..котрий випросив у Генсека Горбачова право друку газети «Тернопіль вечірній», котрий 10 років був куратором тернопільської «Ниви» і у різні епохи був чиновником для людей
Біографія однієї з неперевершених постатей нашого краю Віктора Петровича Рибіна – це суцільні і не завжди приємні для нього несподіванки. Син військовослужбовця, який народився на Яворівському полігоні. Прагнув стати військовим ракетником, але не пройшов до військового училища за станом здоров’я. Зате згодом до війська його призвав сам міністр оборони колишнього СРСР. При вступі до інституту набрав прохідний бал, але зарахували не на стаціонар, а на заочно-вечірню форму. Проте через два роки за успішне навчання перевели на денну форму, де водночас проявив себе і молодим науковцем, і студентським лідером.
Після здобуття вищої освіти працював викладачем у Тернопільському філіалі Львівської політехніки і подавав чималі наукові надії. Але змушений був поміняти науково-викладацьку роботу на громадську діяльність у комсомолі, де очолював міську та обласну організації. На початку 80-х Віктора Рибіна призначили керівником Бережанського району, де він не тільки успішно впорався з обов’язками його очільника, а й на десять років став куратором – негласним президентом футбольної команди «Нива». Усе становлення легендарної футбольної дружини відбувалося під патронатом Віктора Петровича. Саме він перевів її із Підгайців до Бережан, а після цього разом з нею переїхав і до Тернополя. На межі 80-90-х Віктор Рибін, очолюючи Тернопільську міську компартійну організацію, був активним організатором демократичних перетворень. Він підтримав ініціативу провідних громадсько-культурних діячів і саме винятково за його наполегливості в нашому обласному центрі з’явилося одне з перших у тодішній УРСР демократичних друкованих видань «Тернопіль вечірній». З клопотанням щодо відкриття газети Віктор Рибін їздив аж до самого Михайла Горбачова. У 90-і новоявлені лідери не допускали його до управлінського руху, тому Рибін зайнявся власною справою. Але у 2000-х Віктора Петровича покликали очолити обласний соцзабез. Із цим завданням він успішно впорався. На жаль, через недугу Віктор Рибін змушений був передчасно піти на пенсію. Але залишив за собою гарне враження у всіх, з ким би і де не працював і хто би до нього з яким питанням не звертався. До речі, Віктор Петрович, який нині виховує соціальних працівників на юридичному факультеті ТНЕУ, і досі консультує у вирішенні питань соціального захисту всіх, хто до нього звертається.
«Батька перевели служити до Тернополя, відтак я навіки споріднився з містом, яке вважаю рідним»
– Вікторе Петровичу, в якій сім’ї Ви народилися?
– Я народився у сім’ї військовослужбовця. Мій батько пройшов найжахливіші баталії Другої світової війни, серед яких і Сталінградська битва. Двічі горів у танку, за звитягу отримав високі державні нагороди. Згодом перекваліфікувався в артилеристи. Лікувався у Тбілісі, де познайомився з моєю мамою. Після того, як її рідний Таганрог зайняли окупанти, маму разом із вагоноремонтним підприємством, на якому вона працювала, евакуювали до столиці Грузії. Батьки переписувалися до кінця війни, а після її завершення побралися. Уже в мирний час татову військову частину передислокували до Яворова, що в сусідній Львівщині. Саме там я з’явився на світ. Мати почала народжувати на славнозвісному місцевому полігоні. Її направили до райцентру, але довезти не встигли. Тож медики, які супроводжували маму, прийняли пологи у військовій машині.
Пішов до школи у тому ж Яворові в 1955 році. У нашому дворі хлопчаків мого віку було із п’ятдесят. Зранку до ночі ганяли м’яча, що затягувався на шнурівку, і коли цим боком попадало по обличчю, то було дуже боляче, але продовжував грати й далі. Жили бідно, тож коли одному з однолітків батьки придбали «ровера», це для нас усіх стало справжньою подією. На той час велосипед коштував десь 700 радянських карбованців, що було не по кишені більшості батькам, у тому числі й моїм. Ми стояли в черзі по півдня, щоби 5 хвилин покататися на велосипеді. Пізніше, вже у Тернополі, батько таки купив мені «ровера». То я за ним доглядав ще ретельніше , аніж той, хто нині придбав дорогу автівку.
– А які обставини Вас навіки споріднили з Тернополем?
– У 1956 році всю артилерійську бригаду, в якій служив мій батько, з Яворова перевели до Тернополя. Ми оселилися на вулиці Івана Франка і тут я уже пішов до другого класу 4 школи. Відтак навіки споріднився з містом, яке вважаю рідним. Усе життя, за винятком навчання і служби в армії, прожив тут і вважаю себе тернополянином.
– Як проходило Ваше дитинство і в яких умовах Ви виховувалися?
– Оскільки у Яворові для моєї мами, як і для більшості дружин військовослужбовців, роботи не було, то вона займалася винятково нашим вихованням і домогосподарством. Коли переїхали до Тернополя, то у батька, як і в інших армійців, на той час була пристойна зарплата. Тому мати зосередилася на нашій опіці й вихованні – повністю присвятила себе синові та чоловікові. До того ж вона була чудовою господинею, берегинею сімейного вогнища. Тож мене наче магнітом завжди тягнуло додому.
А жили тоді люди хоч і бідно, але якось дружньо. Щонеділі тоді з кожної квартири у двір виносили столи, за якими відбувалися сімейні зустрічі. Звісно, що дорослі могли й випити 50 грамів, а нас, дітей, частували цукерками – тоді популярними «подушечками». Це не було застіллям, обговорювали, які у кого виникли проблеми. І всі гуртом радилися, а потім хто чим міг допомагав спільно їх вирішити. Ось у такій добродушній атмосфері я й виховувався.
«У 5-му класі підкорив Говерлу»
– А якими були Ваші шкільні роки? Чи добре вчилися у школі і які предмети більше любили?
– Це незабутня пора, про яку згадую усе життя. У нашому класі вчилося аж 45 дітей. Досі люблю математику, фізику та історію. Ну і, звичайно ж, фізкультуру. Повоєнне покоління ледь чи не все займалося спортом. Також ми дуже любили туризм. У нас була чудовий класний керівник, нині уже покійна Олена Харитонівна Блажко, яка дбала про кожного свого учня, як про рідну дитину.
– Чи жили винятково одним навчанням?
– Уявіть собі, ми в 5-му класі підкорили Говерлу. Нині будь-яку поїздку школярів супроводжують не лише декілька учителів, а ще й батьків. А вона сама – тридцятирічний педагог із 30 учнями поїхала на Івано-Франківщину, зводила нас на вершину і всіх живими та здоровими привезла додому. Потягом добралися до Надвірної, далі автобусом до Яремча, а звідти пішки до Ворохти. Звісно, що батьки давали нам настанови бути чемними і слухатися класного керівника, але й ми були відповідальними. Слід зауважити, що це не була перша наша усім класом вилазка на природу. Рік ще до цього під керівництвом фізкультурника ми сходили у триденний похід навколо Тернопільського ставу, під час якого здійснили два нічні таборування, де ночували в палатках, готували кашу і веселилися біля вогнища – за Кутківцями і біля Пронятина. Пізніше, коли у старших класах захоплювався велоспортом, то щодня об’їжджав навколо ставу 16 кілометрів 600 метрів. Про що свідчив мій лічильник на велосипеді. Цю дистанцію я долав за 40-45 хвилин.
Тож вважаю, що нинішня надмірна опіка дітьми відбирає у них свободу, яка загартовує і розвиває людину. А в дорослому житті вони можуть опинитися в таких ситуаціях, що треба буде самостійно виважено подумати, як вийти з них.
«Між хлопцями було неофіційне змагання, хто відвідує найбільше спортивних секцій»
– Які спортивні секції відвідували?
– Таких секцій у мене було зо п’ять. Серед них, мабуть, найбільше захоплювався видом спорту, якому сприяв мій зріст, – баскетболом. Також дуже любив легку атлетику – бігав стометрівку, стрибав у висоту. Тоді серед моїх ровесників було популярно займатися спортом, на атлетів більше задивлялися і любили дівчата. Хоч сьогодні умов для занять спортом значно більше, нинішня молодь чомусь ним не надто захоплюється. А в наш час суперполем був майданчик цивільної оборони на «Циганці», де зробили футбольне поле. І на другому місці за популярністю був стадіон другої школи, що на Новому Світі. Тож після уроків ми грали у футбол (у нашому класі було аж дві команди з цього виду спорту) та регбі. До пізньої ночі бігали – аж поки не стемніло або батьки не забрали. Навіть узимку проводили матчі на снігу. А між хлопцями було неофіційне змагання, хто відвідує найбільше спортивних секцій.
– Чи не заважало це жагуче захоплення спортом навчальному процесу? Коли для нього викроювали час?
– Звісно, що хлопці є хлопці і всі вчилися по-різному. Я – на чотири і п’ять. Можливо, й справді не закінчив школу на відмінно саме через завантаженість спортом, але я не шкодую. До речі, той час, який ми витрачали на фізкультуру і спорт, нинішні учні просиджують у гаджетах. Що не є корисним для здоров’я. А чимало з тих, хто зі мною вчився, стали відомими спортсменами. Серед них чемпіон колишнього СРСР з греко-римської боротьби Валерій Цимбал, батько якого разом з моїм служили в артбригаді, а його брат Сергій – відомий в Україні тренер з вільної боротьби, нині в Тернополі очолює БК «Галицькі леви». Також у паралельному класі вчився чемпіон України з тієї ж греко-римської боротьби Валерій Комблєв, нині він капітан І рангу у відставці. Гордість нашого випуску – чемпіон Європи з греко-римської боротьби Анатолій Міхеєв. Є серед моїх однокласників і переможці першостей з інших видів спорту.
«Мріяв податися в ракетники, а став заочником та електриком»
– Враховуючи те, що Ви народилися на військовому полігоні, жили в родині армійця і фанатично захоплювалися спортом, то за логікою мали би стати військовослужбовцем. Якщо так, то чому цього не сталося?
– Так, я справді мріяв продовжити батькову армійську династію. Але на той час активно розвивалися ракетні війська й у космос полетів Гагарін. Прагнув попасти якщо не в космічні, то бодай у ракетні війська. Фізика і математика, які необхідні для навчання майбутніх офіцерів-ракетників, мені давалися добре і фізично до цього я був непогано підготовлений. Однак з 9-го класу в мене почав різко падати зір. Тож коли пішов на медкомісію до військкомату, то там визначили, що за станом здоров’я я не можу поступити до військового училища. І це було основною перепоною, що звела нанівець усі мої офіцерські перспективи.
– Втративши надії на майбутнє офіцера-ракетника, куди ж тоді вирішили себе реалізувати?
– Любов до радіотехніки мене спрямувала до тернопільського філіалу Львівського державного політехнічного інституту. Але й там зі мною трапився казус. Ніби й набрав необхідні прохідні для зарахування до вищого навчального закладу бали, але з досі незрозумілих причин студентом його денної форми одразу не став. Тоді, у зв’язку з переходом середньої освіти з одинадцяти- на десятикласну форму навчання, була сила-силенна випускників. Разом з нами свідоцтва про закінчення школи отримали й на рік молодші хлопці та дівчата. Цим у деканаті й мотивували моє незарахування на денну форму навчання. А натомість запропонували повчитися на заочно-вечірній. Тоді мого батька перевели служити на північ, а я залишився лише з мамою. Погодився на це, не маючи підтримки, щоби відстояти своє право на стаціонар. Щоправда, після того, як успішно провчився півтора року, мені у тому ж деканаті уже самі запропонували перевестися на денну форму навчання. І це я зробив після другого курсу.
– Отже, бодай у цьому плані правда восторжествувала, але ці два роки Вам необхідно було десь працювати?
– Мріяв податися в ракетники, а став заочником та електриком. Увесь цей час я працював слюсарем, електриком на підприємстві «Електроарматура» (тоді так іменувалося згодом відоме на всю державу і поза її межами ВО «Ватра»). З 8 ранку до 17-ї треба було працювати, а з 19-ї до 23-ї – ходити на заняття до політехнічного. А ще треба було з дівчиною погуляти, з друзями зустрітися. Хоч важкувато було, але все це встигав робити. Цікавою там була й робота, бо попав у засекречений для широкого загалу військовий цех, де випускалися гідрофони, які виявляли у морі підводні човни. Горджуся тим, що саме там розпочав свій трудовий шлях і зробив це разом з нинішнім генеральним директором підприємства Василем Васильовичем Щиренком, який туди прийшов працювати технологом.
– Ті, хто тоді разом з Вами вчився, стверджують, що Ви могли стати успішним науковцем, але його у Вас здолав громадський лідер?
– Під час навчання якось само собою я активно включився до молодіжної громадської роботи, яку на той час можна було втілювати винятково через комсомол. Згодом мене обрали очільником його організації у філіалі. Оскільки вчився успішно, то одразу після закінчення навчання мені запропонували роботу викладача на кафедрі верстатобудування. Була вже визначена і затверджена вченою радою тема моєї дисертації і я навіть склав іспит на кандидатський мінімум, але доля знову дала різкий розворот. Однак після двох років роботи мене як молодіжного лідера філіалу викликали в обком комсомолу і сказали, що рекомендуватимуть мою кандидатуру на посаду секретаря міської організації. Хоч я не хотів залишати викладацьку діяльність, відмовлятися від таких пропозицій тоді було не прийнято.
– Тож у виборі між викладацькою та громадською діяльністю Ви надали перевагу останній?
– Це не зовсім так, бо мене й надалі тягнуло до інституту. До того ж директор філіалу Анатолій Григорович Поліщук давав мені можливість суміщати громадську діяльність з науково-викладацькою. Однак на практиці це виявилось нереально. Тому в науково-викладацькій діяльності довелося поставити паузу майже на три десятиліття – аж до мого приходу на юридичний факультет ТНЕУ.
«Я, напевно, був єдиним у колишньому СРСР, кого персонально призвав до війська сам міністр оборони»
– Тож, можна сказати, комсомол, в якому Віктор Рибін зробив за лічені роки шалену кар’єру, таки підкоригував досить суттєво Вашу долю?
– Це ще не все. Згодом мене обрали очільником міської молодіжної громадської організації, а невдовзі – другим секретарем обкому комсомолу. А от коли постало питання щодо мого обрання очільником молодіжної громадської організації Тернопільщини, виникло своєрідне «ЧП». Мене викликав тодішній керівник області Іван Мефодійович Ярковий, який повідомив, через те, що я не служив у війську, виникає проблема з новим призначенням Віктора Рибіна. А мені через лічені дні мало вже виповнитись 27 років, після яких до війська вже не призивали. Однак Ярковий вимагав від кожної справи абсолютного дотримання законності. Тоді ж Іван Мефодійович повідомив, що стосовно моєї ситуації звернувся до маршала Гречка: «Краще, щоби Міністр оборони СРСР дав дозвіл на твоє переведення у запас, аніж тут вишукуватимемо для цього якусь надуману причину».
– І як розпорядився вашою долею сподвижник Брежнєва з часів роздутої так званої «Малої землі»?
– Я подумав, якщо керівник області написав міністру офіційного листа, то це вже щось значить. Наближалося моє 27-річчя, до якого мали або видати на руки військовий квиток із приписом, що я не служив, або призвати до війська. За день до цієї дати перебував у відрядженні в Заліщицькому районі. Там повідомили, що мене терміново чекає керівник області. Десь о сьомій вечора я увійшов до кабінету Яркового і він мені представив відповідь від міністра. У листі зазначалося: «Призвати Рибіна Віктора Петровича за 24 години, про прибуття в частину доповісти в Генштаб». Знизуючи плечима, Іван Мефодійович зауважив, що зробив усе, що міг, у законний спосіб, а вийшло вже як вийшло. І на прощання запевнив, що після повернення з війська мене знову рекомендуватимуть на запропоновану посаду.
– Ви, мабуть, були унікумом за всю історію призовних кампаній колишнього СРСР і навіть нинішньої України?
– Я, напевно, був єдиним у колишньому Радянському Союзі, кого персонально призвав на дійсну строкову службу сам міністр оборони. Наступного дня мені виповнювалося 27. Я на той час був одружений і у нас із дружиною вже була дитина. Приголомшена новиною дружина, яка тоді працювала на «Ватрі», відпросилася на наступний день. Зранку попрощався із співробітниками та друзями, які мене провели аж до кордону Тернопільської області. Далі службове авто відвезло мене до Львова в залізну дивізію. Там мене ніхто не чекав, сказали, якщо хочеш, то переночуй на матраці у клубі. Тому зв’язався із львівськими друзями, які мені зняли номер у готелі. З ними ж відсвяткував одразу дві події – день народження і призов до війська. А зранку вже громадським транспортом добрався до штабу частини. Там до мене, зважаючи на вік, віднеслися поблажливо. Навіть хотіли прилаштувати десь при своєму або Прикарпатського округу штабі, але у червні всі місця уже були зайняті. Тому відправили у розвідроту полку на вулиці Стрийській. Там мене теж зустріли здивовано, мовляв, який з мене розвідник. Але вже наступного ранку я поїхав зі своїм підрозділом на Яворівський полігон.
– Так з «легкої руки» Андрія Гречка Ви повернулися на військовий полігон, на якому народилися.
– Хоч ані дружина, ані батьки не знали, куди я подівся, не жалкую що вдруге після свого народження потрапив на Яворівський полігон. Саме під час грандіозних навчань військ Варшавського пакту пройшла майже вся моя служба. Там мені видали автомат, серію і номер якого досі пам’ятаю – ЗГ 7255. Була досить важка фізична праця – риття траншей, маршкидки, але були стрільби й тактичні заняття. До того ж у польових умовах менше, аніж у казармових, було муштри. Тому така служба була для мене як переростка легшою. Налагодилися добрі стосунки як із товаришами по службі, так і командирами, які всі були від мене молодшими. Солдати до мене зверталися на «Ви», а офіцери ставилися як до колеги. Я прослужив одинадцять місяців, коли командування вирішило мене завчасу демобілізувати. Як завезли мене до війська, так і забрали назад службовою машиною. Одразу ж повідомив про демобілізацію друзів, які приїхали за мною. Відсвяткували цю подію у полку і цього ж дня я повернувся до Тернополя.
«На першому богослужінні після реставрації Бережанської церкви молилися за здоров’я першого секретаря райкому»
– Чи дотримав свого слова Ярковий щодо призначення Вас очільником обласного комсомолу?
– Так, на наступному ж пленумі мене обрали очільником обласного комсомолу. На цій посаді пропрацював чотири роки, після чого направили на навчання до Академії суспільних наук. А вже після її закінчення на пропозицію того ж Яркового став одним із керівників Бережанського району. Мого попередника на посаді першого секретаря райкому і доброго особистого товариша Бориса Петровича Сидоренка, коли він приїхав у Бережани, дуже вразила європейська архітектура центральної частини міста. Тому він доклав максимум зусиль, щоб її відродити. І найперше, що тоді відремонтували у давньому архітектурному комплексі райцентру – його церкву. Тож на першому богослужінні тут молилися за здоров’я першого секретаря райкому партії. Окрім цього, він ще й відремонтував ратушу. Уже пізніше там почали створювати чи не єдиний в Україні, а то й у колишньому СРСР музей книги та музей Бережанщини. І в цю ж ратушу, що характерно для європейського міста, перенесли міську раду.
– Саме в Бережанах доля на десять років пов’язала Вас із футбольною командою “Нива».
– Коли я очолив Бережанщину, в нашому районі мала розігруватися пулька за вихід у клас «А» серед найкращих аматорських команд України. У районі було два самовідданих ентузіасти футболу – нині вже покійні голова сільгосппідприємства у Підгайцях Іван Потупа і головний економіст цього ж колгоспу Зіновій Раїнчук, який пізніше очолював інше господарство і новостворений Підгаєцький район. Завдяки їхнім зусиллям і створили непоганий футбольний колектив, звели відповідно до їхніх можливостей більш-менш пристойний стадіон у Підгайцях. І вже до цього місцева «Нива» двічі виходила до фінального етапу цього турніру. Однак так і не змогла здобути майстрівського статусу (що відповідає нинішньому професійному) і вийти до другої вітчизняної ліги. А тут випала нагода поборотися за цю путівку в рідних стінах перед своїми уболівальниками. Мені поступила вказівка зверху: «Ти мусиш так організувати роботу, щоби команда з Підгайців зайняла перше місце!» До нас приїжджав начальник управління футболу ФФУ Безносенко і головний суддя Балакін. Вони консультували, як краще організувати фінальний турнір. А ми зробили все, щоби він відбувся на належному рівні.
«Стадіон у Бережанах реконструювали народним методом»
– Зробити за короткий термін довелося чимало, але праця увінчалася спортивним успіхом.
– Я приїхав у Бережани у серпні, а вже з 9 по 16 жовтня відбувся фінальний турнір серед команд, як тоді їх називали, колективів фізкультури за вихід до другої ліги. Хоч і ми координували роботу, ремонт стадіону відбувався народним методом. Звісно, що ми для цього згуртували усі аграрні та промислові підприємства. Але й самі бережанці після роботи приходили на спортарену, щоб її відремонтувати, пофарбувати, навести там порядок. Стадіон у ті часи в Бережанах був розрахований приблизно на 2 тисячі місць. Ми ще добавили декілька рядів додаткових лавок. А на багатьох іграх фінальної пульки гру улюбленої команди підтримувало 5 тисяч уболівальників. Вони сиділи на гаревих доріжках, приходили матері з колясками, приїжджали уболівальники з різних куточків Тернопілля. І підгаєцька «Нива» у вирішальному матчі перемогла з рахунком 1:0 команду з Одещини. Радості не було меж.
– Але з радістю, мабуть, Вам додалися і клопоти щодо створення команди майстрів?
– Цю перемогу святкував увесь район, у кожній хаті, у кожному колгоспі та підприємстві. Але треба було підсилити команду гравцями рівня другої ліги, хоча більшість наших відповідали її рівню. Необхідні були для цього рівня класу майстрів і тренери. Також треба було, згідно з вимогами класу «А», встановити відповідне освітлення стадіону. Таке, що відповідало цим вимогам, було в Тернополі, але з вильотом із другої ліги «Будівельника» майже десять років не використовувалось, зазнало поломок і не функціонувало. А в Бережанах на той час навіть ще не всі вулиці освітлювалися. З матеріалами для чотирьох опор під прожектори нам допоміг тодішній начальник «Сільбуду», нині, на жаль, уже покійний Володимир Іванович Лисак. А викладачі з місцевого технікуму електрифікації і механізації сільського господарства зробили відповідні креслення. Згідно з ними ми мали звести чотири платформи із 40 світильниками кожна. Усі роботи – від створення нових трибун до освітлення арени – розподілили між керівниками різних підприємств, які вони повинні були виконати до першого матчу чемпіонату, що стартував на межі березня-квітня. Зі світильниками нам допомогло керівництво ВО «Ватра». Загалом у підсумку спортарена була готовою до змагань, а кожен її квадратний метр був освітлений. На посаду головного тренера я взяв Михайла Михайловича Дунця, який як гравець свого часу виступав за хмельницьке «Динамо» і калінінградську «Балтику», тренував до цього різні команди, в тому числі й «Ниву» (Підгайці), з якою у 1980 році здобув кубок УРСР серед КФК. А начальником команди ми призначили також знаного фахівця – Володимира Григоровича Аксьонова, який свого часу виступав за різні команди, в тому числі й тернопільський «Авангард», а до «Ниви» тренував полтавський «Колос».
– Для професійної футбольної команди, окрім кадрів, ще й потрібні належні умови для навчально-тренувальних зборів?
– Переводячи команду з Підгайців до Бережан, ми знайшли за кілька кілометрів від райцентру, в селі Жуків, гуртожиток консервного заводу при місцевому колгоспі, яким ніхто не користувався. Відремонтували приміщення і воно використовувалось у навчально-тренувальному процесі. У побуті та харчуванні футболістів усім необхідним забезпечував місцевий колгосп. У підсумку ми належно підготувалися до сезону. І в першому матчі наші футболісти зіграли на своєму полі внічию (0:0) із чемпіоном України – чернівецькою «Буковиною». Потім була типово невдала як для новачка виїзна серія і домашні успішні ігри, але в підсумку ми завершили чемпіонат у середині турнірної таблиці. А наш нападник, теж уже нині покійний Петро Прядун, увійшов до числа лідерів серед бомбардирів української зони другої ліги.
«Корнієнко і Ткаченко добиралися на матч «Ниви» з румунського кордону вертольотом»
– З приходом до керма областю Вашого ж колишнього комсомольського шефа Анатолія Корнієнка Віктора Рибіна забрали на високу посаду в область. Однак Ви не полишили кураторства «Нивою» і, можна так сказати, потягнули за собою команду?
– Анатолій Іванович добре володів інформацією про нашу область, бо обирався з Підволочищини народним депутатом. Звісно, що ми були добре знайомими з часів молодіжної громадської діяльності. Слід також зауважити, що Корнієнко був затятим футбольним уболівальником. У столиці він не пропускав жодного матчу «Динамо». А очоливши нашу область, одразу ж поставив перед нами завдання повернути в Тернопіль великий футбол. Однак для цього треба було реконструювати міський стадіон. Цю справу спільними зусиллями різних підприємств та організацій виконали буквально за три місяці. Діяв штаб із реконструкції арени на чолі з заступником голови облвиконкому Ягодинським, який збирався щодня о 8 годині. А безпосередньо зведенням нових секторів і ремонтом старих на спортарені займалося управління капітального будівництва на чолі з Морозом. За сприяння «Ватри» створили сучасне освітлення стадіону й умови для кольорової трансляції матчів.
– Стадіон відкрили 15 квітня, але «Нива» на ньому зіграла лише товариський матч зі «СКА-Карпати» (Львів) і надалі ще виступала в Бережанах. Чому?
– Тому що виникало питання, куди поселити і де проводити навчально-тренувальний процес команди. З цією проблемою я звернувся до тодішнього голови облвиконкому, який пізніше був і міністром сільського господарства, і головою парламенту, Олександра Івановича Ткаченка. Він теж був футбольним уболівальником і завдяки йому цю справу швидко вирішили. Знайшли проект дитячого садочка і також десь за три місяці у приміських Гаях побудували базу для футбольної команди. Тому цей підготовчий період «Нива» ще грала в Бережанах, а наприкінці літа 1984 року назавжди перебралася до Тернополя.
– Самі ж гравці тієї команди стверджують, що за Вашого ж сприяння вони не лише мали належні умови на базі, а й отримали квартири в Тернополі?
– Це не тільки заслуга Рибіна. Я звернувся до мого давнього друга й наставника – тодішнього міського голови Тернополя Кородюка з проханням виділити декілька квартир для кращих футболістів і гуртожиток для решти членів команди. І на моє клопотання Іван Никонович з ходу виділив аж сім квартир. То ми їх дали тренерському штабу і провідним гравцям, якщо не помиляюся, Біскупу, Прядуну, Мацюпі. Окрім цього, із 7 чи 8 однокімнатних квартир зробили гуртожитки для команди.
Загалом спільно з агропромисловим комплексом, провідними підприємствами та міською радою сприяли належному фінансуванню команди і заохоченню успішних виступів її гравців. Бо їхніми іграми жили все місто й область. А наші керівники – Анатолій Корнієнко та Олександр Ткаченко – одного разу, коли не встигали із закордонної поїздки на гру, добиралися з румунського кордону аж на вертольоті. Я поки мав владні повноваження, допомагав «Ниві» чим міг. Наприкінці 80-х створили футбольний госпрозрахунковий клуб з однойменною назвою, а з 1991 року він уже зайнявся самостійною діяльністю.
«Горбачов дав добро на випуск газети»
– Саме Ви добилися в самого Горбачова, щоби Тернопіль мав власне друковане видання, яке ще й стало однією із перших демократичних газет в Україні?
– Ставши першим секретарем Тернопільського міськкому компартії, разом зі сподвижниками почали розбудовувати демократичні процеси. Опозиція у цей час проводила свої мітинги, на яких доводилося й мені виступати. Але не було де оприлюднювати ту чи іншу точку зору та інформацію про ці події, бо в Тернополі на той час функціонувало дві обласних і одна районна газети. Ми ж з розширенням гласності теж прагнули мати своє видання. А тоді щодо цього ще діяли компартійні вимоги. Моя поїздка із клопотанням у ЦК завершилася тим, що там рекомендували їхати з ним до Москви. Я й звернувся щодо цього до самого Горбачова на з’їзді під час його спілкування з керівниками регіональних організацій. На що той порекомендував мені написати до нього офіційного листа з приводу відкриття газети. Дорогою додому я не міг повірити, що з цього щось вийде.
– Це означало, сподівайся та чекай. І все намарно?
– Порадившись із друзями, вирішив попасти на прийом до генсека і добився свого. Побачивши мене, Горбачов сказав: «Можете вважати, що на ваше клопотання ми дали добро! Але питання щодо забезпечення газети папером вирішуйте в республіці!» Із Москви я одразу ж метнувся у Київ до Володимира Івашка, той уже знав про дозвіл, але сказав, що паперу нема. Проблему вирішили завдяки моєму колишньому сподвижнику, теж уже нині покійному Борисові Хижняку, який на той час очолював управління преси та книгодрукування обласної ради. З резервів віднайшли папір і завдяки цьому вийшло з друку видання, яке тривалий період було одним із найпопулярніших не лише в Тернополі, а й далеко за його межами. На жаль, нині вже немає і «Тернополя вечірнього».
«Мрію про те, щоби в Україні нарешті стало добре для кожного громадянина»
– Ви є не лише поборником демократії і гласності, а й надання людям належного соціального захисту. Мабуть, тому в 2000-х очолили управління соціальної політики облдержадміністрації?
– Я радів з того, що бодай на 100 гривень допоміг чимось бабусі, що звернулася до мене і залишила мій кабінет задоволеною. І ледь не звільнив з роботи працівницю нашого районного підрозділу, що не вислухала жінку в неприйомний день. А та 120 кілометрів добиралася, щоби потрапити зі своїм питанням до мене на прийом. Моїм життєвим критерієм є допомога людям і цього ж я вимагав від підлеглих.
Дуже важкою проблемою для інвалідів є безкоштовне отримання транспорту, на яке доводилося чекати понад десять років, а нині взагалі відсутнє. У переважній більшості вони люди похилого віку, тож їм на це бракувало життя. Ми у 2004 році провели щодо цього роботу зі спонсорами, внаслідок якої і за допомогою тодішнього голови облдержадміністрації Михайла Михайловича Цимбалюка безкоштовно вручили інвалідам 200 автівок. Я отримую задоволення, що чимось допоміг нужденним або людям з особливими потребами.
– Через понад три десятиліття Ви повернулися до викладацької роботи і нині готуєте фахових і чуйних до людської біди соціальних працівників.
– Ще працюючи начальником соцзабезу, ми організували філіал кафедри соціальної роботи юридичного факультету ТНЕУ. Сюди приходять студенти, яких ми на практиці готуємо до соціальної роботи. І вони після завершення навчання гармонійно вливаються в колектив управління або його районних підрозділів. Після того, як я переніс операцію на серці, залишив чиновницьку діяльність і працюю на цій кафедрі на посаді доцента, передаю досвід молодим поколінням. Я їх вчу, що призвання кожного держслужбовця чи посадовця місцевого самоврядування – служити народу, що кожен чиновник повинен жити і працювати для людей. Серед наших вихованців і нинішній начальник управління соціальної політики Вадим Боярський.
– Ви з дружиною разом зі студентських чи «ватрівських часів»? Чи знайшли продовження своїх справ у доньках?
– Дружина теж працювала на «Ватрі», але згодом перейшла на роботу в ПТУ №3, де і досі працює. А познайомилися ми за студентською лавою на другому курсі. Розписалися після завершення навчання в інституті. Наша старша донька вже є кандидатом наук і викладає у ТНЕУ, молодша теж захистила дисертацію, але у медичній сфері, і працює в ТДМУ. Один зять – лікар, інший – інженер. Вони мені подарували трьох онуків, які, як і дід, люблять футбол. Старший із них цього року закінчує школу.
– Ви багато досягнули в житті, але про що ще мрієте?
– Мрію про те, щоби в Україні нарешті стало добре для кожного громадянина і щоби ми жили в успішній країні.
Олег Лівінський
Джерело: Тижневик "Номер один"
13344