Тернопільщина налічує десятки різноманітних містечок та сіл. І кожне має свою історію, неймовірні краєвиди та жителів, які славляться своїм менталітетом та почуттям гумору. У Бережанському районі є село Нараїв, яке розташоване на березі річки Нараївка. Населення села цікаве тим, що всі як один стоять на варті спокою та добробуту свого селища. Один за одного – так можна охарактеризувати селян. Близько пів року тому Нараїв став центром об’єднаної територіальної громади (ОТГ), яка на даний час об’єднує 16 сіл. Цікавим фактом є те, що головою громади залишився сільський голова Нараєва Євген Здебський, який 34(!) рік займає цю посаду. У нього ми й поцікавилися специфікою його роботи, сім’єю та як любить проводити вільний від роботи час.
«Мені в армії було краще, ніж вдома…»
Наші журналісти домовилися про зустріч з Євгеном Григоровичем. Варто відмітити, що він не пошкодував часу та приїхав особисто в Тернопіль. Чекаючи на пана Євгена, в голові малювалася картина, як повинен виглядати голова ОТГ. Статний чоловік, у краватці, з дорогим годинником та не менш дешевою машиною. І, що характерно для посадовців, крутити носом, адже характер можновладців досить не простий. При зустрічі з Євгеном Григоровичем усі надумані образи в мить зникли. Перед нами постала настільки позитивна людина, що годі й думати. Простий чоловік, який із захватом розповідав про своє село, людей, дітей, дороги, людські проблеми та навіть, не боячись, висловлює свою думку про смерть. Дивлячись на нього, перше враження одразу позитивне, а поспілкувавшись, робиш висновок: нараївцям пощастило.
– Євгене Григоровичу, розкажіть трішки про себе.
– Народився я в Нараєві, мої батьки також родом звідси. Колись село Нараїв мало статус міста. Батьки були простими колгоспниками. З дитинства бачив, як тато з мамою працювали, а я ходив до школи й допомагав батька по господарству. Приходив зі школи, брався за сапу і йшов на город. Свої шкільні роки можу пригадати за збором урожаю. Закінчував навчальний рік, треба було садити картоплю, йшов до школи, треба було збирати (сміється, – авт.). Після закінчення школи поїхав до Львова і поступив у сільськогосподарський інститут. Потім мене забрали в армію. Служив в Угорській Народній Республіці, був водієм БТР. Брав участь у багатьох бойових навчаннях. Відслужив два роки і хочу сказати, що мені цей час дуже запам’ятався, мені було в армії добре (сміється, – авт.), відверто вам кажу, краще, аніж вдома. Коли повернувся з війська, хотів поновитися на навчання, але односельці буквально почали нав’язувати, щоб я став головою села.
– Зайняти таку посаду у двадцять років, напевно, дуже відповідально?
– Спочатку я відмовлявся, потім подумав, що, можливо, варто спробувати, поки не розпочалося навчання, на період літніх канікул. А сталося так, що у вересні я поїхав до міста Лева і перевівся на заочну форму навчання, бо села покинути вже не міг. Будучи на посаді голови, закінчив ще один університет – ім. І. Франка, юридичний факультет. Можу сказати, що коли вчився у Львові, навчився бачити людей і спілкуватися з ними. Тепер я точно можу сказати, що інколи людині не потрібна матеріальна допомога, варто просто запитати, як справи та що її турбує. У наших людей є брак спілкування, і це дуже велика біда! Бо людина, яка журиться, яка сумує, прагне підтримки, шукає ту особу, з якою просто можна потеревенити. Коли ти спілкуєшся з людиною, цікавишся нею, їй стає легше, вона розуміє, що не одна в цьому світі.
– З 20-річного віку Ви займаєте таку посаду, як думаєте, не розчарували своїх односельців?
– Знаєте, цікава історія вийшла, що до моменту, коли я став головою, на цій посаді були люди «заїжджі», вони не знали самого села, проблем, людей. Вони ставилися до цього як посадовці. Себе посадовцем не вважаю, для початку я така сама людина, як кожен, хто живе по сусідству. Чесно скажу, я не бачив себе на цій посаді, думав, що залишуся у Львові, можливо, викладав би певні дисципліни. Але доля і люди вирішили інакше. Напевне, такий досвід, який маю я, дає відповідь на це запитання.
«Знаю, що там, нагорі, краще відомо, коли кому йти на той світ»
– Не набридає Вам робота голови села, а нині громади?
– Ми з вами говоримо відверто, тому даватиму і такі відповіді. Набридає! Десь до 40-ка років я сприймав роботу в задоволення. Зараз трішки інший час, розумію, що є різні люди, які мають бажання керувати тобою. Вважають, що знають і вміють краще, і через якісь свої прийоми хочуть впливати на рішення і подальші твої дії. Але якщо я став на такий шлях, мушу з честю допрацювати до пенсії, щоби не зганьбитися у своїх очах і в очах тих, хто вірить у мене.
– Що такого значущого можете відмітити у своїй роботі?
– У кожній хаті, в яку б не зайшов, господарі сприймають мене як свого. Я говорю з людьми, переймаюся їхніми проблемами, тим, чим вони не задоволені. Інколи можу слухати, про що мріють, що мають на меті зробити. Важливо з людьми налагодити контакт. До кожного мати свій підхід. Люди різні бувають: жадібні, злі, добрі й милосердні. Але важливо вміти говорити з кожним і давати поради лише тоді, коли тебе про це просять. Коли просять допомогти – допомагати, а коли хочуть просто розповісти – вислухати і не втручатися у вирішення проблеми. Пригадую випадок, коли одна особа хотіла вчинити самогубство. І коли зараз я бачу її на вулицях села, як ви думаєте, значущу я справу зробив у свій час, що вона жива і здорова?
– Спілкуючись із Вами, можна зробити висновок, що Ви – на своєму місці.
– Напевне, так. Коли трапляється аварія, хто перший на місце події приїжджає? Сільський голова. Бували випадки, що з машин витягував, а потім швидкій допомозі передавав. Із хати, яка горіла, жінку витягував. Багато різного було. Думаю, що не дарма я на цій посаді, якщо мене цим нагородили, то кинути не можу. Треба комусь передати, треба когось навчити. Бо обов’язки голови – це не лише садочок збудувати і дороги відремонтувати, є робота, про яку не напишуть у деклараціях чи грамотах, про неї можна почути лише від людей.
– Що для Вас головне в житті?
– З честю дожити до того часу, коли Бог покличе до себе. Жити в багатстві, на шкіряних диванах спати і мати купу грошей – це не для мене. Люди – ось справжнє багатство. Дуже шкода, що багато хто не усвідомлює, чого насправді йому треба. Нам треба зовсім мало: хліб, до хліба і накритися теплою ковдрою. Багатий ти чи бідний, все одно доживеш свій вік. І знаєте, як показує практика, багаті люди, ті, які завжди гоняться за чимось більшим, помирають скоріше. Я не боюся смерті. Не боюся вмирати. Знаю, що там, нагорі, краще відомо, коли кому йти на той світ.
«Маю сильне біополе, але звідки воно в мене взялося, не знаю»
– Розкажіть трішки про Вашу сім’ю.
– Маю дружину та сина. Жінка моя, напевне, вже звикла, що я приділяю селу більше часу, ніж родині. Деколи прийду додому, а вона мені каже: «Ти мене не чуєш!», а я відповідаю, що чую, просто вже не маю сили говорити (сміється, – авт.). Я звик слухати людей, тому інколи мені не вистачає 24 годин у добі, щоби вислухати кожного. Село має більше уваги, ніж сім’я, тут я згідний. Деколи собі думаю, що на вихідні повністю присвячу себе родині, але ні, мушу в неділю виїхати з футбольною командою на змагання. Команда в нас сильна, ігрова, мушу їх і підтримати, і підвезти, коли треба. Маємо сина, цього року він закінчив Львівський університет. Це моя надія, можливо, він продовжить мою справу, це залежить від його бажання. Старається прислухатися, бути уважним до того, що я кажу. Свою сім’ю я дуже люблю і поважаю, але до її складу також входить і… наша ОТГ.
– Можливо, пригадаєте, що придбали на свою першу заробітну плату?
– Ой, як зараз пам’ятаю, отримав 130 карбованців. За них придбав фотоапарат. Це була давня мрія, дуже хотів його собі купити, але завжди соромився просити у батьків грошей. І коли його придбав, радості не було меж. Напевне, десять років я ним користувався. Все підряд знимкував. А де він зараз, ніхто не знає. Як це було цікаво вночі просвічувати плівку в підвалі, висушувати її, щоби на фотопапері проявилися постаті. Зараз не так (сміється, – авт.).
– Слухаючи про Вашу зайнятість, насмілюся запитати про хобі?
– Якщо можна господарство назвати хобі, то так, маю. Полів не маю, лише город. І дуже люблю займатися курчатами. Я їх не продаю, це все для себе, для душі. Взагалі будь-якого бізнесу не веду. Не маю магазинів чи ще чогось. Якщо буде це все, то не матиму часу на село. Маю курей, вони висиджують курчат, я за ними доглядаю. Зранку мушу дати їсти і ввечері також. Маю чорних качок-шипунів. Такі вони гарні! Є дуже цікавий факт про них: якщо торкнутися яєць, які висиджує качка, то більше вона на них не сяде і все потомство покине. Також маю двох поросят. Я за ними доглядаю, як за малими дітьми. Усі хочуть нормального ставлення. Є мрія зайнятися бджільництвом, але ніяк не можу знайти на цю справу часу. Знаю, що є одна методика, її рекомендує мій друг, – лежати на спеціальному ліжку, а під низом гудуть бджоли. Це гарно допомагає очистити енергетику від негативу. Раджу всім спробувати.
– До речі, розкажіть, як Ви справляєтеся з негативними емоціями?
– Скажу так: є люди, яких називають відьмами або вампірами, вони люблять розказувати про свій негатив і перекладати його зі своїх плечей на інші, таким чином їм стає легше. Я стараюся не дивитися такій людині в очі, не контактувати з ними і не працювати, хоч до мене і такі приходять. Якщо в такої людини є проблеми, то стараюся вирішити її швидко, але більше не працювати з нею. Колись до нас приїжджали екстрасенси і сказали мені, що маю сильне біополе. Звідки воно в мене взялося, не знаю, але чітко усвідомоюю, що треба на все завжди дивитися позитивними очима і говорити з людьми. Якщо ви відчуваєте, що з тою людиною вам незручно, не ґвалтуйте себе. Спілкуйтеся тільки з тими, від кого йде радість, кому ви зможете допомогти і вам радісно від цього буде…
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
13346