Найсвіжіше:
• Анонси газети «Номер один» від 12.12.2018 р. • За побиття депутатів Тернопільської міськради – 140 тисяч застави та 10,2 тисячі штрафу • 100 років тому Тернопіль став столицею Західно-Української Народної Республіки • «Дід Майдан» Іван Мандрик: «Тягнибок міг узяти владу, як Ленін, прибравши до рук пошту, телеграф, телефон, банки і жандармерію. Вся влада була би в його руках, однак не було єдності Майдану» • Де на Тернопільщині не буде світла • «Агрон» став третьою командою в історії футболу Тернопільщини, яка в чемпіонаті області не програла жодного матчу! • За порушення на Тернопільщині нарахували понад 71 тисячу гривень • Як розмитнити авто з іноземною реєстрацією • “Тернопільводоканал” надалі боргує енергетикам • Як народними засобами лікувати відмороження та обмороження • Понад 60 мільйонів гривень на те, щоби закрити заборгованість по зарплатах для бюджетників Тернопільщини • 20 соток, кілька тисяч саджанців, праця рук і хороший прибуток для сім’ї «Так квітне сад мого життя», – стверджує хоростківчанин Іван Дрозда з Тернопільщини • Україна посіла третє місце у світі за обсягами імпорту секонд-хенду • Тернополянка відкрила біатлонний сезон «бронзою» • Рекордних 60 команд змагаються у футзальній лізі • Тернопільщині відзвітував про досягнення, нагородив кращих співробітників та розповів, яким буде 2019 рік • Війна за парк Відродження у Тернополі перейшла в судову площину • «Дякую вам за те, що захищаєте від ворога!» – Степан Барна звернувся до військовослужбовців у зоні проведення ООС • Насіров роздав податкових розстрочок на 18 мільярдів • На Зборівщині браконьєр залишився без човна і сіток • Тернопільські спортсмени повернулися зі столиці з перемогою • В Україні створять електронний реєстр “лікарняних” • Театральний майдан у Тернополі перетворили у «Шанхай» і залишили тернополян без центральної площі • У Чорткові жінка довірилась «валютнику» • 55 ФАПів Тернопільщини отримали від агрохолдингу «Мрія» набори фельдшера
rss
Народний артист України Ігор Сачко: «Не прогинався й не прогнуся і ніколи не дав би нагнути театр»

Опубліковано: 19 Вересня о 18:00



Відомі і невідомі історії творчої родини Сачків

Актори – люди публічні, їх можна побачити часто на сцені, мистецьких заходах та місцевих тусовках. А які ж вони вдома, у родинному колі? Які у них захоплення і мрії, як вони живуть поза театром? Ми поспілкувались із творчою родиною в повному сенсі цього слова – народним артистом України, актором Тернопільського обласного академічного театру Ігорем Павловичем Сачком (І.П.), його дружиною – актрисою цього ж театру Оксаною Сачко (О.С.) та їхньою дочкою Надійкою Сачко, «золотим» голосом із великим майбутнім.

«Є категорія чи каста обраних акторів, які наперед знають, що вони будуть грати»

– Що спонукало Вас обрати  саме акторську майстерність? Яким був Ваш шлях до театру? Чи були в родині актори, і загалом як батьки поставилися до вибору Вами цієї професії?

І. П.: Акторів у родині не було. Ще навчаючись у школі, танцював в ансамблі народного танцю, грав у самодіяльному театрі. Великий поштовх до професії актора дав мені мій перший педагог Петро Максимович Гордійчук – випускник Київського інституту театрального мистецтва, актор, режисер і художник. У 1972-78 роках він працював режисером народного самодіяльного театру ім. Леся Курбаса в Підволочиську. От тоді, займаючись під керівництвом Гордійчука, в мене й зародилася любов до театру. Це не було спонтанне рішення, мабуть, мене вело щось зверху, якісь, небесні сили.

 

О. С.: Я добре читала  вірші з самого дитинства. Усі мої 28 однокласників сиділи і слухали, як я читала Симоненка, клас затихав. Але це була не дуже моя, а більше мамина мрія, бо вона бачила, що я добре співаю, добре танцюю і спочатку мала стати звичайною вокалісткою. Але коли ми приїхали в Тернопіль, виявилось, що вокалісткою не можу стати, бо… закінчився набір. Однак відкрили перший театральний курс у Тернопільському музичному училищі. І так, ніби граючись, мама, задобрюючи мене персиками, які я дуже любила, каже: «Оксано, йди на театральний». Я приїхала з села, а мені кажуть: «Читай етюд». Що таке етюд для дитини з села? І от яскравий такий спогад: я приходжу, а В’ячеслав Антонович Хім’як (у той час художній керівник курсу на відділенні театрального мистецтва музучилища) каже: «Збирай полуниці». А я думаю: «Оце ж завдання»… З часом зрозуміла що таке театр, захопилася цією професією і люблю її донині.

І. П.: Ти знайшла найбільшу полуничку в своєму житті – це я! (сміються, – авт.).

– Професія актора передбачає 100% вживання у роль. Мабуть, серед них неодмінно є ті, що запали Вам до душі найбільше?

О. С.: Я полюбила майже всі свої ролі, але перша і незабутня – це Марічка у «Гуцулці Ксені». Мені здається, розбудили б зараз і сказали грати, я б її зіграла. Вона була найбільш знаменна, я вперше тоді працювала з таким великим митцем, як Федір Миколайович Стригун. Для мене це був переломний момент, дуже хвилювалася. Адже стоїш на передньому плані, співаєш пісню Марічки, а за тобою весь творчий колектив, і ти мимоволі думаєш: «Господи, там же стоїть Мирослав Коцюлим, Ігор Сачко, В’ячеслав Хім’як, Марія Гонта, Володимир Ячмінський, а я тут співаю». Ця роль стала для мене незабутньою.

Ще дуже подобається роль Моніки у виставі «Казка про Моніку», а у виставі «Наречена світанкової зорі» я граю маму.

І. П: А ще хороша робота у виставі «Як наші діди парубкували», бо там ти зі мною граєш (сміються всі, – авт.).

О. С.: Я не страждаю за тим, чого немає, адже життя дається раз. У мене була мрія, хотіла зіграти у «Приборканні непокірливого», але у нас в репертуарі такої вистави немає.

І. П.: А мені всі ролі до душі. Є категорія чи каста обраних акторів, які наперед знають, що вони будуть грати. Я не є таким, чекаю на свою роль, так як це робилося завжди. Коли читаєш на дошці оголошень наказ про обрання п’єси й обрання ролі,  тоді вже про все дізнаєшся. Погане виховання акторів або відсутність акторської педагогіки, коли вони думають, що мають грати лише головні ролі. Актор повинен вміти грати в епізоді, в масовці, бути органічним. Для мене ролі – це як знак. На ролі не облизуюсь, звичайно, хотілося б зіграти якусь потужну роль комедійну чи драматичну, але, на превеликий жаль, сучасне театральне життя диктує інші вимоги. У нас репертуарний театр, прекрасна режисерська група, творчо-виробничі цехи, але дирекція завжди диктує погоду. Можна поставити багато проектів, але для цього потрібні великі кошти.

«Звільнення було дуже сильним психологічним ударом»

– Ви були директором драматичного театру. Наскільки я пам’ятаю, саме за час Вашого управління там почалися позитивні зміни, зокрема, розділили керівні ролі на двох – директора і головного режисера. Як думаєте, яка основна причина, що Вас тихенько попросили, і чи можна привідкрити завісу, хто був головним ініціатором цього.

І. П.: Знаєте, кожен літак має бак пального, так і у мене… Це був період мого життя, коли я зіграв роль директора і вважаю, що зробив це позитивно. Не дуже хочу повертатися до цієї теми. У той час хотів робити добро. Але дуже неприємно, що дехто цього не оцінив чи не хотів оцінити, і люди чинили дії, якими хотіли мене розтоптати. Але є те, що я зробив для театру. Велику роль зіграли ті керівники, які працювали в той час, вони хотіли підім’яти під себе. От випадок: захожу до голови Тернопільської обласної ради після проведення успішного фестивалю ім. Леся Курбаса, який зібрав повний аншлаг, і запитую в Олексія Кайди: «Чого Ви не звільнили мене перед фестивалем чи ще раніше, а вже опісля проведення?» А він відповідає мені: «Я вже понад 20 років у політиці». Я кажу йому: «А так і залишилися політиканом». Знаєте, керівники не терплять сильних людей. Я не прогинався й не прогнуся і ніколи не дав би нагнути театр. І довів це, вигравши у Верховному суді. Для мене звільнення, звісно, було дуже сильним психологічним ударом. Вони робили це на знищення, але ніхто не відміняв закону бумеранга, рано чи пізно все повертається. Але, беззаперечно, моя головна кар’єра – акторська, а ще – головне бути людиною!

О. С.: Ми плетемо інтриги на сцені, але не вміємо їх плести в житті. Ми не є такими людьми!

– Якби Вам зараз запропонували повернутися на директорську посаду,  погодились би?

І. П.: Не хочу, вже перейшов той етап. У розквіті молодшого середнього віку для чого думати про посади, ходити, схилятися. Для свого театру принесу більше користі як актор, бо немає вищої, святішої, благороднішої професії, як актор. Я йду вперед, чекаю нових ролей. Мені важливо розвиватися з колективом. Мені важливо бути з Оксанкою і Надійкою, допомогти синам.

О. С.: Знаєте, зовсім недавно зустріли давнього працівника театру, розговорилися, почали згадувати, а він каже: «Ігор Павлович хотів порядку, а ніхто цього не хотів!»

– А як із винагородою за Вашу творчу працю? Якщо не секрет, скільки заробляють актори і від чого залежить їхній рівень доходів?

І. П.: Ми з Оксаною зараз на контракті і не можемо розголошувати його умов.  Але наші заробітні плати не великі. Актори національного театру отримують зарплатню вдвічі-втричі вищу від нас.

О. С.: Був період, коли ми мали хорошу зарплату, а потім знизили рівень академічної надбавки…

І. П.: Так вирішили якось, що нам забагато платять. Але хочу вам сказати, що наша спільна мрія, як і мрія багатьох акторів, – щоби нам повернули хоча б академічну надбавку. Спочатку ми мали 100% і поступово її знизили до 25%. Потрібно, щоби чиновники це розуміли, бо несолідно, коли театр вийде на протест чи на пікет. Академічний театр – єдиний в області флагман мистецтва. Влада повинна це зрозуміти, адже останнім часом підвищилась оплата чиновникам, силовим структурам, та й ціни ростуть як на дріжджах. Мені не хочеться критикувати владу, але їм повинно бути совісно. Знаєте, ми ж відмовились від усього. Це така карма, професія. Мене на одному концерті запитали, про що я жалкую, я жартома буркнув, що обрав таку професію, що немає що винести і вкрасти. Актор не повинен думати, який йому галстук обирати, туфлі чи сукню. Ми маємо думати про мистецтво, бо інакше починаються оті заробітки і розмивання граней нашої професії.

О. С.: Неправда, що актор має бути голодним. Хай усі будуть ситі й задоволені життям (посміхається, – авт.).

– То виходить, що акторам неодмінно потрібні підробітки? Чи були вони у Вас, зокрема, чи тамадували, були Дідом Морозом тощо?

І. П.: У кожного актора в свій час були підробітки. І корпоративи, і дні народження, і весілля. Багато з наших так заробляли гроші, і я грішив таким. Але зрозумів десь після п’ятого весілля, що розмазується взагалі система сприйняття людини як актора. Весільні хмільні веселощі – це для гостей, а для тамади – робота. Але всі актори проходили це. Ми раніше з Оксаною вели концерти. Дуже добре, коли актори себе знаходять у дійсно творчому підробітку. Є багато акторів, які підробітками займаються, бо сім’ю потрібно годувати, треба мати якусь копійку, щоби заправити машину, купити одяг, нормально харчуватися.

– Нещодавно Ви отримали почесне звання Народного артиста України. Як думаєте, цей статус для Вас щось змінить? Чи все ж таки головне визнання – це оплески глядача?

І. П.: Найбільше, звісно, – це визнання людей. Є така приказка: «Немає пророка у своїй країні», коли актора сприймають на сцені, якщо його люблять, поважають – це є найбільше визнання. Хотілося б паралельно із цим отримати якісь ролі, щоб я себе міг показати, ствердити.

О. С.: Ось недавно телефонував наш друг і каже: «Ігорю, ти не змінився, ти залишився тим самим Ігорем».

І. П.: Є такі актори, що носа задерають, починають говорити баритоном, мудрувати. Але наш театр тим не страждає. А оскільки я частинка нашого театру, то просто говорю, що це звання отримав не тільки я, а й весь театр, і колектив театру, і вся та публіка, і всі, хто був причетний.

О. С.: Дуже хочеться, щоб у Тернополі отримували частіше звання. А ще – щоб актор отримав це звання за життя, а не любили, як то кажуть, після смерті.

– На Вашу думку, яких п’єс не вистачає нашому театру, чим варто доповнити репертуар?

І. П: Зараз у глядачів дуже популярні комедії. Хотілось би Шекспіра, Шиллера, зарубіжної класики, української класики. Звісно, і сучасних постановок. Наш театр має в доробку сучасні вистави: «Євангеліє від Івана», «Квартет для двох», «Коханий нелюб», «Дитина в дарунок». Але хотілось би ще більше українського сучасного. Якщо думати на перспективу, то театр повинен виховувати покоління,  має бути хороший продуманий репертуар, задіяні всі актори.

Вважаю, що найкращий репертуар був за Михайла Форгеля, котрий працював художнім керівником нашого театру в 1992-2006 рр.  

«Зняв роги тролейбуса і забрав із салону майбутню дружину»

– Цікаво, а яка історія Вашого знайомства?

І. П.: Я грав у виставі «По щучому велінню», а Оксана там танцювала з дівчатами. І я мав можливість бути біля них. І отак вело (видихає, – авт.). Як познайомився? Сказав: добрий день….

О. С.: А Надійці  говориш, що де б ти не був, усюди я тебе переслідувала. Особливо любила переслідувати його 10 тролейбусом. От він їхав машиною, а я його тролейбусом доганяла. Такі пристрасті були (сміються, – авт.).

І. П.: Оксана вирішила 10 тролейбусом їхати, мені машиною надоїло її обганяти, а  вона не виходила. На зупинці зупинився своїм «Гольфом двійкою», зняв оті роги і все, поки водій виходив ставити їх на місце, забрав її….

О. С.: Або знаєте, їду я поїздом і по радіо хриплим голосом машиніст каже: «Оксано, вийдіть, Вас чекає чоловік». Усі знайомі здивувалися, бо в мене чоловіка не було. Це було полювання таке конкретне (сміються удвох, – авт.)

І. П.: Одним словом, не давала мені проходу, вона, як осінні опеньки, – всюди. Це такий вірус кохання. І вже 22 роки, а таке враження, що це як один день. Мені не сумно.

О. С.: І мені не сумно! (сміється, – авт.).

– А де справляли весілля?

І. П.: Весілля із шалашем не робили. Бо це для мене ніби другий захід на щастя (сміється, – авт.). У мене від першого шлюбу двоє дітей – Павлик та Ігорчик. І я вирішив не хизуватися, навіщо щось робити напоказ. Тим більше, Тернопіль – це такий рідкісний населений пункт галицький, що можна пчихнути на «Дружбі», а через секунду на «Східному» будьте здорові скажуть. Тут усі про тебе все знають.

О. С.: А життя з Ігорем Павловичем – це суцільне весілля. Я вже 20 років ніби ввійшла у весілля.

І. П.: Я би сказав, «веселье» (сміється, – авт.).

– Який варіант кращий для сімейного благополуччя: сім’я, в якій кожен із подружжя чогось домігся на професійній ниві, чи коли один робить кар’єру, стає відомим, а інший залишається в тіні?

О. С.: Коли кожен будує своє, але хтось десь повинен поступатися. Бо дуже рідко буває, щоби люди йшли рівно.

І. П.: Намагаюся бути в тіні Оксани, завжди менше говорю, скромніший. Є такі сім’ї, де хтось дуже жертовно ставиться. Я не хочу такого. Оксана багато зіграла ролей головних, а я був в епізодах чи в масовці. І мені доводилось облизуватися. Добре, що ми не європейська гендерна сім’я. Нам легше, я Оксаниної ролі не зіграю, а вона – моєї. Ми граємо разом у виставі «Як наші діди парубкували», завжди чекаємо її.

«Колись було словосполучення «син полку», а тепер є «дитина театру»

– Яка вона, професія актора?

О. С.: Акторська професія – це не просто вивчення тексту. Потрібно донести думку автора, це така колективна змова. Ти повинен виправдати персонажа, навіть якщо це роль негативна. Це психологічно важко. Якщо дуже глибоко занурюєшся, якщо віриш у те, що ти робиш, то буває страшно. Інколи трапляється, що роль повторюється у житті. Це непроста професія!

І. П.: Я з тієї когорти акторів, які є творчими самоїдами, якщо тебе роль не буде хвилювати, то це фініш творчості.

О. С.: Лакмусовим папірцем завжди є глядач. Якщо виходиш формально, люди цього не сприймають. Особливо діти, коли ти перед ними виступаєш, вони бачать нещиру гру і не сприймають її.
– Яке із професійних досягнень свого чоловіка Ви вважаєте найбільш значущим?

О. С: У нього кожна роль – це професійне досягнення, бо він робить її видимою, явною і незабутньою, навіть якщо роль із 10 слів. Це величезне досягнення. Він із тих професійних акторів, які розуміють, що вони роблять. Кожна його роль – це як випробування, бо він випробовує її на мені, на Надійці, на сусідах (посміхається, – авт.).
– Як вирішуєте побутові проблеми, як ділите домашні обов’язки?

І. П.: Я абсолютний підкаблучник. Коли мені щось треба, я три рази маю сказати. А як їй, то має бути по щучому велінню (сміється, – авт.). Зараз перейняв багато обов’язків на себе, бо бачу, що їй важко. Раніше цього не розумів, прийшло все з часом. Надійка нам допомагає. Ми роботи не боїмося, разом легше.

О. С.: Єдиний момент, коли я йому не заважаю, це коли Ігор Павлович готує. Тоді сідаю на кухні, п’ю каву і слухаю, як він розказує рецепт або проводить репетицію.

– Хто у Вашій родині найбільший критик?

О. С: Наша Надійка, як їй щось не подобається, вона про це завжди говорить.

– Чи обговорюєте роботу вдома, чи є якісь теми вдома, на які накладено табу?

І. П.: Одні кажуть, що розділяють життя творче і сімейне. У нас такого немає, що професія, що хобі – все разом.

– Ви багато працюєте, як вдається знаходити час для спілкування з дочкою?

О. С.: Надійка жила з нами в театрі, спала на стільцях, у колисці. Їздила з нами на гастролі, дивилася вистави.

І. П.: Всі театральні діти живуть у театрі. Надійка з нами виросла саме там. Знаєте, колись було словосполучення «син полку», а тепер є «дитина театру» (сміється,авт.).

– У Вас однакові погляди на виховання доньки?

І. П.: Я більш строгий, мама лояльніша.

Н.: Деколи тато добріший, деколи – мама, від ситуації залежить.

О. С.: Надійка в союзники кличе тата, якщо мама забороняє. Прийде до нього, пригорнеться, каже: «Татусю, любий…» І все, вони прийняли рішення переважною більшістю.

«Йду по вулиці, співаю, а на мене люди дивляться»

– Надійко, хто перший помітив твій хист до співу?

Н.: Ініціатива піти в музичну школу була моєю. Я сказала: «Тату, хочу ходити на вокал». Поставила, як кажуть, перед фактом. Пішли удвох на конкурс, там здавала екзамени і от уже 5 років навчаюся.

– Які твої улюблені композиції, адже є ті, які обирає викладач, щоби підкреслити голос, а є ті, які подобаються тобі?

Н.: Арія Наталки-Полтавки, цьогорічна арія Оксани із «Запорожця за Дунаєм», арія Лауретти. Це класика, вона мене пробирає до мурашок.

– Щось сучасне співаєш?

Н.: Тільки для себе, у мене академічний вокал. Каже моя викладачка, спочатку академічний опануєш, а тоді сучасний.

– А творчість яких сучасних виконавців тебе захоплює?

Н.: Вражає своєю творчістю Аріана Гранде, в неї надзвичайний голос, з українських співаків – це Таяна, Тіна Кароль, Джамала.

– Які у тебе досягнення і творчі плани?

Н.: Виграла у Кременці міжнародний вокальний конкурс. Потім була на конкурсі у Румунії, де з хором зайняли друге місце. Це була моя перша поїздка за кордон. Зараз відпочиваємо, але планую вже багато чого.

– Бува не плануєш вступати в театральний?

Н.: У мене були такі плани. Хотіла поступати у Київський національний університет театру, кіно і телебачення, як тато, але батьки сказали, що в сім’ї достатньо двох акторів. На їхню думку, з моїм голосом треба йти тільки на вокаліста. Зараз уже хочу в консерваторію.

О. С.: Надя – то феєрверк, вона забігає додому і зразу починає співати.

І. П.: Ага, вчора о пів на другу ночі завершила співати. Всі сусіди пороз’їжджалися (сміється, – авт.).

– Батьки кажуть, ти постійно співаєш.

Н.: Так, я йду по вулиці, співаю, а мені інколи подруги кажуть: «На тебе люди дивляться», а я їм відповідаю: «Я з акторами живу 13 років, уже давно звикла, що на мене люди дивляться».

– Ти сама у виставах грала?

Н.: Так, було таке. Але це епізодична роль без слів. Грала дитину в «Гуцулці Ксені», в «Запорожці за Дунаєм». Із 4-х років співала колядки і всі дивилися, чи артикулюю, я ж знала ті колядки напам’ять. З дитинства дублювала всі слова, тексти вистав знала напам’ять. Я і на Львівській сцені дебютувала у 8 років. Це сімейне! Люблю театральне закулісся!

– Чим ти ще захоплюєшся і як любиш проводити свій час?

Н.: Люблю футбол, вболіваю за «Ниву».

– Коли видається вільний час, як Ви його проводите?

І. П.: Ми – однодумці. Я сказав, що їдемо на рибалку, і всі зібралися й поїхали. А взагалі стараємося проводити вільний час разом.
– Сваритеся часто, як намагаєтесь згладжувати конфліктні ситуації?

І. П.: Знаєте, я взагалі тихо говорити не вмію, дуже емоційний, буває бурчимо, сваримось, буває і так, як на грузинських ножах. Але у нас є Надійка, вона – як миротворець. У ній стільки спокою, терпіння, сили духу, толерантності!

О. С.: Так, буває сваримось, а донька підійде до батька і каже: «Тату, та прости їй, вона ж жінка» (сміються всі,авт.).
– Назвіть кращий спосіб повернути собі гарний настрій?

І. П.: Не псувати його! З екранів телебачення тільки негативні новини, пожежі, вбивства, зґвалтування. Йде якесь інформаційне гноблення. Просто потрібно фільтрувати інформацію.

– Опишіть Ваш шлюб у трьох словах.

О. С.: Я можу в одному. Це як вибух, гейзер якийсь, і я в ньому.

І. П.: Я тобі дам гейзер! Вона – як спасіння, бо вона мене взяла, може, я вже не був би такий, може, пішов би по руках, може, зіпсувався б (посміхається,авт.). Кажу як є, вона допомагає, стимулює, вона берегиня, господиня, жінка, кохана, вона моє натхнення, вона мені все, моя найкраща актриса, фельдфебель, прапорщик, генерал і адмірал…

О. С.: Знаєте, на застіллях Ігор Павлович каже: «Другий тост ми п’ємо за друга, за Оксану» (сміхається, – авт.).

Де мешкає сім’я Сачків, це придбане житло чи дали в театрі за довгі роки праці?

І. П.: Ні, театр помешкання давно не дає. Раніше, за Кучеренка, ще давали. Нам театр дав гуртожиток. Якби була якась співпраця із забудовниками, то думаю, 2-3 творчі майстерні можна було б отримати, але влада повинна бути у цьому зацікавлена. Ми 4 рік живемо в нормальних умовах, у скромній двокімнатній квартирі, яку недавно виплатили. А до того жили у кімнатці площею 12 квадратних метрів.

– Чи не кликали на роботу в іноземні театри?

І.П.: Такі пропозиції бувають вкрай рідко. Ми ж не лісоруби, мулярі чи штукатури.

– Де зазвичай Ваша родина відпочиває?

І. П.: Коли ми разом – уже відпочиваємо! В Україні, на Херсонщині. Минулого року відпочинок обійшовся в 13 тисяч. Цього року не їздили відпочивати.

– Маєте інші плани?

І. П.:Цього року плануємо творчий бенефіс: 20 років, як Оксана працює в театрі, та присвячений моєму 60-літтю. Хочемо зібрати рідний колектив, друзів, гарно відіграти, а потім за філіжанкою кави поспілкуватися.

– Коли востаннє дарували дружині квіти?

І. П.: Хм… Мені як у театрі дають квіти, я дружині дарую. Не хочу дурити.

О. С.: Я сама забороняю, кажу, краще купити щось корисне.

– Які останні подарунки дарували один одному на день народження?

І. П.: Не дивлячись на те, що я величезний подарунок, на мене треба багато стрічки і пакувального паперу (сміється, – авт.). Даруємо щось корисне й веселе. Я їй подарував набір каструль, гусятницю, ступку з мармуру. Із гастролей везу біжутерію, Оксана іі дуже любить.

О. С.: То ти нам подарував каструлі, ми ж разом готуємо! (при цьому показує біжутерію, персні, золотий хрестик, – авт.).

– На якій автівці їздить народний артист України?

І. П.: «Нісан Сентра». Їжджу тільки за правилами, бо зараз стільки лихачів, що не полихачиш, велика конкуренція. У мене й Оксанка їздить, і Надійка навчена. Але 2-3 рази в тиждень у театр ходимо пішки, підтримуємо фізичну форму та й економимо трохи.

– Чи маєте хобі?

І. П.: Рибалка. Раніше було багато місць для риболовлі, зараз усе приватне стало, немає з ким домовитись, та друзі допомагають. Люблю на рибалці погомоніти і відпочити та й риби наловити, щоби додому привезти. На полювання ходжу дуже рідко. Скільки разів не виходив, навіть качки не підстрелив. Друзі жартують: «Павловичу, Вам треба «зенітку», Ви й так дичину розлякуєте на підльоті» (посміхається, – авт.).

– Якими є улюблені страви, самі готуєте чи їсте у закладах харчування?

І. П.: Ні, ми вдома харчуємося. Може не популярно це, але не терплю публічної кухні. Звичайно, траплялося, що святкував у ресторанах, там, де добротна і провірена кухня. Але щоби постійно ходити туди, треба такий спосіб життя вести, мати достатки, бути чиновником чи бізнесменом. Ресторани – це не на акторські зарплати!

О. С.: Ми добре вдома харчуємось, Ігор Павлович робить такий шашлик і стейки, що жоден ресторан не приготує.

І. П.: З Надійкою любимо піцу, ходимо в «Стару піцерію» або із внуками ще кудись. Але такої піци, як в Оксани, ніхто не приготує.

– Чи велику роль відіграє для Вас одяг, його купуєте у відомих бутіках чи, може, на ринку?

І. П.: Не маю культу одягу! Є речі, до яких звикаю. Часом куплю гарну сорочку, туфлі, а вони лежать…

О. С.: З Надійкою купуємо одяг у магазинах, на ринку. В силу своєї професії потрібно гарно виглядати, відкриття сезону, закриття сезону, день театру – це вже три сукні чи костюми. Треба бути на рівні, актриса повинна вміти себе показати. Але обираємо такий одяг, щоби ціни не кусалися…

 Вікторія Ушакова


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , , ,



Новини
11 Грудня
10 Грудня
9 Грудня
8 Грудня
7 Грудня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 38%, 6 votes
    6 votes 38%
    6 votes - 38% of all votes
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 31%, 5 votes
    5 votes 31%
    5 votes - 31% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 19%, 3 votes
    3 votes 19%
    3 votes - 19% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 13%, 2 votes
    2 votes 13%
    2 votes - 13% of all votes
Total Votes: 16
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше