За своє життя кожна людина переживає і радість перемог, і перше кохання, і гіркоту невдач, розлучень, втрату близьких людей…
Іра задумливо затягується цигаркою і випускає клуби диму в небо. Вона не любить згадувати про своє минуле, але в той же час чудово розуміє, що це невід’ємна частина її життя.
– Знаєш, мені здається що з самого народження мене не любили. Нас у сім’ї двійко – я і сестра. Дитинство пройшло у забутому Богом селі, хотілось би, щоб воно було щасливим, але ж ні. Ми не жили бідно, батько їздив у рейси і гроші та смаколики були завжди. Одягали нас, як лялечок, усі заздрили. Але поки батько їздив і заробляв гроші, мама пустилася берега – приводила чоловіків, багато пила горілки. Поки ми були геть малими, то не розуміли, що відбувається.
Якось тато приїхав раніше на кілька днів і побачив усе те, що робилося вдома. Був великий скандал, він кричав, шарпав маму. А вона звинувачувала у всьому його. Тоді й виплила на світ велика таємниця – виявилось, що нас із сестрою купили. Просто взяли й купили у пологовому. Мама не могла мати дітей, батько десь домовився з лікарями, вони підробили усі документи і нас удочерили. Думаю собі, може, тому й не відчувала материнської любові, хоча батько дуже нам радів. Він не міг пробачити мамі зради і пішов із сім’ї. Ще деякий час приносив гроші, подарунки, а потім зник. Мама ті гроші усі пропивала, без чоловічої руки хата почала валитися. Мамині коханці все частіше заглядалися на нас із сестрою, ми жили у постійній напрузі. Від стресу в мене почало косити око, у школі всі кепкували з нас.
Якось однієї ночі мама п’яною накинулась на мене з ножем. Після цього у мене на лиці з’явився шрам. Із лялечки я перетворилася на потвору. Після 9 класу поїхала вчитися у райцентр. Там почала пити, спочатку не часто, у вихідні, потім уже майже кожного дня.
Одного разу моїм безпорадним станом на черговій вечірці скористалися хлопці, і після цього, крім потвори, до мене приліпили ярлик повії. Я вирішила, що все, досить. Зібрала свої небагаті пожитки й подалася до столиці, хотіла почати нове життя. Але там мене ніхто не чекав. Я сиділа на лавці у парку, коли до мене підійшов чоловік. Ми познайомились, він обіцяв допомогти, і я йому повірила. Він завіз мене на квартиру, там було ще кілька дівчат. І я зрозуміла, що, вирвавшись з одного пекла, потрапила в інше. Мабуть, він був добрим психологом, адже зміг мене зламати повністю. Я виконувала всі його забаганки. Ну ти сама розумієш, чим мені довелось займатися.
Якось один із клієнтів запропонував мені героїн. Тоді мені здалося, що кращого, ніж перетягнути джгутом руку і ввести у вену голку, бути не може. Я скотилася на саме дно. Сутенер дуже швидко знайшов мені заміну, і я знову опинилася на вулиці. Кілька тижнів жила з безхатченками, хоча як жила – мене постійно «коматозило». Ти навіть не уявляєш, який це біль, коли «ломка». Я лежала на вогкому матраці у розваленій халупі, мені було постійно холодно.
Одного дня нас розігнала поліція, мені не було куди йти, не було грошей, документів. Я сиділа на березі Дніпра і думала про те, як вкоротити собі віку. Вирішила, що стрибну з вікна багатоповерхівки. Зайшла у під’їзд і піднялася на 7 поверх. Довго дивилася вниз і врешті-решт сіла на холодні сходи й розплакалась. Не знаю, скільки часу минуло. Відчула, як мого плеча хтось торкнувся, я підняла голову й побачила такі глибокі очі, задумливі, добрі. Такий погляд бачила лише на іконах з Ісусом. Чоловік назвав своє ім’я і запитав, чи у мене все добре. Я, звісно ж, відповіла, що все в порядку. Він присів поряд і почав розпитувати, хто я і звідкіля. І знаєш, я йому розповіла все, як на сповіді. Він мовчав ще деякий час і тоді сказав: «Пішли, я тебе чаєм пригощу».
Пригадуючи свій невдалий досвід і те, як вже одного разу повірила чоловіку, почала незграбно підійматися, аби втекти. Але він міцно взяв мене за руку і сказав, що не збирається мене кривдити. Чесно, не знаю, чому я повірила його словам. Ми зайшли у квартиру на тому ж таки 7 поверсі. Тут було гарно, світлі шпалери, великий вазон, у коридорі на стіні у рамках світлини. Ми пройшли на кухню, він поставив на стіл тарілку з печивом і чай. А я була така голодна, що навіть не могла контролювати себе і за кілька хвилин з’їла все. Думаю, зі сторони це було жалюгідне видовище. Микола, саме так його звали, уважно дивився на мене і запитав, чи планую я далі колотися. Я не знала, що відповісти. Тоді він закотив рукави і показав руки. Вони були у білих рубцях. Як виявилось, Микола також сидів на героїні, довго… Коли вкотре потрапив у лікарню, лікарі не давали жодних шансів, адже він переніс інсульт на ногах, який у свою чергу був спровокований вживанням наркотиків. У лікарні, де лежав Микола, була капличка, як тільки він став на ноги, першим ділом пішов туди. Довго дивився на образи і вирішив, що йому стане сил почати життя спочатку. Його реабілітація була важкою. Навіть досі у квартирі стоять гантелі, постійно потрібно розминати руки, бо кров погано циркулює.
Я слухала його історію і починала вірити в те, що коли маєш велике бажання, можна подолати будь-які труднощі. Не скажу, що йому було легко зі мною, я кілька разів зривалася. Ми жили разом уже понад пів року, але він жодного разу не дозволив собі натякнути на якісь інтимні стосунки чи щось подібне. Щонеділі ходили у церкву, потім гуляли містом. З кожним днем я все більше й більше до нього прикипала серцем. Якось Микола запропонував мені продовжити навчання. Я була налаштована скептично, бо яка з мене студентка? Тим більше, що й документів у мене не було. Він оплатив мені курси з манікюру. Я почала потроху заробляти. Спочатку приймала клієнток вдома, потім перейшла в салон. Життя налагоджувалось. Він знайшов ключик до мого серця. Ми вже жили разом як пара, і Микола запропонував взяти шлюб у церкві. Ох, яка я була щаслива! До вінчання залишалося 3 дні. Я чекала його з роботи, наварила борщу, спекла його улюблену шарлотку з яблуками. Минула година, друга, третя, а Миколи все не було. На світанку я вже не знаходила собі місця. Його телефон не відповідав. Куди йти і де його шукати, я не знала.
І тут задзвонив мобільний, я підняла слухавку. На тому кінці дроту запитали, хто я Миколі і чи можу приїхати в морг для впізнання тіла. Той день у моїй пам’яті досі змазаний. Я спускаюся в метро, їду на потрібну станцію, шукаю відповідний будинок… Як виявилося згодом, коли Микола повертався додому і переходив дорогу, його збила автівка, а водій утік. У Миколи був шанс вижити, якби його вчасно забрали в лікарню.
Тоді я ніби втратила себе. Знову почала пити. Минув місяць із дня його похорону. Прийшов власник квартири і сказав, що потрібно оплатити проживання. Грошей у мене не було, бо всі витратила на похорон. І я знову опинилася на вулиці. У гаманці у мене було всього 50 гривень. У великому місті це взагалі не гроші. Я стояла перед магазином і вагалася, врешті-решт попрямувала до церкви, що була неподалік. На останні гроші купила свічки, поставила за упокій Миколи, а собі – за здоров’я. Сіла на лаві й задумалась… У голові пролітало сотні думок. Нарешті я вирішила, що не маю права зрадити пам’ять Миколи. Бо завдяки його добрій волі я вибралася з болота і назад уже туди не хочу. Підійшла до священника, розповіла йому про те, що трапилось, і сказала, що не маю куди йти. Батюшка допоміг, поселив мене в однієї бабці, яка була прихожанкою храму і мешкала сама. Антоніна Василівна взяла мене під опіку. Ось від неї я відчувала вперше у житті справжню любов.
У жінки була своя важка історія життя. Родом вона з Росії, в радянські часи її направили на роботу в Київ. Тут вона закохалася, вийшла заміж, народила доньку. Чоловік помер, коли немовля було ще у пелюшках. Їй доводилося працювати на двох роботах, аби поставити доньку на ноги. Усе вдалося, донька виросла красунею, але «принесла у подолі» сина. Антоніна Василівна виховувала онука, вкладала у нього все, що могла, поки його мати працювала. Коли малому виповнилося 5 років, у сім’ю прийшло горе. Донька Антоніни Василівни захворіла. Рак – страшне слово і невтішний діагноз. Жінка згоріла за кілька місяців. А бабуся залишилася з малим онуком на руках і купою боргів після лікування, яке не дало результату.
Онук виріс, здобув хорошу освіту і переїхав до Німеччини. Старенька не хотіла покидати Україну.
Ось так ми й жили удвох з нею десь пів року. Нам було комфортно, я влаштувалася на роботу. Одного ранку в двері подзвонили. Антоніна Василівна відчинила – а там онук. Як виявилось, він дізнався, що у бабусі живе молода жінка, і подумав, що я – «чорний» ріелтор, запудрю старенькій мізки і заберу квартиру. Зі мною Олег не розмовляв, тільки дивився уважно. Погляд у нього був колючий, неприємний, не зрівняти з тим, як дивився на мене Микола. Якою ж було несподіванкою для мене, коли Олег покликав мене на прогулянку. Спочатку розмова йшла дуже важко, але ми розговорилися. Я розповіла йому свою історію. Коли ми поверталися додому, він узяв мене за руку. Так ми і зайшли у квартиру. Антоніна Василівна втішилась, це було видно по її погляду. Олег із завзяттям взявся за відновлення моїх документів. Минув місяць із дня нашого знайомства. Олегу потрібно було повертатися до Німеччини на роботу. Розмов про те, аби я поїхала з ним, не було. В аеропорт ми поїхали утрьох. Провели його на літак і повернулися з бабусею додому. Пройшло ще 3 місяці, чоловік взагалі не виходив на зв’язок.
І ось одного ранку – дзвінок у двері. Відчиняти пішла я, а на порозі – Олег, стає на одне коліно і каже: «Виходь за мене, я не можу без тебе жити».
Весілля було скромним – вечеря у ресторані, але коханий усе ж таки наполіг на білій сукні. Я почувалася, наче принцеса. У його міцних обіймах у мене ніби крила виросли. Чи думала я, що моє життя перетвориться на казку? Ні, навіть не мріяла. А тепер у мене сім’я, справжня і така щаслива. Ми в шлюбі вже 5 -й рік, і кожен день кращий за інший.
Ірина підіймає очі до неба.
– Знаєш, інколи мені здається, що уся ця небесна блакить – то погляд Миколи. Я не можу тобі навіть передати, як я йому вдячна за те, що він для мене зробив.
Ірина встає із лавки, і я разом з нею. Вона кидає поглядом на дитячий майданчик. До неї біжить хлопчик, він сміється так щиро, що і я не стримую посмішки. Жінка міцно його обіймає і цілує в голівку.
– Миколо, знайомся, це тьотя Віка. Ми зараз поїдемо разом з нею їсти вареники.
Микола підіймає своє личко і дивиться на мене так допитливо, в його очах відбивається небесна блакить.
– А тьотя Віка любить вареники з сиром чи з картоплею? – питає малий.
– І з сиром, і з картоплею, – кажу я.
У цей момент за кілька метрів від нас паркується дорога автівка. З неї виходить кремезний чорнявий чоловік. Він мружить очі і стрімко прямує в нашу сторону. Ірина дивиться на нього з неприхованою любов’ю, а мені навертаються сльози на очі. Малий підбігає до чоловіка і міцно обіймає його за ногу.
– Ну що, дівчатка? Недільні вареники ніхто не відміняв, – каже Олег і голосно сміється.
Я дивлюся на цю щасливу подружню пару і вкотре переконуюся, що всі події у нашому житті не випадкові, питання лише в тому, чи зможеш ти зрозуміти і прийняти свій урок.
P.S. В Іриної сестри не менш цікава й важка історія, але про неї – наступного разу…
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
13330