Нещодавня зустріч з однією моєю знайомою наштовхнула на цікаві роздуми. Невимушено розмовляючи про різне, ми непомітно перейшли на типово «дівчачі» теми, зокрема, мова торкнулася найпопулярнішої та найпоширенішої з наших «бід», особливо у весняно-літню пору, – зайвої ваги.
Напевно, багатьом знайоме це прикре відчуття: вартує лише зауважити, що звичний одяг став затісний, як відразу ж з’являється невдоволення собою і тривога, яка ніби сигналить: «Непорядок! Небезпека! Якщо не повернеш усе, як було, тобто не схуднеш, тобі буде дуже погано!» Цілком очевидно, що створюваний у нашій голові образ самих себе – це більше, ніж просто зовнішність. Ось тут і стає цікаво, а чому мені настільки важливий цей образ, акцентований на зовнішність, що повинна відповідати певним стандартам та уявленням?
Тривога, що супроводжує ці переживання, тим сильніша, чим більше зовнішній вигляд пов’язаний із прийняттям себе, або іншими словами, чим важливіше мені те, що я демонструю, показую, тим страшніше і тривожніше мені цей образ втратити. Хоча всім і відомо, що людина – це не лише зовнішність, це ще й внутрішній світ, і досвід, і харизма, і таке інше… Але все ж коли мова заходить про зовнішність, а саме про її «погіршення» через зайві кілограми, власне тут зосереджено багато дуже сильної тривоги і занепокоєння. І як би ми не переконували себе у протилежному, нам не стає спокійніше.
Образ себе, який ми малюємо у власній голові, важливий передусім тому, що це такий пункт, така собі точка відліку, де ми, знаходячи потрібну нам рівновагу, приймаємо себе. Приймаємо, погоджуємося собі подобатись, а в деяких випадках погоджуємось давати собі право на повноцінне життя тільки у певному, внутрішньо схваленому вигляді. І ніяк по-іншому.
Якщо наша зовнішність, цей створюваний нами образ віддаляється від внутрішньо схваленого образу, ми відмовляємося себе приймати, відмовляємося собі подобатись або давати собі право на життя (чим менше прийняття себе, тим вищий рівень тривоги).
На це прийняття може впливати (і найчастіше впливає) зовнішня оцінка – яким мене приймають інші. Іншими словами, ці “інші”, будучи для мене значимою проекцією (батьки, друзі, однокласники і т.п.), народжують у мені занепокоєння, тривогу з приводу того, буду я прийнята ними чи ні.
Звичайно, чим більше я залежу від зовнішньої оцінки, тим більше буду орієнтуватися на “зразки успішності” – зразки, які створюють успішні, а значить “прийняті” люди. І тим більше я буду орієнтована на сторонні думки щодо своєї зовнішності: я буду прислухатися до них, орієнтуватися на них, ці відгуки будуть займати багато місця в моєму житті; тим більше я буду зосереджена на моді та дієтах, щоби забезпечити собі більше позитивних відгуків, через які буду відчувати “прийняття”; тим більше я буду прагнути відповідати людям-зразкам, що забезпечить мені все те ж саме жадане “прийняття”.
…Є ще один важливий нюанс: повненька жінка із зайвою вагою та неспортивною фігурою “видає” себе своїм зовнішнім виглядом, тим, що у неї щось не в порядку, щось з нею не так. Часто можна почути, що ми заїдаємо свої проблеми та тішимо себе їжею, коли бракує любові до себе. Отже, така людина видає себе не лише “лінню”, “відсутністю дисципліни”, а й також і “нелюбов’ю до себе”. Вона ніби демонструє свою вразливість у наш такий нарцисичний час, коли небезпечно показувати власні проблеми… Небезпечно тим, що тебе передусім вважатимуть невдахою і не визнають “своїм”, відкинуть. Отже, людина із зайвою вагою “відкрита” для такої небажаної інтерпретації, відкрита для пліток, пересудів. А, як уже було сказано вище, зараз немодно, небезпечно демонструвати свою вразливість, актуально її ховати, прикривати успішністю, вдаваною чи реальною. Так ми знову “виходимо” на тему вразливості: наскільки ми здатні мати з нею справу?
Чи готові ми зустрічатися із власною неспроможністю, слабкістю, вразливістю, або ж нам важливіше все це сховати, приховати за успішним образом? Адже якщо ми погодимося поглянути на зайву вагу з погляду всього вищезазначеного, то знову виявимо тотальний дефіцит поваги до власних потреб у відпочинку, сні, присвоєних (без подальшої провини!) правах на те, щоби витрачати на себе і час, і гроші. Дефіцит, який ми потайки від інших компенсуємо найбільш простим і доступним засобом – їжею. А потім ненавидимо себе за “розпущеність”.
Здається, що тиранічний контроль над тим, що ти з’їдаєш, компульсивні вкладення в імідж успішності і процвітання – це ефективний засіб задавити свої природні потреби і приховати свою вразливість. Навряд чи…
Наталія Гаєвська, сімейний психолог, кандидат психологічних наук
Джерело: Тижневик "Номер один"
13346