під один гребінь зрівняли, навіть не давши шансу себе показати.
Схожа історія з новою поліцією. Багато моїх знайомих ще до запуску патрулів у Тернополі говорили, що все це «муляж» і не буде з «діток» справжніх копів. Та попри це, погодьтесь, поміж поліцейських дійсно чимало порядних та щирих людей, які одягали форму з вірою в реформу, а не задля того, щоб підзаробити на власниках дорогих іномарок. Якщо на початках вбити у них думку, що люди їх бачать інакшими, то з часом, як і політики, вони нічим би не відрізнялися від «даішників-заробітчан».
Я народилася вже за незалежної України, вільної від радянщини і пиріжків по 3 копійки. Але присмак колективізму в повітрі витає досі. Проте так хочу дожити до того часу, коли ми перестанемо рівняти всіх під один щабель, не боятись брати відповідальність на себе! Не всі злодії і не усі брехуни! Я в цьому більш ніж упевнена. Варто не лише дати шанс у вигляді мандата, а й час, аби ним скористались.
Я б, мабуть, не змогла зараз податись у політику тільки тому, що одразу зарахують до лав «злодіїв». Напевно, не лише я одна такої думки. Потім спробуй доведи друзям чи батькам, що ти яким був наївним – таким і лишився. Залишиться одне – як усі, йти за хвилею суспільного осуду та потроху звикати до ролі «хапуги». Може, колись це зміниться? Принаймні я б цього дуже хотіла…
Редакційна колонка
Джерело: Тижневик "Номер один"
4139