Митець і медик – Ярослав і Любов Омелян. Ось уже 58 років подружжя разом. «Плюс 10 років таборів у Сибіру», – сумно посміхаючись, уточнює художник і починає діставати з шафи надійних «свідків» – сотні рисунків олівцем, зроблених на засланні: пейзажі сибірської тайги, замальовки побуту в бараках, портрети “ворогів народу”. І серед них – десятки портретів його Люби. Та ось трохи сором’язливо 88-річний художник дістає з запасників невеликий аркуш картону з зображенням оголеної натурниці. «Це теж моя дружина!» – з неприхованою гордістю зізнається співрозмовник.
Ікона, спів та гіркий цукор
Вони познайомились на баржі, якою заарештованих українців-галичан везли у табори для спецпоселенців. Це було влітку 1950-го. Змучені, голодні, люди перебували в тупому заціпенінні: пройшовши кам’яні “мішки” тюремних камер, принизливі допити й суд, їх тижнями, мов скотину, везли у “телячих” вагонах. І ось набили в сирий, холодний трюм пахнучої болем і страхом баржі та везуть, невідомо куди. Об борт хлюпають сірі, важкі хвилі Ангари, а світло в приміщення проникає лише крізь щілини палуби. “Увечері, в темряві, ми бачили всюди вогні, а на ранок зрозуміли, що це вздовж берегів тягнуться табори”, – згадує Ярослав Омелян.
Люди пригнічені. І раптом сильний дівочий голос затягнув “Ніч яка місячна”. “Зоряна, ясная”, – підхопив чоловічий.
“Мамо, я зараз”, – Ярослав зручніше посадив свою 52-річну матір і почав пробиратися до співаків. Біля борту побачив невисоку русяву дівчину, яка поклала голову хлопцеві на плече, і вони дуетом співали. Коли мелодія стихла, підійшов до неї і несміливо простягнув руку: “Ярослав”. – “Люба Дакура, – і дівчина так ясно посміхнулась, ніби сонечко засяяло, – а це мій брат і батьки”. – “Я теж з мамою, а от батько ще десь у Львові в тюрмі”, – зітхнув він.
І з тих пір родини намагалися триматись разом. Проте у селищі Мама, що під Іркутськом, їх розселили по різних бараках. На відміну від “табірників”, спецпоселенцям жилося значно легше. “Нас хоч і вислали навічно, але видали документ – посвідчення спецпоселенця. До того ж селище не було загороджене колючим дротом і дозволялося вільно ходити в магазин, до знайомих. Була там школа і поліклініка. А ще, коли нас арештували та наказали збиратися, мама взяла дещо з теплого одягу, а я загорнув у перину ікону Гошівської Богоматері. Ікона пройшла з нами всі кола пекла і досі зберігається у нас, а от перина довгих 10 років у 40-градусні морози зігрівала маму”, – зізнається Ярослав Максимович.
Утім щосуботи кожний переселенець змушений був відмічатись у комендатурі. Тим не менше, поки трималося тепло, молодь щовечора зустрічалася, розмовляла, співали, намагаючись підбадьорити одне одного.
До арешту Люба вчилась на останньому курсі Львівського медінституту, тож на засланні їй запропонували роботу лаборанта в місцевій поліклініці. А от для Ярослава, колишнього студента-другокурсника Львівського училища прикладного мистецтва ім. Івана Труша, нічого кращого не знайшлось, як розвантажувати баржі.
У Сибіру літо коротке, і влада поспішала запастися продуктами та всім необхідним на довгі 8-9 місяців. Зважте: тоді весь Сибір було оплутано, мов павутинням, колючим дротом концтаборів ГУЛАГу та спецпоселень, плюс величезна воєнізована армія охорони.
“Скажімо, неподалік від нашого селища був військовий аеродром, – згадує митець. – Отож мені “пощастило” розвантажувати китайський цукор”.
Привозили його у величезних (понад 100 кг!) мішках, до того ж він був наколотий величезними шматками, що гострими краями боляче впиралися у спину. Хто слабший, падав під “солодким” тягарем скалічений, а то й вбитий вагою. “Так цілий день і бігаєш: 12 сходинок по трапу баржі на причал, а потім ще через площу – у склад, а там вимагали складати мішки у величезну піраміду”, – сумно зітхає співрозмовник.
На сході сонця юнакові ледь вистачало сили дійти до барака, а вже там мати обережно обтирала синові закривавлену спину і втирала мазь.
На щастя чи ні, але через рік Омелянів етапували в інше поселення. Ярославу довелось працювати водієм, теслею, столяром, землекопом і навіть мотористом катера. І довгі 9 років Ярослав з Любою листувався, зрідка зустрічаючись лише на спортивних змаганнях. Юнка з хлопцем знали, що всі листи перевіряють, тож Ярослав міг щось намалювати для неї, а Люба коротко писала: «Ми живі, здорові та пам’ятаємо час, коли були разом». І лише в 1959-му сім’ям дозволили повернутися в Україну, але не до рідного Львова. Люба запропонувала Тернопіль, бо напередодні звідси отримала листа від подруги. І от з новенькими, щойно виданими паспортами вони вертаються в рідні краї. По дорозі наважились заїхати до Москви, звернулись у міністерство освіти з проханням дозволити здобути вищу освіту. Любі сказали “так”, а от Ярославу відмовили.
На волі вони насамперед одружилися (це була весна 1959 р.), а потім почали надолужувати 10 років, викреслених-відібраних сибірськими таборами. Ярослав Максимович таки здобув вищу освіту – закінчив у Львові Український поліграфічний інститут (нині – Українська академія друкарства) та нарешті зміг повністю віддатися малярству. І всі ці роки біля нього знаходилась його Муза, його Любов, дружина-берегиня. Виріс син, і якось непомітно став дорослим онук. Нещодавно Максим Омелян здивував діда повідомленням, що одружується. Цікавлюсь, чи ще хтось у родині малює. “Онук – архітектор, а архітектуру називають музикою, застиглою камені, тож упевнений, колись і він візьметься за пензлі чи різець”, – щасливо посміхається пан Ярослав.
Думи Кобзареві – у мініатюрі
Українська весна – це Шевченківські дні і традиційна виставка творчого доробку тернопільських мистців у галереї обласної організації Національної спілки художників. Та серед шаленства фарб, різноманіття стилів і масштабності полотен раптом зауважуєш чорно-білі екслібриси заслуженого художника України Ярослава Омеляна, присвячені творчості Кобзаря. Напевне, це найбільша в світі мініатюрна Шевченкіана! Частина книжкових знаків присвячена суто постаті великого поета, а чимало їх навіяні творчістю. Характерно, що Ярослав Максимович не тільки виготовляє рельєфні зображення, а й додає до кожного коротку історичну довідку про персонаж або рядки поезій, як от на мотиви твору Тараса Григоровича «І на оновленій землі врага не буде, супостата…».
«Я виріс на віршах Шевченка, які мені, маленькому, читав батько», – згадує співрозмовник і зізнається, що у найважчі хвилини сили жити, а часом і вижити давали саме рядки «Кобзаря».
У мистецькому доробку художника-графіка – 400 книжкових знаків. Відібравши з них половину, Я. Омелян упорядкував дві міні-енциклопедії – по 100 екслібрисів до кожної. «Екслібриси» та «Екслібриси пам’ятИ» – це, так би мовити, «збірники» доль, – зауважує митець. – За ними можна вивчати історію України». Серію відкривають постаті гордих і мудрих київських князів Ольги та Володимира Великого, гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, вольові обличчя полковників Максима Кривоноса та Івана Богуна, великих просвітителів Маркіяна Шашкевича, Івана Франка, Олени Пчілки. Створив художник і меморіал славетних особистостей, уродженців Тернопільщини, як от: неперевершена співачка Соломія Крушельницька, композитор і піаніст Василь Барвінський, засновник Запорізької січі Дмитро Вишневецький. До речі, свого часу тернопільський археолог і краєзнавець І. Герета зауважив високу індивідуалізацію й неповторність мініатюрної графіки Я. Омеляна, використання ним різних технік. «Художник створює екслібриси людей, яких добре знає. Є в них урочистість і поважність, але також є легка усмішка, жарт», – написав свого часу Ігор Герета. Утім, як не згадати знак, присвячений самому історику, – з дитячою іграшкою в одній руці та лопаткою в іншій.
Мало кому відомо, що під час виставки в Італії (1992 р.) роботи тернопільського митця настільки захопили одного з найбільших колекціонерів цього виду графіки – Маріо де Філіппіка, що він замовив свій екслібрис. Вивчаючи творчість Ярослава Омеляна, мистецтвознавці Оксана Ваврик та Юрій Іванченко зазначають, що прикметною рисою творів художника є ювелірність штриха, лінії, тяжіння до композиційних елементів, що підкреслюють ліричність людини.
…Останнім часом Ярослав Омелян рідше береться за пензель чи різець. Однак щодня приходить до майстерні, перечитує свіжі газети, впорядковує свій архів і вже чимало книг передав науковій бібліотеці. Художник знає п’ять мов: німецьку, польську, єврейську, російську і, звісно, українську, але продовжує вчитись. А на запитання, що таке щастя, посміхнувшись, відповідає приказкою: «Не тішся дуже, коли знайдеш, і не плач, як загубиш». І вже серйозно додає: «Знаєте, що замолоду було недоступне, наздоганяти на старості років немає смислу. Я – художник, а митець не шукає прикрас, золота, перснів, його хвилює жива натура. Тому що кожна людина не повторна, як і світ, природа навколо. Ми живемо у світі див. Життя довге і спокус у ньому значно більше, гріховне зустрічається на кожному кроці, але родина – це святе»…
Жанна Попович (фото з архіву Я. Омеляна)
Біографія
Ярослав Максимович Омелян народився 1 січня 1929 р. у с. Мшана (нині Городоцького району) Львівської області – заслужений художник України (2008 р.), член Національної спілки художників (1983 р.), почесний член Всеукраїнського товариства «Просвіта» (1999 р.), делегат I та II з’їздів Народного руху України (1989, 1990 р., м. Київ). Переможець Всеукраїнського конкурсу екслібрисів ім. Братів Лепких (1997), звання «Людина року» (Тернопіль, 2002), подяка Президента України Віктора Ющенка (2005 р.). Учасник багатьох виставок як в Україні, так і за кордоном. Працює в галузі станкової та прикладної графіки, плаката, акварелі, рисунка. Проілюстрував понад 50 книг.
Джерело: Тижневик "Номер один"
13288