Найсвіжіше:
• Apple Pay безкоштовно заправить кавою на ОККО • У центрі Тернополя утворилася величезна корка (+фотофакт) • Кредитування  житла у Тернополі доступне від ПриватБанку • Чи законно влада Тернополя передала персональні дані містян приватному підприємству? • Пільги з податку на нерухомість не буде, якщо нерухоме майно використовується у підприємницькій діяльності • На трасі Івано-Франківськ – Бучач – Тернопіль відремонтували місток • Віктор Овчарук: «Успіх медичної реформи можливий лише за умови тісної співпраці МОЗу з органами місцевого самоврядування» • За що заступника прокурора Тернопільської області Ігоря Мукана хочуть вигнати з прокуратури? • Розподіл на «своїх» та «чужих»: Тернопільська мерія стоїть на своєму і вимагає підписувати договори заднім числом • Степан Барна про Сагринську трагедію: «Маємо докласти зусиль, аби такі трагедії не повторилися в майбутньому» • Юнак, якого побили біля нічного клубу в м.Тернополі, помер, не виходячи з коми • Отець Михайло Пиняга: «Відбулася наруга над Хрестом, потоптано і зневажено Христові заповіді, окрадено Господній дім» • Анатолій Гриценко: «Для виходу України з кризи необхідно запровадити механізми відповідальності влади і ліквідувати корупційну піраміду» • Головний поліцейський Тернопільської області став генералом • Гороскоп від тернопільського екстрасенса Романа Шептицького 11.07.2018 –17.07.2018 • Вишнівецька громада окультурює свою територію • У «Бучачагрохлібпромі» вже збирають перші врожаї • Юна тернополянка стала фіналісткою конкурсу «Miss Ukrainian Canada» • Оплатити комунальні з дому та без комісії легко з ПриватБанком • Анонси газети «Номер один» від 11.07.2018 р. • Щоби врятувати Івачівське водосховище, потрібен… земснаряд • Як народними засобами лікувати гострий гастрит • Як влада Тернополя провокує в обласному центрі нову сміттєву кризу • Потрібна довідка про несудимість – звертайтесь в сервісні центри МВС • Стартували жнива: «Мрія» збирає врожай
rss
Неймовірна історія родини Мішталів, які щасливими зробили не лише себе, а й чотирьох чужих діток

Опубліковано: 6 Липня о 16:39 Переглядів: 12



Часом диву даєшся, наскільки сильними бувають люди. Не фізично, а передусім емоційно. Коли, здавалося б, чорна смуга – безкінечна і немає навіть найменшого промінчика світла, десь беруться сили, щоби піднятися і полюбити життя знову. Історію родини Мішталів із Бучаччини можна переповідати як притчу про те, що немає нічого неможливого.

«Сім’я – це перша і надважлива підтримка»

З Михайлом та Тетяною Мішталями ми познайомилися у спортивному комплексі ТНЕУ, де для людей з інвалідністю влаштували спартакіаду під назвою “Сила духу”. На змагання запросили понад 150 учасників зі всієї Тернопільщини, які постраждали на виробництві. Позмагатися приїхав і пан Михайло. Чоловік кілька років тому потрапив під колеса трактора. Перш ніж його зуміли витягнути, він лежав під кількатонною машиною близько 45 хвилин.

– Я приїхав із дружиною Тетяною та синами Михайлом й Іванком. У змаганнях беру участь шостий рік поспіль. Тішуся, що є такі заходи, куди люди з усієї області можуть приїздити, спілкуватися, ділитися своїми історіями, – каже Михайло Мішталь.

Михайло, після отриманої травми майже рік не вставав з ліжка, не міг навіть самостійно підняти ложку до рота. Та зараз, переживши, без сумніву, страшні муки, переконаний, що головне – не здаватися.

– Сім’я – це перша і надважлива підтримка для мене. Ніколи не можна падати духом, треба себе мотивувати! – запевняє пан Михайло.

Дружина Михайла, Тетяна, переконана, що інвалідність – це не вирок, а лише слова.

– Тут, на змаганнях, нікого навіть не називають інвалідами. Вони люди, що потерпіли на виробництві. Це теж дуже важливо, – каже Тетяна Мішталь.

«Є люди, у яких відсутнє материнство»

Жінка чудово знає, що таке горе. Коли травма чоловіка прикувала до ліжка, на її  руках росла 2-місячна донечка Наталка. Коли малечі виповнилося п’ять з половиною років, родина залишилася без даху над головою. Скиталася по орендованих будинках. Пані Тетяна зі сльозами на очах згадує ті скрутні часи. Однак переконує, що зараз вона та її родина – це найщасливіші люди. Причому щасливими вони зробили не лише себе, а й чужих діток, яких наважилися взяти на виховання з інтернату. Їхня мама – залежна від чарки, первістка народила у шістнадцять, з того часу й почала пити.

– Вона із сусіднього села, але в нашому селі жила її рідна сестра. Тому жінку у нас знали. Вона випивала і досі це робить. Знаєте, є люди, у яких відсутнє материнство. Вони не винні. Просто природа не заклала цього, – розповідає пані Тетяна.

На початках родина Мішталів узялася просто час від часу допомагати дітям, провідувати їх в інтернаті.

– Нам стало трішки легше жити, вийшли зі своїх проблем, мали дах над головою, транспорт, який дала держава. І ми почали їздити по інтернатах, брати діток на свята. Та ми тоді не усвідомлювали, наскільки це відповідально. Якщо люди не готові забрати дитину на постійне проживання, то не потрібно брати її на день-два. Діти дуже прив’язуються. Ти стаєш зрадником у їхніх очах, якщо повертаєш в інтернат, – продовжує Тетяна Мішталь. 

Спочатку родина взяла до себе 9-місячного Іванка, потім 10-ріного Толика та 15-річного Юрка. Мама хлопчиків іноді провідувала їх, однак, за словами Тетяни, якби їй наливали, то, вочевидь, жінка б приходила до дітей частіше. Згодом родина Мішталь забрала до себе четвертого – Михася. Пані Тетяна каже, що було дуже складно наважитися на такий крок.

– Пам’ятаю, Толик казав мені: «Тьотю, я вже у вас побув. Відвезіть мене і візьміть Михася». Це страшно. Його дитяча уява думала, що так можна взяти дитину, потім лишити і привезти іншу. Ми переживали,  бо знали, чиї це діти, яка у них мама. Було складно їх привезти до своїх діток. Тоді моїй доньці Наталі було 14 років. Це було важко. Та знаєте, вони ніколи не дали навіть найменшого приводу нам сумніватися, пошкодувати, що їх взяли. Навіть думки не було, що це чужі діти, – продовжує жінка.  – Та коли йшла мова про Іванка, то донька сказала: «Якщо тобі не треба його, то тобі й нас не треба». Коли брали старших, то було важче. Та вони не дали навіть на грам пошкодувати про те рішення. Можливо, ми були неправі. І багато разів. Тому що це важко, потрібно мати за спиною спеціальну освіту, щоби розуміти, як поводитися з такими дітками.

«Мамою можна називати лише ту жінку, яка дала життя»

Жінка каже, що складно прийняти рішення поселити дітей у чужу родину. Так, у цю хвилину їх шкода, але ж потрібно думати, як буде далі.

– Та вони молодці. Двоє старших уже одружилися, часто до нас приїжджають, мають своїх діток. Я щаслива! Дуже! Їм було не просто, але вони не дали нам ні на мить пошкодувати, що ми взяли їх до себе, – каже Тетяна Мішталь.

Пані Тетяну старші хлопці називають «тьотя», а маленький Іванко кличе мамою. Хоча жінка переконана, що якою б не була мама, але вона одна.

– Ми вважаємо, що мама – це святе. Так можна називати лише ту жінку, яка дала життя. Іванко кличе мене мамою, так. Однак він ще просто не розуміє. Та старших ми старалися виховати, що якою б не була, але мама – одна. Мені б, наприклад, було достатньо, щоби вони мене кликали Танею. Чомусь я хотіла бути з ними на рівних.

Було складно ще й через суспільну думку. Деякі односельчани сприйняли вчинок родини Мішталів як спосіб заробити на дітях. Однак із часом ця думка випарувалась.

– Старші діти кошти, які давала держава, рахували самі, вони їх не витрачали. Один за них придбав собі авто. Ми змогли відремонтувати дім, де вони жили. Це теж за їхні кошти, – мовить пані Тетяна.

«Щасливими можна бути не через те, що в кишені багато грошей, а коли є любов та взаємоповага»

Мама хлопчиків про дітей практично не згадує, під яким кущем засне, там і дім. Продовжує випивати, а її рідні чада вже бавлять своїх діток.

– Ми їх узяли заради того, аби показати, що усе можна здолати. Все можна обминути. Можна жити по-іншому, бути щасливими не через те, що в кишені багато грошей, а коли є любов та взаємоповага. Та добре так думати, коли вдома є сильний стержень – мій чоловік. Він чудом вижив. Трактор Т-150 стояв на ньому 45 хвилин, вісім місяців Михайло лежав паралізований. Ложки до рук взяти не міг. Нашій доньці було тоді лише два місяці. Коли їй виповнилося п’ять з половиною, ми залишилися без житла. Орендували хату. Важко було, дуже. Та сьогодні ми маємо все, що необхідно. Діток взяли тоді, коли мали свій дім, авто і більш-менш стабільність. Усе це завдяки чоловікові. Він не здався, нам не дав здатися і ніколи ні на кого не тиснув. Я все кажу, що такого чоловіка, такого батька варто бажати всім. Про нього я можу говорити день і ніч, – зі сльозами щастя на очах розповідає пані Тетяна.

Ось уже 26 років існує її сім’я. Жінка каже, що з дитинства знала, що саме Михайло буде її супутником по життю.

– Я не почуваюся жінкою на сорок. Здається, що досі 16. Між нами нічого не згасло. Почуття стають міцнішими. Я виросла в родині, де слова любові навіть не говорили. З моїм чоловіком ми були сусідами, разом гралися. І навіть маленькою я вже знала, що тільки він може стати моїм чоловіком. Більше ніхто. Ми дуже цінуємо те, що маємо зараз, – запевняє жінка.

Свого чоловіка пані Тетяна називає діамантом. Каже, що вони ніколи не мріяли про розкіш. Їм було достатньо невеличкої кімнати. Все, що мають зараз, досягнули спільною працею.

– От минулого року зросли ціни на опалення. І ми думали, як економити. Чоловік вичитав, що можна поставити камін. Дізнався, що та як. І зробив! Зараз опалюємо ним будинок повністю. Він у мене майстер на всі руки, – не без гордості каже Тетяна.

Помітно, що травма пану Михайлу досі не дає повноцінно ходити, чоловік кволо ступає з ноги на ногу. Однак це не заважає йому жити на повну, вважати себе щасливим.

– Знаєте, я бажаю своїм дітям бодай 10% того щастя, яке зараз ми маємо з Михайлом, – розплакавшись, підсумувала пані Тетяна.

За словами начальника Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області Федора Бортняка, в нашій області налічується понад 2 тисячі 300 чоловік, які зазнали травм на виробництві.

– Для таких людей ми підготували різні види спорту. Зокрема, бомбаскет — це вправа з закиданням баскетбольного м’яча в кошик як із позиції стоячи, так і сидячи. Потім у нас буде дартс, армспорт, настільний теніс, шахи та гирьовий спорт. Основна мета спортивного дійства – привернути увагу до людей, які потрапили в біду внаслідок травмування на виробництві. Такі змагання надають учасникам друге дихання і у такий спосіб ми показуємо їм, що життя продовжується і потрібно рухатися далі, – каже пан Бортняк.

Дійсно, треба рухатися далі. І історія родини Мішталів – це яскравий приклад того, як справитися із, здавалося б, безпросвітною бідою. Головне – не здаватися!


Джерело: Тижневик "Номер один"



Новини
17 Липня
16 Липня
14 Липня
13 Липня
12 Липня
11 Липня
Який тип проїзного квитка в тролейбусах Ви б обрали?
  • «Безліміт» 42%, 382 votes
    382 votes 42%
    382 votes - 42% of all votes
  • «Стандарт» – 60 їздок 24%, 216 votes
    216 votes 24%
    216 votes - 24% of all votes
  • Жоден 13%, 118 votes
    118 votes 13%
    118 votes - 13% of all votes
  • «Економ» – 46 їздок 12%, 106 votes
    106 votes 12%
    106 votes - 12% of all votes
  • «Преміум» – 90 їздок 9%, 77 votes
    77 votes 9%
    77 votes - 9% of all votes
Total Votes: 899
Червень 22, 2016
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше