Найсвіжіше:
• Чи такий хороший господар, як його рекламують: успіхи та провали тернопільського мера за 10 років • Класичний університет Тернополя взяв участь у Всеукраїнському проєкті «Озеленення України» • Працівники медичної галузі Тернопільщини отримали державні нагороди • Громадський діяч Катерина Фурик: «Величезна кількість рішень, особливо земельних і майнових, проходять кулуарно без обговорення з громадськістю» • Керівник політичної партії «Правий сектор» на Тернопільщині Назар Сарабун: «Ми – єдина партія, яка гартувалася під обстрілами «градів» та досі зберегла свою структуру ще з 14-го року» • Богдан Яциковський: «На цих виборах має перемогти Україна!» • 7 цікавих фактів про майбутнього мера Тернополя Віктора Гевка • 25 жовтня вирішується доля країни. Прийди на місцеві вибори і проголосуй! • У Тернопільській університетській лікарні проводитимуть операції на серці новонародженим • Віктор Овчарук: «Якщо люди не будуть брати участі у виборах, то вони втрачають своє право вимагати чогось у місцевої влади» • ГОРОСКОП • У Тернополі відбулося представлення перших офіційних змагань із кінного спорту «BAYKOV CUP-2020» на честь Леоніда Бицюри • Програма кандидата в мери Тернополя «Горизонт-2025»: що потрібно місту, знає Леонід Бицюра • Ловіть останні сонячні промені • Які шанси для Тернопільщини відкриває перемога Івана Чайківського на обласних виборах? • Безвіз для українських товарів • Анонси газети «Номер один» від 21.10.2020 р. • Син у батька позичив картоплю та обікрав мачуху • Головний лікар онкодиспансеру Леонід Шкробот: “У людей немає цінності власного здоров’я, то про що можна говорити?” • Де на Тернопільщині не буде світла • У Борщеві суд виправдав підозрювану в крадіжці • Онук краде, а бабця картає себе за його злочини • Два молоді таланти з Тернопільщини підписали контракти з ФК «Динамо» • Патрульна поліція запустила онлайн-курси із самозахису і першої допомоги • Як пересадити полуницю восени: поради та рекомендації
rss
Більшість не вміє по-справжньому любити, а йде за покликом тіла

Опубліковано: 24 Серпня о 11:30



У сучасному світі всі кажуть про те, що любити варто передусім себе, адже коли ти себе любиш, тобі все вдається у кар’єрному плані, в сім’ї все гаразд, діти щасливі. Але вісімдесят років тому вище взаємної любові ставили заможність сім’ї. Адже батьки були переконані: стерпиться – злюбиться, головне, щоби був хліб і до хліба. Історія сьогоднішньої нашої героїні повинна переконати, що без любові жити не можливо. Без любові немає майбутнього ні у вас, ні у ваших дітей.

«Перша дитина померла, а коли, не знаю…»

Пані Віра народилася у 1933 році. Її родина не була заможною, брати та сестри, яких було по двоє, відчули, що таке бідність. Усі, напевне, у той час знали, що хто раніше встав, тому й каші перепало більше. Коли дівчині було 18 років, батько поставив питання «ребром». А його твердого слова ніхто в сім’ї не міг ослухатися. Вірі довелося виходити заміж за Івана, невисокого на зріст молодого хлопця, який був горбатим та й усіх слів не вимовляв, бо мав вроджену травму. Не хотіла Віра виходити за нього заміж, але батьківські ляпаси дали чітко зрозуміти, що буде так, а не інакше.

«Діватися було нікуди. Вийшла заміж. І трьох днів не пройшло, як побачила його у сусідському ліжку. Я, мала, дурна, побігла до батьків, розказала все, але дві корови, які подарували його батьки моїм, «вирішили» по-іншому. Іванова сім’я була не така вже й багата, але у порівнянні з нашою статків мала вдосталь. Пам’ятаю, як плакала, як побивалася, як кусала вночі подушку, коли він хотів, щоб я виконувала подружній обов’язок. Ніколи між нами любові не було. Він мене просто ґвалтував, так я і завагітніла. Знаєте, то зараз така молодь мудра: не подобається щось – розійшлися. А в той час при живих батьках я навіть обмовитись боялася, що хочу від чоловіка втекти, – пригадує пані Віра.

– Перша дитина померла. Коли – не знаю. Лікарка на 7-му місяці витягла з мене хлопчика, який уже не дихав. Тоді я думала, що така біда нас із чоловіком якось згуртує, він перестане поводитись, наче тварина, а я зможу в ньому побачити справжнього сім’янина. Не принца, звичайно, але розумну, дорослу особу. Та не сталося так, як гадалося. Іван почав пити. Запивав так, що гуділо все село і люди поруч. То напідпитку чужу худобу поб’є, то на дітей сусідських накричить, то до батьків моїх прийде і наговорить всякого. Різне бувало. Чи ображало це мене? А ви як думаєте? Я втікала не один раз із дому. Плакала і просила Бога, щоби він забрав Івана з мого життя. Коли зрозуміла, що таке не діє, почала просити, щоби Бог забрав мене.

Це було 7 липня. Я прийшла на міст, перелізла через огорожу і так страшно мені стало, що я заплющила очі й стрибнула у воду. На березі біля мене зібралася купа людей. Багато сусідів і мій тато наді мною. Кричить щось, розмахує руками. Покликали фельдшера, але, крім рани на голові, нічого не виявили. Однак цей випадок нічому нікого не навчив. Усім було не до мене. У батьків помер старший син, мій брат. Його на пасовищі придавило трактором. Дві ночі він мучився, а на третій день помер. Тоді тато і мій чоловік почали разом прикладатися до чарки. Для всієї нашої родини це було пеклом. Згодом померла й мама. Перед смертю вона тримала мене за руку і просила вибачення. Коли я її пробачила, вона заплющила очі, видихнула і померла. Мені дуже важко було в той час. Мама, напевно, як ніхто знала, як мені живеться, але піти наперекір батькові вона не могла. Залишилася я одна, сестри покинули батьківський двір. А менший брат пропав безвісти. Хату, в якій жили батьки, свекор продав. Без мого слова і без дозволу. Так тоді було прийнято. А Іван пив і бив…» – пригадує наша героїня.

«…А там Іван на мішках з іншою дівкою дітей робить»

На очах у пані Віри немає сліз. Каже, що виплакала всі за молодості. Про свого чоловіка не може пригадати чогось хорошого. Каже, що про покійників або добре, або ніяк, але якщо немає нічого доброго, то й нема що сказати…

– З Іваном у нас було троє дітей. Ото єдине, за чим можу плакати, бо на їхні могили ходжу. А найпершого сина, того, що недоношений був, в лікарні десь діли. Коли завагітніла вдруге, мій Іван казав, що це має бути син, бо не годиться, щоб одні баби були в родині. Народилася дівчинка, за місяць часу захворіла на запалення легень. Згоріло дитя заживо. Давали їй різні ліки, навіть бабусю приводила, щоби травами обкурювала її, але нічого не помогло. Тоді сусідка сказала: як ви живете, якщо у вас в хаті протяги? Тут не тільки діти, а й дорослий хворітиме… А я плакала і мовчала. Вона сказала про це Іванові, той опустив голову й обіцяв хату відремонтувати. Але слова не дотримав. Приходили його батьки і помагали. Навіть деколи жаліли мене. Пам’ятаю, як свекруха подарувала таку блискучу хустку на день народження. То була єдина цінна річ у моєму гардеробі. Через три роки я знову завагітніла, та на цей раз мене доглядали Іванові батьки. Тато йому «чортів давав» за те, що п’є. Мама їсти варила, на поле їздила. Якийсь наче промінчик світла у моєму житті був на той час. Народився син, назвали в честь Іванового батька Рафаїлом. Свекруха зі свекром дуже тішилися внуком, і ніби й Іван почав змінюватись. Не пив і перестав руки піднімати. Але це було до пори до часу.

Коли Рафаїль підріс, йому було чотири, він бігав по подвір’ю і зайшов до комори, де стояло зерно, комбікорм. Потім прибігає до хати і кричить: «Тота, тота», і показує пальцем у сторону комори. Пішла я туди, а там мій Іван на мішках з іншою дівкою дітей робить. Голосила, як могла. Збіглися сусіди. Його мама так била по обличчі, думала, що вб’є його у гніві. Але це нічого не допомогло. Йти мені було нікуди. Чоловік клявся, божився, що такого більше не буде. А мені було байдуже, адже я його ніколи не любила. Образливо, що бив нізащо, що дітей втратила, що зраджував, а син це все бачив. Усю свою любов сину дарувала. У п’ять років він рахувати вмів, читати, віршики розказував. Золото було, а не синочок, – розповідає пані Віра.

