Найсвіжіше:
• У Чорткові рецидивіст-ігроман обікрав матір і набрав кредитів на батька • Віктор Кміта: З 1 квітня в силу вступить нова медична реформа, і це буде прорив • Історія успіху молодої бізнес-леді Надії Шликової: від безробітної до власниці рекламної агенції • «Ощадбанк» знизив ставки за іпотечними кредитами • На Зборівщині голова виборчої дільничної комісії шахраювала з коштами • Дві платіжки за газ об’єднають на одному аркуші • Адмінреформа: гарячі точки на Тернопільщині • Син поранив власного батька, перев’язав рану і… залишив помирати • У Копичинцях дружина чоловіка відбивала кулаками • Архів УПА із криївки в Кордишеві оформили у вигляді унікальної книги «Бандерівська скриня» • В Україні з’явиться електронний паспорт громадянина • На «Кубку Пушкарів» розіграють 150 тисяч • Екскерівник «Тризуба» отримав орден • У Чорткові капітально відремонтують дорожню розв’язку біля костелу • ГОРОСКОП • «Маємо чимало прогалин, котрі згодом можуть призвести до повної руйнації галузі охорони здоров’я у краї» • В Андрія Горбатюка є розлади психіки, але що відбулося у ніч вбивства тату-майстрині, він розумів та може нести відповідальність (ВІДЕО) • Зменшено плату за обслуговування мереж при відсутності споживання газу • Масові заворушення на Тернопільщині: вся правда про ймовірне перебування українців евакуйованих з Китаю у санаторії «Медобори» • Анонси газети «Номер один» від 19.02.2020 р. • Головний поліцейський області Олександр Богомол: «Як мені пропонували посаду начальника ГУНП, радився з дружиною, казав їй, яка це відповідальність, ми не зможемо вже піти у нічний клуб потанцювати, як раніше це робили» • Акушер-гінеколог Олег Данилюк: «Назвати причину, чому з’являється фіброміома матки у жінок, досі не можливо» • Легендарний воротар Федір Бокач: «Молодий футболіст у «Цукровику» мав половину зарплати віддати, це мене розізлило, і я більше в команду не повернувся» • У справі Віталія Гнатишина, якого побили до смерті, поставлено крапку: суддя оголосив суворий вирок (ВІДЕО) • На Бережанщині електрик лишив при дорозі помирати залізничника
rss
300 образів високого блондина

Опубліковано: 2 Квітня о 11:10



^7B52C8B8520538967D08CD3486DCCFC2A86B0942B6133B8612^pimgpsh_fullsize_distrПро щастя, сцену й будяки в житті розповів актор драмтеатру Михайло Безпалько напередодні Міжнародного дня театру

У кожного актора – безліч днів народжень, бо як не можна двічі увійти у річку, так жоден актор не може однаково грати свою роль у спектаклі. І не важливо, головний герой ти чи лише «масовка» – сцена не терпить фальші, тож щовечора під світлом рампи народжуються нові герої п’єси, а з ними – й самі виконавці. І хоч інколи актори своє служіння Мельпомені пафосно порівнюють з болотною трясовиною, що втягує та аж ніяк не хоче відпускати, насправді театр став для них до щему дорогим і рідним, а Міжнародний день театру – найкращим святом.

От і актор Михайло Безпалько віддав підмосткам Тернопільського драматичного понад 60 років життя. Ще змалку доля підготувала йому трагедію світового масштабу зі щасливим кінцем. Бо народився він у передмісті Парижа за рік до початку Другої світової війни, а вже незабаром німецькі війська крокували окупованою Францією. І хоча в сім’ї підростало троє дітей – старші Мирон із Наталкою та маленький Михасик, – батько Антон Безпалько без вагань почав допомагати «макі» (підпільникам).     

Цв│ркун, або бюро добрих послуг

Франція – то не Україна

– Мій батько родом з Іванчан, що неподалік Тернополя. Парубком його забрали служити в Австро-угорську армію, у Першу світову він потрапив у полон й опинився в Італії. Після звільнення повернувся на Галичину і жахнувся, побачивши, що робиться у селі. От і вирушив на заробітки до Європи, – пригадує Михайло Безпалько.

Так і опинився у Франції. Спочатку працював на шахті, а потім подався в долину Шампань, що за 40 км від Парижа, найнявся до фермера. Тут і познайомився зі своєю майбутньою дружиною, землячкою, дівчиною Теклею. Невдовзі молоді побрались і їм виділили будинок. Це був свого роду житловий кредит, і чим довше живеш у країні, тим менша платня за дім. Українців навкруги жило чимало, вони об’єдналися в общину, вільно спілкувались рідною мовою, мали свою православну церкву, діти вчилися в українській школі.

– Батько був майстром на всі руки – швець, жнець і гравець. Йому дай тільки ножиці, молоток та зубило, і він чудеса творив. Життя навчило, тож міг покроїти і зшити одяг чи взуття. Та ще й Бог розумом не обділив, знав шість мов: німецьку, румунську, французьку, польську, італійську, українську, – з гордістю каже Михайло Антонович.

Відтак родина потихеньку обживалася, міцніла. Однак після війни Радянський Союз  запропонував емігрантам повертатися додому, обіцяючи шовкові мішки, повні золотого зерна. І ностальгія взяла гору, Антон Безпалько вирішив повертатися. На той час старші діти вчились у дев’ятому класі, Михайлик вступив до першого.

Михайло Безпалько з дружиною Галиною, сином Петром │ дочкою Оленою

Гіркий присмак лободи

На початках подорож здавалася чудовою пригодою, аж поки родина не пересіла у радянський поїзд. Вагон був брудний, з дерев’яними скрипучими полицями. Аж тут зайшли озброєні військові і почався звичайнісінький розбій: з жінок знімали прикраси, а одному чоловікові навіть обрубали палець заради золотої каблучки, валізи відбирали й кидали через вікна, а солдати на пероні їх хапали й розтягували речі.

– Мама також мала золоті кульчики, перстені, але все це вона сховала у мішечок і підшила старшому братові під пахву. Це і врятувало її прикраси, – зазначає співрозмовник.

Безпальки сиділи перелякані, пригнічено дивлячись у вікно. І хоча українські пейзажі так схожі з французькими, повернення додому було невеселим. А чорний, знищений Тернопіль остаточно налякав дітей. Та назад дороги не було.

Час був дуже скрутний, ледь не щотижня у місті хтось підривався на міні чи гранаті. Особливо небезпечно було в замку, де у перші дні війни радянські військові влаштували склад боєприпасів, згодом – німці, потім знову совіти. Відтак зброю знаходили на кожному кроці. 

– Мій товариш, Ігорчик, підірвався на гранаті. Ми гуляли по замку, він щось підняв – і раптом вибух. Я стояв метрів за десять від нього, мене оглушило та відкинуло вибуховою хвилею. Мама як почула, що хлопці в замку підірвалися, з остраху заклякла! Що вона, бідна, пережила-передумала, поки мене знайшла! – невесело зітхає пан Михайло.

Тим часом на Східній Україні розпочався голод і на вулицях Тернополя все частіше почали з’являтися «мішечники» – обірвані, почорнілі від голоду люди за шмат хліба готові були душу продати. Отож поки не ввели картки, за житній буханець на базарі просили 200 крб., та ще й з-під поли. За хлібом до магазинів виструнчувались довжелезні черги. Батько якось зметикував, підкинув малого до ляди, Михась схопив буханець і чимшвидше попід ногами чкурнув додому.

«Ми всією родиною змушені були найматись до заможних господарів, які ще жили по селах, і працювати за десятий сніп: тато з братом жали, мама з сестрою в’язали снопи, а я збирав колоски», – зізнається співрозмовник. 

За розкіш було лушпиння картоплі, тож мати варила лободу та кропиву. І хоча минуло 70 років, та досі нині знаний актор пам’ятає гіркий присмак лободи.  

img804

Шкільні вензелі, мачуха і цілина

У Тернополі Михайло знову пішов у перший клас, а поруч за партами сиділи значно старші діти-переростки. «Наше дитинство було голе, босе, голодне. Учні в класах сиділи босі або в онучах, тож учителі приносили старе взуття. Якщо бачили, що дитина недоїдає, лишали після уроків, пригощали хлібом зі смальцем. Тим не менше, з мого покоління може 5% сіли в тюрму, решта вивчились. А подивіться, що робиться зараз! Іду я ввечері після вистави центром, у місті одні кнайпи, бари, ресторани. І хто в них сидить? Здебільшого – діти батьків, які поїхали на заробітки за кордон!» – не стримує емоцій актор.  

А тоді книжок не вистачало, один підручник був на десятьох учнів, а замість зошита – газета і писали між рядками. «До того ж, якщо у Франції ми, першачки, писали на грифельній дошці, то в Україні – олівцем, коли вже трохи виробив почерк, давали ручку з пером і чорнильницю. Та тільки пляму поставив, знову вручали олівець. Був урок каліграфії і які почерки вироблялись! Вензелями писали! Та й корисно це для руки», – пояснює Михайло Антонович. Простішою була і шкільна програма: у 1-му класі вчились додавати – віднімати, табличку множення – у 3-му, а от іноземні мови, алгебру – аж у 5-му.

Дитинство – щаслива пора, коли і голодний тішишся сонцю, знайденій гільзі чи цікавій книзі. Та раптом усе навколо почорніло від горя. «Мені рано довелося кинути школу і перейти у вечірню. Померла мама, ми з батьком залишилися удвох, бо старший брат поїхав на Донбас у шахти, сестра вчилась у Львові. Невдовзі я взнав, як це, жити з мачухою. Тож тільки отримав паспорт, пішов учнем слюсаря на ремзавод (на Новому Світі), а коли почув, що у Збаражі відкрилось училище механізації, вступив туди, вивчився на тракториста-машиніста і після закінчення мав їхати піднімати цілину, але захворів і, на щастя, залишився вдома», – згадує свої «університети» актор.

Тарасові рядки відкрили театральні двері

Цікавлюсь, як же потрапив до театру. «Можливо, щось заклала мама. Бо вона якийсь час працювала костюмером у театрі, що тоді розташовувався у нинішньому кінопалаці на вул. Івана Франка. Звичайно, я забігав до неї, але театральною дитиною не був».

Значно пізніше, коли у Тернополі тільки й мови було, що про відкриття першої театральної студії, товариш загітував Михайла разом спробувати сили, долю і талант. «Він грав на гітарі і писав пісні, я займався у гуртку художньої самодіяльності. Проте друга відсіяли зразу, а мене зарахували, – щиро посміхається спогадам співрозмовник. Загалом до студії зарахували 8 чоловік. Я днював і ночував у театрі, – зізнається він. – А які викладачі у нас були! Усі – актори з великої літери! Вони вміли підібрати ключик до кожного, нас  оберігали, але й питали».

Перша роль була у масовці, а тоді саме йшли вистави «Ой не ходи Грицю» М. Старицького, «У неділю рано зілля копала» за О. Кобилянською.

«Я володів вокалом, тож за 60 років служіння театру і Кошового співав у «Тарасі Бульбі» (за М. Гоголем), і Назара Думу та Яшку – у «Весіллі в Малинівці» Л. Юхвіда, старого цигана у «Циганському бароні» Йоганна Штрауса, Фері в опереті «Сільва» Імре Кальмана, професора («Гуцулка Ксеня» Я.Барнича), інших». Загалом створив 300 сценічних образів. 

Та перша велика роль дісталася 19-річному Михайлу Безпальку від актора Івана Яроцького, який передав блакитноокому красеню посох і ризу Діда Мороза. І от вже 60 років поспіль актор перед Новим роком перевтілюється у казкового бороданя, відтак редакція Книги рекордів України офіційно визнала Безпалька «морозним» рекордсменом. Нещодавно Михайло Антонович доповнив своє амплуа образом святого Миколая, порадившись зі священиком, що дозволено «чудотворцю» на ранках. «Тільки не благословляйте дітей», – пояснив той.

Безпалько М. Д│д мороз

Акторські норми, вірші та кохання

Ролі, образи, персонажі. Вранці – репетиції, ввечері – вистава і ще в гримі поспішаєш на автобус, бо ще на виїзді потрібно виступити. Приїжджали в село і чекали, поки доярки закінчать доїння або механізатори повернуться з поля. Поверталися вночі, а зранку знову репетиція. І так з дня в день. «Уявіть собі: для мене, молодого актора, була норма – впродовж місяця повинен зіграти у 30-ти виставах! Автобуси – холодні, клуби – також. Влітку грали на відкритих машинах, говориш, а комахи сліплять очі, залітають у рот. І все одно таке натхнення від глядачів!»

І саме у театрі М. Безпалько зустрів своє кохання на ім’я Галина. Якось звернув увагу на чорняву красуню в партері. Наступного вечора вже видивлявся, чи прийшла. Так, сидить, і сукня так гарно відтіняє очі! Як з’ясувалося згодом, молоденька медсестра до безтями любила театр та й високий красень припав їй до серця. Вже півстоліття подружжя разом, та, повертаючись після вистави, пан Михайло несе дружині квіти –букети від глядачів або купує хоча би скромні підсніжники. «Я себе порівнюю з будяком: високий та стрункий, а скільки кольорів поєднано у ньому! А от моя Галина всю дачу перетворила на оранжерею, і все у неї квітне та чарує».

Михайло Антонович від натхнення заговорив віршами. «Я з юнацьких років багато читаю, – зізнається. – Останнім часом захопився поезією Ліни Костенко».

Цікавлюсь, чи не хотів би створити музично-поетичну композицію.

«Кому – до волів, кому – до бумаг, – відповідає цитатою з п’єси І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» і пояснює: – Поезію читати дуже важко. Її треба зрозуміти, відчути і лише тоді читати. У Шевченківські дні багато хто читає «Кобзар». Але для мене еталон, як ці вірші читали Павло Громовенко і Нінель Крюкова. Заслухатись можна було. У нас дуже гарно читає Андрій Оленин, а народний артист України В’ячеслав Хім’як цілу програму створив, його ж на Шевченківську премію висували. А от нещодавно почув, як спокійно, вдумливо, без крику і пафосу Шевченка читає Андрій Шараскін!»

img805

Секрет щастя від Безпалька

Атом щастя не розщеплено до цього часу. Мабуть, щастя – прокинутись вранці, потягнутись і щоб нічого не боліло. Ганна Голець (актриса) якось сказала: «Можна в 30 років зістарітись душею, а в дев’яносто залишатись молодим». Щастя у спілкуванні. Прикро, що у нас не вистачає часу і добра в стосунках. І ще. Я ніколи не кажу, що старий, ні, я – літній.

Жанна Попович

 

БІОГРАФІЯ

Безпалько Михайло Антонович – український драматичний актор, педагог. Народився 6 червня 1938 року в Ліонському передмісті Гіні (Франція), де закінчив 1 клас. У 1921 р. в пошуках кращої долі батьки покинули Тернопіль, але в 1945-му повернулися. У 1953 р. закінчив Тернопільську СШ №1 (нині – гімназія ім. Івана Франка) і Першу театральну студію при Тернопільському музично-драматичному театрі (клас Кость Капатського та Георгія Авраменка (1956 р.). І вже 66 років працює драматичним актором Тернопільського обласного драмтеатру ім. Тараса Шевченка. Викладає курс гримування актора на театральному курсі  музичного училища ім. Соломії Крушельницької.

У театрі Безпалько зіграв понад 300 ролей української, російської, зарубіжної класики та п’єсах сучасних драматургів. У 2016 році знявся у короткометражній стрічці «Старий і мімоза». Прізвище М. А. Безпалька занесено до Книги рекордів України за кількість новорічних ранків у ролі Діда Мороза. Цьогоріч виповнюється 60 років, як він уперше вдягнув костюм цього казкового персонажа.


Джерело: Тижневик "Номер один"



Новини
24 Лютого
22 Лютого
21 Лютого
20 Лютого
19 Лютого
18 Лютого
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 47%, 20 votes
    20 votes 47%
    20 votes - 47% of all votes
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 26%, 11 votes
    11 votes 26%
    11 votes - 26% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 16%, 7 votes
    7 votes 16%
    7 votes - 16% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 12%, 5 votes
    5 votes 12%
    5 votes - 12% of all votes
Total Votes: 43
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Voting is closed
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше