“Ти будеш моєю дружиною”, – ці слова боєць спецпідрозділу КОРД Назар сказав незнайомій дівчині, медсестрі-інтерну, яка вперше зайшла до його палати у 2022 році. Він не знав її імені, не знав, хто вона та звідки, але побачив та зрозумів – це його доля. Тоді Назар лежав під крапельницею після восьми місяців на бойових позиціях: без сну, без нормального харчування, під постійними обстрілами.
До моменту їхньої зустрічі Назар уже встиг прожити кілька воєнних життів. Контракт підписав у 2020 році, як обіцянку самому собі. Ще школярем, у 2014–2015 роках, він ховав близьких друзів і тоді вирішив, що зробить усе, аби ця країна вистояла. Повномасштабне вторгнення зустрів у складі 44-ї окремої артилерійської бригади Тернополя. 23 лютого – виїзд, 24-го зранку – вже Київщина. Він служив в артилерійській розвідці: коригував вогонь, знаходив цілі, наводив гармати. У перший день повномасштабної війни його бригада знищила близько 40 одиниць ворожої техніки. Колони, які йшли на Київ, зупиняли вогнем.
Далі були Запорізький напрямок і контрнаступ, Куп’янськ, Костянтинівка. Потім – 3-й армійський корпус 125-ї бригади, де Назар став командиром мінометної батареї. Війна стала безперервною – життя в посадках, місяці без виїздів, поле замість дому і постійні вибухи.
Ціна цієї війни для Назара – не лише поранення і шість контузій. У грудні 2024 року він втратив батька – військовослужбовця 10-ї гірсько-штурмової бригади. Тато перебував 12 днів на позиціях, а на 13-й – ворог застосував газ. Батько загинув на Бахмутському напрямку.
Після цієї втрати Назарові дозволили залишити лави ЗСУ, але він ухвалив нове рішення, яке визрівало роками. Він став бійцем спецпідрозділу КОРД.
“Про спецпідрозділ я знав давно – читав, дивився, спілкувався з бійцями, зокрема тими, хто воював разом із хлопцями з КОРДу ще в Маріуполі. Хотів бути серед найкращих. У серпні я звільнився з армії, а вже в жовтні розпочав службу в омріяному спецпідрозділі. Я дійшов до своєї цілі, – каже Назар. І в його голосі немає пафосу. Лише спокій людини, яка знає, навіщо живе.
Кохання з палати інтенсивної терапії
Її звати Єлизавета. Вони познайомилися не в кав’ярні й не на прогулянці. Він – на лікарняному ліжку в Запоріжжі. Вона – лікарка-інтерн, яка тоді працювала медсестрою. Вісім місяців без ротацій, без нормального сну та харчування, постійні бої зламали організм чоловіка, але не дух. Назара винесли з позицій і доправили до лікарні. Вона зайшла зранку ставити крапельницю, а він подивився їй в очі й сказав: “Ти будеш моєю дружиною”.
Єлизавета спершу сприйняла це як жарт, але вони почали спілкуватися, переписуватися, ділитися думками. Він – між позиціями, обстрілами та короткими дзвінками. Вона, допомагаючи пораненим та рятуючи чиїсь життя.
“Романтики не було. Була війна. Телефон. Повідомлення. Квіти кур’єром. І рік очікування”, – пригадує спецпризначенець.
Під час бою Назар травмував ногу й, перебуваючи на реабілітації, він привіз Єлизавету до Тернополя, аби познайомити з батьками. Саме тоді чоловік запропонував дівчині одружитися.
“Розписалися ми в Запоріжжі у 2023 році 10 лютого за кілька днів до Дня закоханих. Чекати не могли, бо все відбувалося між моїми виїздами на бойові завдання. На церемонії були лише побратими та подруга коханої. Усе відбувалося без святкувань та гучних слів, але по-справжньому. Після урочистостей я вирушив на позиції”.
Ти моя сила — я твій оберіг
“Єлизавета з тих, хто вміє чекати, – каже чоловік. – Вона вміє бути поруч навіть тоді, коли страшно”. Коли Назар потрапив черговий раз з пораненнями у госпіталь, вона приїхала до нього потягом, перебуваючи на останніх місяцях вагітності.
У квітні 2024 року в них народилася донька Емілія. Сьогодні сім’я живе в Тернополі. Єлизавета працює анестезіологом в обласній лікарні – рятує життя, поки він виконує бойові завдання.
Після смерті батька Назар пообіцяв матері й дружині, що не повернеться на війну. Обіцянку виконав, але частково та по-своєму. КОРД став його шляхом, а Єлизавета – його тилом.
“Колектив у нас такий, що неважливо, яке в тебе звання чи посада. Якщо треба – їдеш. У нас немає тих, хто стоїть осторонь. І не важливо чи ти інспектор, чи офіцер. Ми всі їздимо в зону ведення бойових дій, знищуємо ворога і робимо усе, аби пришвидшити перемогу, – каже він.
“Ти моя сила — я твій оберіг. Щоб не сталося, я завжди поруч” – слова, які для Назара давно стали символічними. Худі з таким написом – це подарунок Єлизавети. Для бійця це не просто річ, а знак підтримки, який він бере з собою туди, де особливо важливо знати, що на тебе чекають. У цьому худі – їхня історія, їхня віра і їхня тиша між боями. Назар мріє про перемогу, аби більше не доводилося прощатися. І ще – він мріє про сина. А поки що знає: за його спиною є кохання, яке тримає так само міцно, як броня, та мотивує вижити.
“Коли я їхав на цю ротацію, я сказав їй: я обіцяю, що виживу і повернуся додому, а я звик свої обіцянки виконувати, – говорить Назар. – Бо там, де є любов, завжди є за що боротися”.
Джерело: ПЕРШИЙ онлайн
9536