Коли Рафаїлю виповнилося вісім, він упав з даху будинку. Ніхто прогнозів на життя не давав. Але материнське серце вірило й молилося. А чоловік пиячив і казав, що так мало бути…

– У нього личко було, як шахова дошка. Не було видно, де ніс, де зуби. На голові діра і кров тече. Серце обірвалося в той момент. На даху стояв п’яний Іван і кричав: «Рафальку, подай татові драбину». А дитина лежала і завертала очі. Відвезли його у найближчу лікарню, а всі тільки зітхали і казала, що тут уже нічого не вдієш. Через чотири дні моя дитина померла. У муках ми його ховали, свекруха мене в хаті закрила, щоб на цвинтар не йшла, бо я падала і непритомніла. Не могла цього бачити. Після похорону всі прийшли до нас, обіймали мене, втішали, казали, що все буде добре, ще будуть у нас діти. А я тільки плакала і просила забрати від мене Івана, бо я його заб’ю вночі. Я його страшенно ненавиділа за все. Кричала, била по спині зі всієї злості, яка в мені сиділа. Такий був нестерпний біль. Я дуже мучилася, не могла спати, їсти, – розповідає жінка.

«Бог є любов, природа є любов, тварини і люди також є любов»

Після всього пережитого жінка ще двічі намагалася покінчити життя самогубством. Однак у Бога, напевне, були інші плани на неї.

– Одного разу хотіла повіситися. Взяла шнурка, зробила петлю. На куті хати стирчав великий, міцний шматок арматури. Я повісила на нього шнурок, вдягнула собі на шию петлю і стрибнула. Через секунду арматура впала, і я разом з нею. Довго не могла зрозуміти, як вона обвалилася, адже була добре закріплена. Через три дні після цього наїлася грибів, хоча добре знала, що коли помру, то буду сильно мучитися. Але вчасно зайшла до хати сусідка і як закричить: «Вірко, та що ти робиш, вони ж отруйні!». Тоді перший раз за багато років ми сіли і поговорили. Марина слухала мене і плакала, а я ридала разом з нею. Коли хорониш своїх дітей, то світ більше не милий. Ти більше ніколи не побачиш їхньої посмішки, тобі більше ніхто не скаже: мамо, я вас люблю. Ніхто і ніколи, – плаче пані Віра.

У 1999 році Іван помер. Після його смерті жінка відчула наче полегшення й останні двадцять років живе зі спокійним серцем та душею. Не боячись, що чоловік її поб’є чи п’яний прийде додому. Вона має маленьке господарство, прислуговує у церкві і щиро молиться за душі своїх дітей. Каже, що її життя, як перекотиполе, а вона сама ніколи й нікому не була потрібна. Але зараз говорить про життя, як про велику книгу, яку кожен пише сам. З її слів можна винести неабиякі уроки для свого майбутнього, з її слів можна повчитися.

– Треба жити в любові. Жити так, щоб ти любила і тебе любили. Без любові не можна народжувати дітей. У них не буде ніякого життя. Бог є любов! Природа є любов. Тварини, люди також є любов. Коли ми всі навчимося жити в любові, тоді не будуть траплятися такі жахливі речі. Ми всі створені з любові. Дивлюся на ту молодь і думаю: вона не вміє любити, так, за покликом тіла йде. Я завжди кажу сусідським дітям: ви маєте знати, любите ви ту людину, з якою живете, чи ні. Бо якщо не любиш, не муч ні себе, ні його. А якщо любиш, роби все для того, щоби та любов була щира і взаємна! – підсумувала наша героїня.

Соломія Вершигора


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: ,



Новини
23 Жовтня
22 Жовтня
21 Жовтня
20 Жовтня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 47%, 20 votes
    20 votes 47%
    20 votes - 47% of all votes
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 26%, 11 votes
    11 votes 26%
    11 votes - 26% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 16%, 7 votes
    7 votes 16%
    7 votes - 16% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 12%, 5 votes
    5 votes 12%
    5 votes - 12% of all votes
Total Votes: 43
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Voting is closed
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше