Найсвіжіше:
• Головна квіткарка Тернопільщини Іванна Бойко: «Мрію взяти в оренду багато землі – 20 або 50 гектарів і засадити їх лісом для душі» • Голова Нараївської об’єднаної громади Євген Здебський: «Свою сім’ю я дуже люблю і поважаю, але до її складу також входить і… наша ОТГ» • Чи чекати дощу на цьому тижні? • Магнітні бурі у серпні. На що чекати? • Будівництво під час карантину: що потрібно знати? Приклад ЖК «Щастя» • Помер син відомого співака з Тернопільщини Віктора Павлика • Водолази закрили труби, через які, ймовірно, забруднюється Тернопільський став • 24 інфікованих на COVID-19 в геріатричному пансіонаті біля Тернополя • Обіцянка влади відкрити переїзд через Гаївський міст до 1 вересня найпевніше не реалізується • Екстрасенс Роман Шептицький: «Кожен має свій основний сценарій життя. Все ж решту можна змінити. Але коли людина не хоче докладати зусиль, а тільки ходить до екстрасенсів з надією, що хтось за неї щось вирішить, то вона все життя буде шукати крайніх у своїх невдачах» • Коли чоловік любить жінку, він полюбить і її дітей… • Фермерські господарства можуть отримати фінансову підтримку від Укрдержфонду • Яким буде навчання з 1 вересня? • Вступна кампанія-2020: що зміниться для абітуpієнтів • У Збаражі чоловік тричі спокусився «Джеком Даниелсом» • Де на Тернопільщині не буде світла • Як вирішити проблему неприємного запаху взуття: ефективні способи • За безкоштовними консультаціями до енергетиків звернулися понад 200 споживачів • Як боротися із дрозофілами? • Смертельні аварії: чому суд одних водіїв карає, а інших – відпускає? • На Тернопільщині 5 випускників отримали найвищі бали у ЗНО • Чи впаде гривня до кінця 2020 року? • “Кредит під 0%”: НБУ попереджає українців про шахрайства • Кожен господар Лановецької громади безкоштовно отримає контейнер для збору сміття • Власники дорогих авто спрямували до бюджетів Тернопільщини понад 1,5 млн. гривень
rss
Переселенка з Луганська Яна Шкуратова: «Телефонували моїй тітці зі словами: «Вы – предатели родины, когда вы вернетесь, мы вам руки-ноги отрежим»

Опубліковано: 26 Травня о 16:37



Для кожного українця події на сході нашої держави – болюча рана, яка ще довго не загоїться. Від цієї війни – мільйони постраждалих, тисячі смертей та зруйновані життя. Окрім військових, несолодко і вимушеним переселенцям, які одного дня прийняли важке для себе рішення – покинути все і поїхати в нікуди, туди, де їх ніхто не чекає. Яна Шкуратова родом із Луганська, у 2014 році вимушено покинула з родиною колись рідне місто й оселилася в Тернополі. Колись її життя складалося із мрій та планів, а потім усе різко змінилося і пріоритет був один – вижити.  Про те, як це втратити все, як це починати все спочатку, як це бути мамою, коханою дружиною, волонтером, активістом, читайте у розмові наших журналістів із тернополянкою нової хвилі.

“Мій дім – це Тернопіль”

«Я точно знала, які тюлі висітимуть на вікнах і якого кольору будуть квіти, та в один день усе зійшло нанівець, всі наші мрії миттєво зруйнувала війна»

– Наскільки мені відомо, Ви родом із Луганщини і все своє життя провели у Луганську…

– Так, до 2014 року я з родиною проживала у Луганську. Упродовж п’яти років разом із чоловіком займалися реалізацією стоматологічних матеріалів та обладнання. У Луганську функціонував наш магазин із послугою доставки товарів клієнтам, була налагоджена логістична робота по цілій Луганській області. Ми довозили розхідні матеріали та обладнання. Клієнтами були не тільки лікарі-стоматологи, приватні стоматологічні клініки, а також державні стоматологічні поліклініки міста Луганська та області. Наша фірма була дилером п’яти торговельних марок і ексклюзивним представником двох із них у регіоні. Станом на 2014 рік підприємство успішно розвивалося, розширювалось, було прибутковим. Ми завершували будівництво власного двоповерхового будинку. Чоловік своїми руками доробляв камін. Я точно знала, які тюлі висітимуть на вікнах і якого кольору будуть квіти, та в один день усе зійшло нанівець, всі наші мрії миттєво зруйнувала війна.

– Пригадуєте той день, коли вирішили, що потрібно покинути домівку, чиє це було рішення?

– Ми про це постійно говорили вдома, бо ситуація загострювалась, почалися серйозні військові дії, гинули люди. На тих дорогах, якими ми з чоловіком їздили щодня, почали встановлювати блокпости, нас зупиняли і перевіряли… У кінці травня 2014-го  було ухвалено дуже важке рішення – все залишити і поїхати в нікуди. Ми ж думали, що поїдемо на 2 тижні і потім повернемося. Адже тоді якраз відбулися вибори президента і він сказав, що АТО не може продовжуватись роками, за кілька днів її буде завершено і ми повернемось додому. Пригадую, як 2 червня, у день народження мого чоловіка, в Луганську пролунав вибух, тоді загинуло багато мирного населення. Ми бачили кадри з місця події, де були розкидані тіла жінок та дітей, це все відбувалося біля мого офісу в центрі. І тоді зрозуміли, що нам небезпечно залишатися. Наша сім’я патріотично налаштована, а про це вже почали дізнаватися. У мого дядька два сини опинилися по різні боки барикад – один пішов із батьком в «Айдар», а другий приєднався до ополченців і зробив блокпост під нашою хатою. Їхати з Луганська машиною було небезпечно, а тому я вирішила, що з тіткою і дітьми поїдемо потягом, а чоловіки – на машинах. Вранці ми з чоловіком пішли на «Нову пошту», щоби відіслати частину речей, а за півгодини зателефонувала тітка і сказала, що через дві години перекриють вокзал і ми не зможемо виїхати. Квитки у нас були аж на пів дванадцяту ночі. Зібралися за 15 хвилин, у валізу клала все, що потрапляло під руку. Довелося їхати усім машиною.
– Було страшно?

– Так, навіть дуже страшно. Ми знали, що на блокпостах комусь щастило, а комусь ні. Одних розстрілювали, в інших забирали автомобілі, тому що їм (сепаратистам, – авт.) потрібні були транспортні засоби, гроші. Вони ж знали, що люди їдуть не з пустими руками, і не всім вдавалося проскочити. Ми ж займалися бізнесом по області і знали, де які є блокпости, мій чоловік прорахував їхню мінімальну кількість. Потрібно було їхати полями, а їх вже мінували, зрештою, як і мости та посадки. Але, дякувати Богу, ми виїхали живі і здорові. Ще було страшно їхати саме на Західну Україну. Тоді, пригадую, було багато випадків стигматизації в Києві, палили машини переселенців, і ми хвилювалися, як нас приймуть у Тернополі, бо з заходу їхали сюди воювати і не всі поверталися, а ми їдемо зі сходу на захід.

– А чому вибрали саме Західну Україну і зокрема Тернопіль?

– Взагалі більшість переселенців їхали сюди, бо у них було коріння, нас же покликала двоюрідна сестра мами, моя тітка. Їхня родина дала контакти нам місцевих волонтерів.

«Коли дядько йшов нам назустріч, я побачила, що він став увесь сивий за тих кілька годин»

– Пригадуєте Ваші емоції, коли опинилися на підконтрольній Україні території?

– Знаєте, ніколи не забуду того моменту. Коли ти живеш в обсервації, коли не бачиш тривалий час українських стягів, до тебе приходить розуміння, що все змінилося. Коли ми побачили в Новоайдарі багато нашої української техніки, прапори і військових, то мені так хотілося їх обійняти. Коли нас зупинили, то сказали вимкнути телефони і відеореєстратори. Такий був порядок, машини запускали по черзі, тому дядькова машина залишилася позаду. Військові були дуже суворі і серйозні, але ми на емоціях не звернули на це уваги, нам просто не вірилось, що ось за якихось 60 кілометрів від Луганська – наші хлопці, захисники. Коли пройшли блокпост, то дали військовим варення (сміється, – авт.). Складно передати, що відчувала в той час: це і страх за своє життя і життя дітей, і хвилювання. Перший раз вийшли з авто вже у Харківській області, коли чоловік моєї тітки нас наздогнав. І знаєте, коли дядько йшов нам назустріч, я побачила, що він став увесь сивий за тих кілька годин.

– Чи підтримуєте стосунки з тими, хто залишився у Луганську?

– Мої майже всі виїхали, тільки дідусь старенький залишився. Він приїздить щороку на Різдво та Новий рік. Друзі роз’їхались, залишилось декілька подруг, але ми припинили спілкування.

– Через їхні погляди?

– Можна й так сказати. Одна подруга спочатку виїхала до Росії. Багатьом у принципі було легше виїхати туди, приміром, від мого будинку до кордону з Росією – 12 кілометрів. Самі розумієте, тоді квиток у Росію коштував 100 гривень, а наша дорога до Тернополя обійшлася в 7 тисяч гривень. Зрештою, в багатьох родичі в Росії. Іншу подругу запрошувала переїхати до Тернополя, її район саме обстрілювали сильно. Але вона була налаштована вкрай негативно, розповідала, що це українці стріляють по її місту, і наше спілкування зійшло нанівець.

– А дідуся забирати не плануєте?

– Старші люди дуже прив’язані до своєї землі і свого дому. В нього у Луганську город та будинок. Він нам каже: «Ким я тут буду? Де житиму?»  А ось бабусю ми забрали.

– Часто можна було почути історії про те, як здійснювали тиск і насильство щодо тих, хто мав проукраїнську позицію. Вам погрожували?

– Нашого дідуся побили, ребра були поламані. Ми досі не знаємо, хто це зробив. Шукали мого чоловіка, думали, що він переховує когось. Погрожували активно в 2014 році. Зараз, мабуть, розуміють, що ми не повернемося. Телефонували моїй тітці зі словами: «Вы – предатели родины, когда вернетесь, мы вам руки-ноги отрежим».

– Війна ламає людей психологічно. Приміром, у Вас було все: гроші, статус – і в один момент нічого не залишилося. Ви приїхали в чуже місто і довелося починати все з «нуля»…

– Чесно, я впала в депресію. Найжахливіше те, що ти їхав на 2 тижні, а виявилось, що ні. Твоє розмірене життя зруйнувалося, мрії розбиті. Мені було тяжко не від того, що втратила якийсь заробіток, а тому, що не стало мрій та планів. Я 2 роки не могла мріяти і планувати. Часом не мала за що дитині купити фруктів, уже не кажучи про іграшку. Виживали за рахунок того, що люди помагали. Ми мали все, а залишилися з кредитами і витратами. Щомісяця по три тисячі треба сплачувати. Ми просили відстрочку в банку, але марно, бо кредит був оформлений на фізичну особу, а не на підприємця, тож у банку сказали: «Ви жива, то платіть!» Бувало, заплатимо кредит і вже на хліб не залишалося.

«У Луганську я знала тільки одну людину, яка спілкувалася українською. Це вчителька української мови, в якої навчався мій чоловік»

– Ви активно займаєтесь благодійністю, зокрема масштабним став ваш проєкт «ОдежиНа», про який ми ще поговоримо. Бажання допомагати іншим з’явилося вже тут, у Тернополі, чи займалися такою діяльністю у Луганську?

– У Луганську я цим не займалася і не знала жодної організації чи людини, яка б надавала благодійну допомогу. Про «Червоний Хрест» чула хіба з екранів телевізора. Та приклад мені було з кого брати. Мої мама та бабуся дуже милосердні. У Луганську ми жили біля трамвайної зупинки, коли мама бачила, що комусь ставало погано, завжди надавала допомогу. Також поруч з нами жило багато дітей у напівзруйнованій хаті. Зимою вони бігали босоніж, брудні, голодні. Мама забирала їх додому, мила, годувала, одягала. Також допомагали погорільцям, вогонь знищив їхній будинок і вони жили деякий час у нас. Волонтерською допомогою почала займатися вже у Тернополі. Йшов час, і я розуміла, що коли ми самі не будемо прикладати зусиль, аби щось змінилося для переселенців, то нічого не буде. Тоді моєму молодшому сину Лукасі саме виповнився рочок, коли я почала займатися благодійною діяльністю.

– Лука – маленький «бандерівець»?

– І тернополянин (посміхається, – авт.). Він народився у Тернополі.

– Дуже гарне ім’я у Вашого сина, колись воно було надзвичайно популярним в Україні…

– Насправді ми не знали, як назвати сина. Коли я його побачила, то зрозуміла, що це має бути світле ім’я, як і ця дитина. Тоді зі мною в палаті лежала дівчина,  вона назвала свого сина Лукою. Я запропонувала чоловіку такий варіант, він дуже здивувався, адже не чув такого імені, і коли ми подивилися значення, а з латинської це означає «світлий»,  тоді зрозуміла, що іншого й не хочу. Усі, хто знає нашого Лукасю, кажуть, що ім’я йому дуже пасує.

– На сході та й, зрештою, навіть у Центральній Україні більшість населення використовує у побуті російську мову. Ваша українська мова – фантастична, дуже чиста і стилістично правильна, без жодного домішку нашої місцевої тернопільської говірки. Ви спілкувались українською в Луганську чи вже вивчили у Тернополі?

– У Луганську я знала тільки одну людину, яка спілкувалася українською. Це вчителька української мови, в якої навчався мій чоловік. Взагалі у нас в школі української немає і не було. Все навчання російською, тільки урок української мови і літератури викладали державною. Чи були шанси у нас говорити українською? Скоріше ні, ніж так. Розумієте, там зовсім інше середовище. Ми ніби одна країна, але зовсім різні світи: і погляди, і менталітет, і релігія, і мова, і культура – все різне. Коли Путін кричав: «Мы будем защищать русскоязычное население», то там треба було захищати українське. Хоча на Луганщині й були справжні українці, але вони – як крапля в морі. Ви, мабуть, пам’ятаєте кадри з багатотисячних мітингів у Луганську в підтримку Майдану в Києві. Тоді революцію Гідності підтримало багато всупереч погрозам і небезпеці для життя. Зрештою, багато людей патріотично налаштованих виїхали, вони не захотіли миритися з тим режимом і вакханалією.  Там інші традиції і цінності. Тепер я розумію, що патріотичний дух формується змалечку, його треба виховати і підтримувати.

– Вашому старшому синочку було 3 роки, коли ви переїхали до Тернополя. Йому вдалось адаптуватися, складнощів не було?

– Були складнощі. Це ж діти, де дорослий може змовчати або сказати за спиною, малеча лупить прямо в очі. Проблеми були тому, що він погано говорить українською, хоча дуже старається. Йому тяжко дається українська мова, часто плутає слова, інколи може сказати щось на «азіровці», напівукраїнською, напівросійською. Але має велике бажання її вивчити і добре нею спілкуватися.

“Я – вчителька для старшого сина, вихователька для молодшого, дружина для свого чоловіка, громадський діяч і волонтер”

«Ми пхали у наволочки куртки, бо не було подушок, а зранку їх досягали і йшли у них на роботу. Інколи доводилось їсти по черзі, бо вилка була одна на всю сім’ю»

– Розкажіть більше про Ваш проєкт «ОдежиНа». Чому вирішили започаткувати таку благодійну ініціативу і в чому вона полягає?

– Повторюся, що у Тернопіль ми їхали на 2 тижні на початку червня. Але на календарі збігав липень, серпень, вересень і ставало тільки гірше. Ми розуміли, що навряд чи повернемося. За вікном уже осінь і прохолодно, а одягу теплого немає і коштів, щоби його придбати, також. У той час ми з родиною жили в Острові (село неподалік Тернополя, – авт.). Одного дня я поїхала у місто і побачила біля смітників пару дитячого взуття, добротні шкіряні чобітки. Але я їх не взяла, хоча й потребувала. Дуже важко через себе переступити і взяти щось зі смітника (посміхається, – авт.). Я розуміла, що є багато людей таких, як і наша сім’я, котрі втікали від війни і нічого не взяли з собою. Тоді у Тернополі нам допомагав «Карітас», вони телефонували потребуючим, називали годину і дату, коли можна було під’їхати за речами. Одного разу на таку акцію поїхала я, вже будучи вагітною Лукасиком, щоби взяти речей для дітей. Запізнилася на 15 хвилин і вже застала пусті контейнери. І згадала про свою дитячу мрію – безкоштовні магазини. Пригадую, як, будучи маленькою, заплющувала очі і мріяла, що буду заходити в магазин і брати безкоштовно цукерки, іграшки, морозиво. І ця ідея захопила мене, вже будучи дорослою, бо тоді направду була скрута. Ми пхали у наволочки куртки, бо не було подушок, а зранку їх досягали і йшли у них на роботу. Інколи доводилось їсти по черзі, бо вилка була одна на всю сім’ю. Мрія могла би залишитися лише мрією, бо я розуміла, що для такої ініціативи потрібне приміщення, гроші на оплату комунальних послуг і роботи «продавців». Та в той момент мені пощастило познайомитись із представниками організації «КримSOS». Ця громадська ініціатива надавала гранти для переселенців. Вони приїхали в Тернопіль, ми зустрілися, і я розповіла про свою ідею, хоча повірити в те, що є організації, які можуть дати гроші просто так, на добре діло, без особистої вигоди, не могла. Я написала грантову заявку, і ми виграли певну суму коштів для реалізації проєкту. Згодом знайшлось і приміщення, ми відремонтували його і відкрили свої двері для потребуючих. Спочатку у планах було видавати 100 кілограмів речей на місяць, але ми видали за цей проміжок 2 тонни речей. За пів року – понад 13 тонн одягу, взуття та інших речей, обслужили більше двох тисяч сімей. Відправляли вантажі в Авдіївку людям, які живуть під обстрілами, в реабілітаційні центри, де лікуються  алко- і наркозалежні,  в дитячі будинки, допомогли жителям 21 села Тернопільщини. Це тисячі соціально вразливих сімей. Часто жителі тих сіл передавали продукти, а ми видавали їх переселенцям, постраждалим внаслідок бойових дій на сході України. Пригадую, як мені говорили, що «ОдежиНа» не потрібна, бо ж є купа «гуманітарок», де люди можуть купити собі все дешево. Та по собі я знала, що не всі можуть дозволити купувати собі речі на секонд-хендах. Цей проєкт унікальний тим, що працює з 2017 року без жодного фінансування, на волонтерських засадах. Ми самі «вигрібаємо», як можемо, інколи за свої гроші оплачуємо «комуналку».

– Мені відомо, що в Острові Ви працювали у магазині. Чи не було важко, адже це такий «даунгрейд» – із ролі відомої бізнесвумен на Луганщині у роль продавця у сільському магазинчику на Тернопільщині?

– Звісно, було важко. У селі в мене була кличка «москалиха». Чужа людина, спілкується російською мовою. Та я буду вдячна до кінця життя тим людям, які взяли мене на роботу без жодних документів, просто на довірі, адже розуміли та бачили, в яких скрутних обставинах ми опинилися. Це була хороша робота, поряд з будиночком, де ми мешкали, не потрібно було нікуди їхати. Хоча гроші були мінімальні і працювала я з 8 ранку і до 10 вечора, 14 годин на ногах у великому магазині. Коли я звільнялася, то власниця Оля казала, що більше собі такого совісного продавця, як я, не знайде (посміхається, – авт.). Власники магазину подарували нам холодильник, це була велика радість для нас, бо у хаті нас жило 14 чоловік і був 1 холодильник на всіх, ми не могли навіть їжу приготувати толком, бо не було де зберігати. До речі, і продукти власниця мені віддавала за собівартістю, виходило так, що на всі зароблені гроші я брала харчі додому. Тоді доводилося важко, бо не було ні виплат, ні пенсій. Держава на перших порах не знала що з нами робити, хто такі переселенці, що це за люди, які мають соціальні виплати і як їх нараховувати. Чоловікові також було важко. На початках він подався до столиці на заробітки, на першій роботі йому не заплатили, а з другої привіз лише тисячу гривень за 3 місяці, бо все пішло на оплату житла та харчування. Словом, була скрута, але, дякувати Богу, ми не здалися.

«Ми з родиною вже не бачимо свого життя там, тільки тут, у Тернополі»

– З Вами траплялися кумедні ситуації через незнання української мови?

– Ой, та всяке бувало. Інколи приходили спеціально «поприколюватися» з мене, люди використовували такі слова, яких я  апріорі не могла знати. Пригадую випадок, коли заходить жінка у магазин і каже: «Дайте мені тісто». Я веду її до холодильників із морозивом і розповідаю, що ось є тісто листкове, а є дріжджове, вага 400 і 900 грамів. А вона дивиться на мене, ніби я з космосу, і далі веде: «Мені треба тісто, тісто до зупи». А я стою і думаю: «Яка зупа чи дупа?» Біжу до сина власниці магазину, гукаю його, пояснюю ситуацію, а він починає сміятися. Тепер я вже знаю, що тісто до зупи – це макарони (сміється, – авт.). За час роботи в магазині мій лексикон значно розширився, а раніше такі слова, як муштарда, пляцки, слоїк, трускавковий смак вводили мене в ступор. Мені тоді покупці казали: «Яно, говори російською, ми тебе розуміємо». А я їм відповідала, що знаю, як паплюжу українську мову, але якщо не буду нею говорити, то ніколи не навчуся. До речі, українську вивчаю й донині.

– Перейдемо до категорії філософських запитань. На Вашу думку, що головне у житті?

– Думаю, що насамперед бути чесною з собою, з іншими і зі світом. Робити і жити так, як би я хотіла, щоби світ ставився до мене.

– А в родині у Вас панує рівноправ’я чи все ж таки ближча модель стосунків,  де жінка – берегиня, а чоловік – здобувач?

– У нас більше рівноправ’я в сім’ї. Чоловік мій може приготувати їсти, у нього це смачно виходить. Сніданки закріплені за ним. Також для коханого не проблема покупати дітей чи прибрати у квартирі. Гроші заробляємо обоє, інколи й у мене буває таке, що робота не одна, а дві чи три, та ще й підробіток. Ми не живемо за принципом, що дружина вдома доглядає дітей і готує. Все робимо за спільної підтримки і допомагаємо один одному.

– Чим захоплюєтесь?

– Я надихаюся випічкою. Часто готую щось солоденьке, уявляю себе старенькою власницею кав’ярні, де реалізовуватиму свої смаколики та тортики. Кожного разу намагаюся випікати щось нове, але мої фірмові рецепти – це шарлотка та сирник.

– Як думаєте, у чому покликання бути мамою і що в цьому найскладніше?

– Думаю, поєднувати усі свої грані як жінки. Зараз я вчителька для старшого сина, вихователька для молодшого, дружина для свого чоловіка, громадський діяч і волонтер, ну і ще потрібно бути жінкою для себе самої. І насправді ці грані важко успішно поєднувати, але я стараюся. За час карантину багато чого змінилося у моїх стосунках із сином, мені вдалося допомогти йому повірити в себе. Ми змінили школу, раніше для нього оцінка 7 або 8 балів була за щастя, тепер він радує нас із чоловіком 10-ми та 11-ми. Тепер він розуміє, що потрібно вірити у власні сили, і якщо прикладати зусилля – то все вдасться.

– Уявімо, що у найближчому часі Донецьк і Луганськ стануть підконтрольними Україні. Чи повернетеся Ви додому?

– Мій дім – це Тернопіль. Я знала з кінця 2014 року, що не повернуся на Луганщину ні за яких обставин. Знаєте, ми робили свого часу опитування, так ось 80% вимушених переселенців ніколи не повернуться назад. Вони не хочуть, бо вже тут пустили коріння. Залишається лише одна проблема – житло. Не всі собі можуть дозволити придбати будинок чи квартиру і вимушені орендувати. Ми з родиною вже не бачимо свого життя там, тільки тут, у Тернополі.

Вікторія Ушакова


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , , ,



Новини
12 Серпня
28 Липня
27 Липня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 47%, 20 votes
    20 votes 47%
    20 votes - 47% of all votes
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 26%, 11 votes
    11 votes 26%
    11 votes - 26% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 16%, 7 votes
    7 votes 16%
    7 votes - 16% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 12%, 5 votes
    5 votes 12%
    5 votes - 12% of all votes
Total Votes: 43
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Voting is closed
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше