Найсвіжіше:
• В Україні збільшиться пенсійний вік для жінок • Відрядження: скільки можна витрачати з 2020 року без податків • Міністри призначили собі до 200-400 тисяч гривень премій і надбавок • Тернопільський гурт побореться за путівку на «Євробачення-2020» • Бюро політичних замовлень • Вибух у клубі на Підгаєччині: що з’ясували правоохоронці • У Борщеві горе-водій спокушав поліцейського доларами і гривнями • «Інтерсіті» між Києвом і Тернополем курсуватиме щодня • Справа ректора ТНЕУ: у поліції є почерк та ДНК зловмисника, залишилося лише… його знайти • Нові подробиці у розслідуванні смерті дівчинки, яка випала з автобуса • Через проблеми з навчанням померла студентка медуніверситету з Нігерії!? • Хорошим лікарем треба бути завжди, а не лише тоді, коли ти досягнув певного статусу • В Україні повернули призов до армії з 18 років • ГОРОСКОП • Рятувальник Віталій Волощук: «Адреналінова залежність – це складова чогось більшого, додайте до неї співчуття, і вийде рятувальник» • Новий скандал у Тернопільській мерії: правоохоронці викрили “схему” відчуження комунального майна • Національна лялька – це модно! • У Чорткові на карантин закрили навчальні заклади • Чортківчанин тримав удома арсенал гранат • Тернопільську ОДА «трясуть» київські правоохоронці • Тернопіль шукає гроші для повномасштабної реконструкції замку • Анонси газети «Номер один» від 21.01.2020 р. • Дружина відомого спортсмена каже, що справу про його загибель хочуть сфальшувати • Злодія видала кров на грошах • Будьте толерантними учасниками дорожнього руху
rss
Катакомбна церква вижила завдяки літургії

Опубліковано: 24 Грудня о 11:17



30 років тому УГКЦ офіційно вийшла з підпілля

У період з 1946 до 1989 років Українська греко-католицька церква (УГКЦ) була найбільш забороненою у світі. 43 роки вона діяла в підпіллі, а називали її катакомбною. Всупереч волі священнослужителів і вірних на «Львівському соборі» 1946 року було оголошено про її ліквідацію. Древні храми було забрано, ієрархів ув’язнювали і відправляли на заслання, віруючих змушували відмовитися від церковної традиції їхніх батьків. Комуністична влада СРСР не могла змиритися з існуванням духовної спільноти, що століттями формувала та зберігала українську національну ідентичність.

Двері до катедри відривали за допомогою зварки

Ідеологам СРСР не вдалося знищити уніатську церкву

Але УГКЦ не була знищена після Львівського псевдособору. Хоча юридично її не було, але вона діяла в підпіллі. Про ті непрості часи ми попросили розповісти священнослужителів, монахинь, а також історика, завідуючого відділом у справах релігії ТОДА в 1991-96 рр. Павла Сливку.  

– Наприкінці 80-х років минулого століття церква відкрито почала заявляти про себе. Процес виходу УГКЦ з підпілля почався з 1987 року, коли 4 серпня три єпископи УГКЦ, нині вже покійні Павло Василик, Іван Маргітич і Софран Дмитерко, 23 священники і 180 вірян підписали заяву про те, що церква виходить з підпілля, що УГКЦ була репресована, але ліквідувати її не вдалося. Заява адресувалася Папі Римському та Президії Верховної Ради СРСР, – згадує Павло Сливка.

УГКЦ вистояла.  Як писав Патріарх Йосиф Сліпий: «Наша церква не вмерла, наша українська церква живе. Найкращим доказом цього є її мучеництво. Вона страждає, бо вірить, вона вірить – бо страждає».

Але влада СРСР та її каральний орган КДБ чинили опір відродженню УГКЦ.

– У Тернополі як у центрі за легалізацію церкви відбулася Всесоюзна конференція «Досвід роботи парторганізацій України щодо вдосконалення міжнаціональних відносин в умовах перебудови», на якій обговорювались і міжконфесійні відносини. Доповідав тодішній ідеолог КПУ Леонід Кравчук. Основний лейтмотив його виступу зводився до того, що «питання відновлення уніатської церкви – політична проблема, і без врахування думки РПЦ її не вирішити». Процитую ще кілька партійних документів того часу. У 1986 році ЦК КПРС доручив Раді у справах релігії при Раді Міністрів СРСР спільно з КДБ підготувати пропозицію щодо впорядкування підготовки кадрів духовенства. У доповіді ЦК КПУ від 21 березня 1989 року «Про уніатську (українську католицьку) церкву в західних областях України» ставляться конкретні завдання боротьби з УГКЦ: «Ідеологічний відділ ЦК, обкоми партії, партійні та радянські органи на місцях повинні уважно аналізувати релігійну обстановку в регіонах і вживати заходів для запобігання та нейтралізації уніатсько-націоналістичного екстремізму». Далі йшлося про те, що уніати виступають за створення суверенної соборної української держави. У цій же доповіді наводяться дані про кількість підпільного греко-католицького духовенства – 4-7 єпископів, 270 священників, 500 монахів. У доповідній ЦК КПУ від 26 червня 1989 року «Про спробу відродити уніатську церкву в західних областях України» говорилося: «Реєстрація УГКЦ викликала б серйозний конфлікт і розкол віруючих за релігійно-національною ознакою. Була б створена легальна база консолідації антиросійських націоналістичних настроїв, посилення релігійного, а потім і політичного сепаратизму. Був би завданий удар по лояльній, миротворчій позиції РПЦ», – розповідає, спираючись на документи, тернопільський історик.

Активно проти легалізації УГКЦ виступала РПЦ та її екзархат в Україні. Процитуємо слова тодішнього екзарха РПЦ в Україні Філарета (Денисенка) в інтерв’ю газеті «Радянська Україна» від 9 травня 1989 року: «Небажані наслідки дало б відродження унії на Україні. Зустрічаємося з фактами ворожого ставлення до РПЦ, закликами до мирян не ходити до наших храмів. І це в умовах, коли УГКЦ не легалізована. А що було б, якби її легалізували?» Синод і архієрейський собор РПЦ також виступали проти легалізації УГКЦ. У рішенні собору говорилося, що легалізація католиків східного обряду в Західній Україні призведе до розпалювання міжконфесійної і міжнаціональної ворожнечі.

У боротьбі проти УГКЦ об’єднались комуністична влада і московська церква. 3 липня 1989 року ЦК КПУ надіслав у всі обкоми та облвиконкоми доповідну, в якій рекомендував посилити реєстрацію громад РПЦ. Упродовж першої половини 1989 року було зареєстровано 1300 нових громад РПЦ, яким передано 1000 закритих храмів. На Тернопільщині було передано РПЦ 260 культових споруд, а греко-католикам не дозволяли відкривати свої храми.

– Місцеві органи влади переслідували греко-католиків, виконували вказівки з центру. Процитуємо два документи. 19 грудня 1985 року в райони області було розіслано циркуляр із Тернопільського обкому КПУ, в якому йшлося про роботу щодо заборони діяльності УГКЦ. Необхідно зібрати такі дані: скільки колишніх уніатських священників, монахів, монахинь по прізвищах і віруючих уніатів проживає в районі, скільки притягувалися до кримінальної та адміністративної відповідальності  (прізвища). А ось цитата з доповідної Бережанського  райвиконкому від 13 грудня 1988 року: «Відчуваються проуніатські настрої в окремих селах району. За уніатами встановлено постійний нагляд, контролюється кожен їхній виїзд з району, відвідування їх уніатськими священниками». Цитувати подібні документи можна довго, бо їх багато. Але незважаючи на протидії влади, відродження УГКЦ відбувалося і церква виходила з підпілля, віруючі вимагали відкриття греко-католицьких церков. Рух за легалізацію з новою силою розпочався в 1988 році. Того року віруючі сіл Голгоче Бережанського району, Зарваниці і Сапова Теребовлянського району звернулися до райвиконкомів з проханням відкрити греко-католицькі церкви, – пригадує Павло Сливка.   

У Тернополі влітку 1990-го було майже 60% вірних греко-католиків  

Весною-влітку 1988 року відбулися масові зібрання греко-католиків у багатьох селах області.

– 17 липня 1988 р. у Зарваниці члени комітету захисту УГКЦ, єпископ Павло Василик, Іван Гель, Степан Хмара організували збори, на яких обговорювали легалізацію УГКЦ. Режим відповів репресіями: 9 осіб було притягнуто до адміністративної відповідальності, шестеро оштрафовано, ще шістьом особам прокурор району виніс попередження. Згодом з вимогою про відкриття греко-католицьких церков виступили жителі Соснова Теребовлянського та кількох сіл Борщівського районів. Але влада не реагувала на законні вимоги віруючих. Справа зрушилася з місця після зустрічі в Римі Папи Римського Івана Павла II та Генсека ЦК КПРС Михайла Горбачова на початку грудня 1989 року. Режим змушений був легалізувати УГКЦ. Рішенням Ради у справах релігії при Раді Міністрів СРСР від 28 червня 1990 року було зареєстровано перші греко-католицькі громади в області. Це в Бучачі, у селах Жизномирі, Киданові, Осівцях Бучацького, Магдаліївці Підволочиського, Гаях за Рудою Зборівського районів. А наступним рішенням Ради від 27 вересня 1990 року зареєстровано 16 громад у Бережанському, 25 – у Борщівському, 4 – у Гусятинському, 3 – Теребовлянському, в т.ч. у Зарваниці, по одній громаді у Зборівському та Чортківському районах, – каже тернопільський історик.

У Тернополі перша греко-католицька громада була зареєстрована 6 грудня 1989 року, їй рішенням облвиконкому від 21 грудня 1989 р. було передано приміщення колишнього Домініканського костелу, зараз це Катедральний собор Тернопільсько-Зборівської митрополії УГКЦ.

– Тернопільська міська рада першого демократичного скликання в 1990 році ухвалила низку рішень про повернення храмів та майна греко-католицькій церкві. Рада зініціювала і виділила частину коштів на будівництво храму Успіння Пресвятої Богородиці на вулиці Острозького, який був знищений комуністичним режимом у 1962 році. Також міська рада на початку літа 1990 року замовила соціологічне опитування для вивчення стану міжконфесійних відносин у Тернополі. Воно дало такі результати: греко-католиків – 58,8%, вірних УАПЦ – 16,11, парафіян УПЦ МП – 8,4%. Відповідно до цих даних і було розподілено між громадами храми в Тернополі, – мовить Павло Сливка, який був депутатом міської ради того скликання. 

Спогади вірних Христової церкви

Історія УГКЦ у підпіллі вміщує багато особистих історій шляху служіння й покликання – драматичних, показових і майже неймовірних. Одним із таких був нині Архієпископ і Митрополит УГКЦ Василій Семенюк, котрий хоча й народився на Івано-Франківщині, але його дорога ще до офіційного визнання УГКЦ часто пересікалася з Тернопільщиною.

– Митрополит Володимир Стернюк благословив мене і сказав: «Сину, опікуйся Зарваницею!» Я намагався часто туди приїжджати, особливо влітку. Ми з особами, які мене супроводжували, доїжджали до Доброго Поля, звідти йшли пішки, обминали село, щоби ніхто не бачив, бо різні були люди, могли донести кадебістам. У Зарваниці часто відправляв Службу Божу у пані Ганни Демчучки. На краю села жила добродійка Юлія Солодка, в її оселі переховували копію чудотворної ікони Зарваницької Матері Божої, яку вона мені показала, ми там також молилися. Однак у Лапаївці (вулиця у с. Зарваниця) служив удень. Пригадую, була неділя, дуже погожий день, зібралося кілька сотень паломників. Я переживав, але одночасно радів. Коли заспівав ще давній церковний хор на чотири голоси під керівництвом дяка, я, тоді молодий священник, не знав, перебуваю на землі чи в небі, така радість мене наповнила! Тож не переймався, чи мене спіймають і навіть арештують, бо був переповнений духовною радістю. Часто богослужіння відбувалися в лісі. Від четвертої години пополудні аж до світанку я сповідав. Люди з дітьми і навіть маленькими на руках тим часом молилися, співали. Приблизно о четвертій годині ранку розпочиналася Свята літургія і до шостої години всі розходилися лісовими стежками, аби не потрапити на очі недоброзичливцям. Так тривало до 1989 року, коли легалізації УГКЦ ще не було, але вже перші відкриті богослужіння відбувалися у різних куточках Західної України. І ми організували від цвинтаря в Зарваниці похід, у якому взяло участь кілька сотень вірних із навколишніх сіл. Пригадую, попереду бухгалтер місцевого колгоспу несла велику ікону Зарваницької Матері Божої, а чимало вірних, особливо діти, тримали в руках квіти і співали пісні на честь Богородиці. Підходимо до церкви, а там до сотні міліціонерів, бо влада боялася, що захочемо силоміць зайти до храму, який на той час уже захопили православні. Але ми помолилися перед храмом і пішли на чудотворне місце. Згодом там зробили тимчасове накриття і служили літургію кожної неділі.

Пізніше ми відправляли на цвинтарі у Котузові, бо церква там була знищена. Після молебню з хоругвами відбувся похід селом. Це була демонстрація нашої церкви, люди не стримували емоцій – плакали з радості. Згодом привселюдні богослужіння і походи відбулися у Доброму Полі, Гайворонці, Підгайцях. У Старому Місті отець Іван Колодій разом зі мною і ще одним священником розпочали біля церкви службу. Прийшли кадебісти, а народу зібралося майже тисяча осіб. Міліціонери оточили нас після молебню, але люди не допустили їх до нас. Якось силовикам вдалося підійти до отця Колодія, вимагаючи показати документи. Та він не розгубився. Оскільки працював на залізниці, то мав відповідне посвідчення з червоними палітурками. Витягнув його з кишені, показав і заховав назад. А вони, не розібравшись, подумали, що то посвідчення якоїсь спецслужби. Того дня люди нас поволі вивели через кукурудзяне поле. Пізніше, коли в Зарваниці Служби Божі правилися

щонеділі, ми приїхали із владикою Юліаном Вороновським у Золотники і відправили Святу літургію. 20 листопада 1989 року Рада Міністрів УРСР визнала греко-ка-

толицьку церкву. До Теребовлянського райвиконкому почали звертатися духовенство та вірні з проханням передати храм у Зарваниці законним власникам. Та посадовці всіляко зволікали з вирішенням цього питання. Тоді ті вірні, що працювали у колгоспі, влаштували страйк, тож корів на фермі того дня не подоїли… Зважаючи на рішучість вірних, уповноважена у справах релігій Теребовлянського району Зоя Носата дала дозвіл на передачу ключів греко-католицькій громаді. Люди на колінах зайшли до Святотроїцького храму, а я й отці Зеновій Монастирський та Іван Якимів хрестом упали на підлогу з молитвою подяки до чудотворної Зарваницької ікони Пресвятої Богородиці і відправили першу після довгих років заборони Службу Божу. Період виходу УГКЦ з підпілля, її становлення та розвитку був непростим. Однак вона утвердилася і ширить Христову благовість у кожному куточку планети, де тільки є українська християнська душа, – пригадує Архієпископ і Митрополит УГКЦ Василій Семенюк.

Отець-митрат Андрій-Іван Говера народився в Івано-Франківську, а останніх 25 років служить Богу і людям на Тернопільщині. Йому є про що розповісти, адже він навчався у підпільній семінарії отця, нині Митрополита Василя Семенюка, більше того, у групі о. Василя був першим стаціонарним семінаристом.

– Отець Василь навчав нас цінувати Службу Божу, багато молитися, кожного дня відмовляти часослов. Часто брав нас із собою на богослужіння, які провадив у різних містах, селах, хуторах. Добиралися туди автобусами, потім багато кілометрів ішли пішки, нерідко в негоду, дощ, сніг, заметіль. Але на серці була велика радість. З метою конспірації (пригадую такий випадок) в одній хаті у горах відбувалася Свята Літургія, а ми, підпільні семінаристи, були змушені перебувати в іншій кімнаті, тому що на Службу прийшли різні люди, окремі з яких могли бути заслані кадебістами. Після Служби, в якій ми брали участь у такий незвичайний спосіб, коли люди вже покинули приміщення, ми заходили до кімнати, де відправлялася Свята Літургія, і священник нас причащав, тому що у підпіллі Святе Причастя ми практикували кожен день. За дозволом духовенства Святі Тайни зберігали у підпільних монастирях, будинках священників, семінаристів та вірних. Для кращого пізнання обряду о. Василь для нас, семінаристів, організовував поїздки до Києво-Печерської лаври або у Почаїв. Ми приглядалися до літургійних деталей, як священник кадить, обходить навколо престолу, як співають Святу Літургію, Вечірню та Утреню, відчути запах ладану… Адже в умовах підпілля ми цього не бачили. Одного разу ми, шестеро осіб, їхали з Івано-Франківська у Почаїв. У Тернополі була пересадка, наступного автобуса треба було чекати кілька годин. Тож ми вирішили пошукати місце для Святої Літургії. Біля автовокзалу у густих заростях трави, де сьогодні будівлі торгового комплексу, ми знайшли затишне місце і здійснили богослужіння. Для цього мали дипломат, в якому знаходилися делікатні літургійні предмети, які в разі обшуку не дуже виказували на церковний характер. Для конспірації навколо поставили кілька пляшок води, ковбасу, хліб. У непередбачуваному випадку виглядало, що молоді люди перекушують. Такі Служби під відкритим небом, у постійній небезпеці ми переживали по-особливому. Відчували близьку присутність Господа. Відслуживши Літургію, скріплені Божественними Дарами, ми продовжили подорож у Почаїв. У 1988 році цікавою була поїздка до Києва на святкування 1000-ліття Хрещення Русі. Нас було півтора десятка осіб: кілька священників, семінаристів та підпільних вірних із дітьми. Ми відвідали основні святині, молилися і мали свої підпільні Літургії. Одну на території Києво-Печерської лаври, на мурах знайшли більш-менш тихе місце, розклалися, як звично: портфель із літургійним вмістом, провіант, і ставши близько один одного, здійснили Службу. З настанням перших ознак волі церкви отець Василь Семенюк, якого направляли на Тернопільщину, запропонував мені, молодому священику, поїхати з ним. У такий спосіб Тернопілля стало для мене другою рідною домівкою. Перший рік я душпастирював у селах Серединки та Застінка Тернопільського району. Згодом мене скерували на духовну службу в містечко Скалат та села Городницю й Остап’є Підволочиського району, де я став Скалатським деканом. А з грудня 1993 року мене призначили парохом Катедрального собору Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці у Тернополі, – згадує отець-митрат Андрій Говера.

«Завжди були люди, а були й нелюди, які здавали священників правоохоронним органам»

30 років у церковному підпіллі знаходилась сестра Олімпія, яка достеменно знає, як було непросто  священникам провадити свою діяльність.

– У Тернопіль я переїхала в 1969 році. Відвідувала тут підпільний монастир, а також їздила до монастиря у Скалат, де ігуменею була сестра Йосифа (Вітер), яка відбула 12 років у тюрмі. Сестра Анна, яка була старшою, водила нас до священників. Першим, до кого вона мене привела, був отець Мирон Курдуба, котрий жив на вулиці Павлова (теперішня Стадникової). Згодом познайомилась практично зі всіма священниками, які працювали в підпіллі, а їх у Тернополі і навколишніх селах було чимало. Так отець Павло Коваль мешкав на вулиці Білогірській. На масиві «Дружба» на вул. Бережанській жив отець Василь Баран. У В. Гаях було два священники – отці Василь Ридиль та Володимир Кушнір, у В. Березовиці – отці Йосафат Аліскевич та Василь Курилас, у Білій – отець Володимир Тиленко. Кожен мав своїх парафіян, вони потайки  збиралися у когось в хаті, зазвичай вечорами або вночі, де проводили відправу. Постійно змінювали місця, бо працівники КДБ намагалися їх виявити. Так у надзвичайно складних умовах проходило життя греко-католицької церкви. Священників запрошували, коли потрібно було когось хрестити, сповідати чи відправити панахиду. Завжди були люди, а були й нелюди, які здавали греко-католицьких священників правоохоронним органам. Достеменно знаю, як отця Зіновія Гончарика, який нині служить у Підволочиську, після такої таємної Служби Божої затримали і завезли до КДБ, де допитували та забрали речі, які він мав з собою, – пригадує сестра Олімпія.

Вихід греко-католицької церкви з підпілля  став Божим провидінням.

– 30 років тому масовими стали мітинги, віче, постав Народний рух України, люди почали вільно висловлювати свої думки. А у травні 1989 року підпільні християни греко-католики відважились поїхати до Москви на Арбат, де було багато туристів, у тому числі іноземних. І оголосили там голодування, при цьому тримали плакати, на яких було, зокрема, написано: «Свободу греко-католицькій церкві!» Старенька Ольга П’ятачка з Тернополя, котра тоді мала близько 80 років, їздила тричі до Москви. Багато там було люду з Тернополя, Чорткова, інших містечок і сіл. Хто скільки міг, там був, інші їх змінювали. Закордонні журналісти підходили, розпитували, і тоді світ заворушився. Також наші підпільні єпископи – владика Филимон Курчаба та Павло Василик, теперішні митрополити Ігор Возняк та Володимир Війтишин, теперішній єпископ Тарас Сеньків теж поїхали до Москви на прийом до Генсека СРСР Михаїла Горбачова. Була довга дорога, щоб УГКЦ вийшла з підпілля, але при Божій помочі нам це вдалося, – каже монахиня.  

У Тернополі перші публічні Служби Божі почали відбуватися біля Надставної церкви.

– У травні 1989 року під дверима Надставної церкви почали збиратися греко-католики. Відправляв молебень отець Михаїл Хрипа зі Львова. Люди приносили столик, накритий обрусом, отець мав частинки хліба й вино. Правилася Служба Божа, а вже потім інший священник сповідав, далі люди причащалися. Міліція слідкувала за тим усім, а коли побачила, що людей ставало щонеділі більше, розганяла їх від Надставної церкви. Священника Михаїла Хрипу навіть забирали до КДБ та у міліцію, люди йшли за ним, щоби його відпускали. Можливо, якийсь штраф і був, але отця таки під тиском людей відпускали. І вже звідти проводжали на поїзд до Львова, – пригадує сестра Олімпія.

Однієї неділі, коли біля Надставної церкви заборонили проводити Служби Божі, отець Михайло Хрипа сказав парафіянам, що правитиме на цвинтарі.

– І так почалися відправи на кладовищі біля могили репресованих. Так відбувалося десь від червня-липня і до перших морозів. Людей було все більше і більше. Навіть коли падав сніг, був мороз, люди все одно клякали на сніг і молилися. 4 грудня на Введення у храм Пресвятої Богородиці отець Хрипа сказав, що він ходив до православних братів у церкву Різдва Христового, щоби ті дали можливість проводити почергову відправу. Але православні не пристали на цю пропозицію, бо, напевно, боялися, що ми в них заберемо церкву. І тоді отець Михаїл сказав людям: доки ми тут будемо мерзнути, йдемо походом до міської ради. Того ж дня близько 200-300 чоловік рушили у центр міста. Під стінами мерії вони молилися, колядували, але ніхто до них не вийшов. Тоді люди між собою вибрали так звану десятку, яку запросили у приміщення, де вони розповіли про те, що не мають храму, а в таких умовах, як зараз, провадити Службу Божу немає можливості. Міське керівництво запропонувало людям, щоби греко-католикам дати Надставну церкву. Але отець Михаїхл Хрипа заперечив, адже вона би не вмістила всіх прихожан, бо була маленькою, і запропонував передати громаді храм на вулиці Сагайдачного.  

19 грудня, на Миколая, під катедрою вперше відбувалася Служба Божа.

– Тоді катедра була у риштуваннях. Службу правив інший священник, не отець Хрипа. Тоді він сказав: «Доки ви, люди, будете мерзнути надворі, щось потрібно робити!» І хтось запропонував направитися під облвиконком. Напевно, в тому числі й на рівні обласної ради було прийнято рішення 22 грудня передати греко-католикам церкву. Повно народу було перед храмом, люди молилися, співали, але жодних кроків у напрямку відкриття катедри тривалий час не робилося. Люди між собою перемовились, і хтось пішов до міської ради по ключі від храму. До цього в катедрі розміщувалась картинна галерея, а вже як почалася відлига, то храм передали московській православній церкві. Їхні монахи там спали, харчувалися, ночували. Коли принесли ключі, відкрити катедру все одно не було змоги. Хтось із молодих хлопців видерся на вікно і побачив, що всередині ходять люди, вони відчували щось для них небезпечне і закрилися із середини на спеціальний засув. І тоді голова міста Анатолій Кучеренко дав наказ при допомозі зварки відкрити двері. То була зворушлива подія, яку словами важко передати. Люди молилися, плакали, благали, щоби все було добре. І коли відчиняли двері, то всі здивувалися, бо всередині було дуже брудно. Православні поставили нам умови: що ми зможемо повноцінно зайняти храм, як тільки вони заберуть усі свої речі. Але люди не погодилися і чекали до тих пір, поки вони не вибралися. Православні найняли машину, винесли свої речі через центральний вхід. Майже до восьмої години вечора це відбувалося, ніхто їм не заважав, але ніхто й не ступався. І лише тоді греко-католики зайшли до храму. Отець Ігор Возьняк, нині Архієпископ і Митрополит Львівський, відправив перший молебень.  Цілу ніч люди вимивали храм та робили порядок, знесли образи, рушники і на наступний день катедру було не впізнати. Саме 23 грудня тут греко-католики провели першу Службу Божу. З того часу в ній почалося церковне життя, стали дітей хрестити, вінчати молоді пари, а парафіяни мали змогу постійно чути слово Боже, – підсумовує сестра Олімпія.

З кінця 1989-го до початку 1991 року було зареєстровано майже дві тисячі громад УГКЦ і повернуто близько тисячі храмів у трьох областях – Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській. Але легалізація не вирішила проблеми в цілому, бо УГКЦ не була реабілітована і їй не було повернуто повністю майна, в тому числі храмів. Комуністичний режим організував міжконфесійний конфлікт у Західній Україні. До сьогодні не визнано насильства над цілою церквою…

Віталій Попович

 


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , , ,



Новини
25 Січня
24 Січня
23 Січня
22 Січня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 47%, 20 votes
    20 votes 47%
    20 votes - 47% of all votes
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 26%, 11 votes
    11 votes 26%
    11 votes - 26% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 16%, 7 votes
    7 votes 16%
    7 votes - 16% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 12%, 5 votes
    5 votes 12%
    5 votes - 12% of all votes
Total Votes: 43
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Voting is closed
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше