Найсвіжіше:
• Єгипетський пиріг від Маринки Рубас • Щодо оподаткування акцизним податком послуги з куріння кальяну • “Укрзалізниця” планує підняти тарифи у 2020 році • Олена Підгрушна успішно розпочала новий біатлонний сезон • У Чорткові відбулася прем’єра унікальної соціальної вистави • Хустки, що рятують життя, вже у Тернополі • Мама вбитої тату-майстрині Тетяни Подвашецької: «Щоби ти так страждав, як моя дитина» • Футбольна «Нива» має серйозні фінансові проблеми • Не окладом єдиним: скільки заробляє мер Тернополя та його заступники • Прем’єр Гончарук обіцяє побудувати “якісні дороги” за 3-5 років • Адмінреформа по-новому: на Тернопільщині примусово хочуть ліквідувати понад 20 громад • Тернопільські театрали стали на захист народних артистів Стригуна та Литвиненко • Освітяни витратили півмільйона на неіснуючих кухарів • Труба – Зеленському: як директор ДБР обслуговує Офіс Президента • Тернополянин – кращий гравець у студентському футболі! • Влада обіцяє позбавити українців від паперових квитанцій • У їдальні Борсуківської школи виявлено фальсифіковане масло, яке виготовлене на неіснуючому заводі • У ДТП на Зборівщині травмувався учень автошколи й інструктор • Швидка доставка відправлень до США «Поштовим експресом» • «Чорна» п’ятниця зовсім не чорна • ГОРОСКОП • Сергій Ухачевський – авантюрист долі, «золотий письменник» і відважний лицар України • Під колесами іномарки загинула жінка • У Кременці жорстоко вбили пенсіонера, а тіло намагалися спалити • Головний архітектор Тернопільського району попався на хабарі
rss
Юрій Кульпа: «Прес-офіцер – це не лише ручка, блокнот і комп’ютер, насамперед це військова справа, як у всіх: ти у строю разом з автоматом, пістолетом, а вже додаткова зброя – фотокамера»

Опубліковано: 4 Квітня о 20:51



Війна на сході країни триває вже п’ятий рік. Зі шпальт газет, із телеекранів ми отримуємо актуальну інформацію про те, що відбувається в зоні АТО/ООС, та часто навіть не маємо найменшого поняття, хто за цим стоїть. Прес-офіцер тернопільської 44 окремої артилерійської бригади Юрій Кульпа – людина знана в Тернополі та за його межами. На його сторінці в соціальній мережі майже не зустрінеш особистих фото, натомість велика кількість світлин із військовослужбовцями, відеоролики, що стосуються перебування наших військових на сході, та інформація про військове життя 44 артилерійської бригади . Юрій Кульпа погодився на ексклюзивне інтерв’ю для читачів нашої газети, в якому він розповів про специфіку висвітлення інформації в зоні бойових дій, своє особисте життя та поворот долі, який зробив зі знаного ді-джея прес-офіцера.

«Закінчив музичну школу по класу баяна, співав у шкільному хорі та ансамблі»

– Пане Юрію, розкажіть про своє дитинство, в якій родині зростали, ким були Ваші батьки?

– Мої родичі з віруючих, патріотичних, українських сімей. З самого дитинства навчали мене любити рідну землю, вірити у Бога та приймати життя у всіх його проявах. Так уже склалося, що родина по батьковій лінії зазнала значних репресій від злочинного комуністичного режиму. За опір прадіда Корнила повісили у 1946 році, а його синів,  Андрія та Івана, засудили до 11 років  як політв’язнів у концтаборах. Спочатку мій дід, Андрій Корнилович Кульпа, відбував покарання на шахті в Республіці Комі, а потім у Казахстані у «Степлаг» на лісоповалі. Бабця з трьома малесенькими дітьми залишилася у селі. Після війни був голод, жили важко, проте вистачило сил, щоби дочекатися свого батька із заслання. Прожили вони довго і  щасливо у селі Новики на Збаражчині. Мій батько Степан як син ворога народу після школи не мав можливості навчатися. Незважаючи, що був талановитим, не знайшов у своєму районі навчального закладу, а подався подалі на цілину до Генічеська, там він вступив до училища механізації. Продовжував навчання, працював, знову вчився, закінчив технікум електрифікації у Львові, Політехнічний інститут у Києві. Все своє життя був інспектором у «Тернопільобленерго». Сьогодні йому 80 років, ще бігає, і дай, Боже, йому здоров’я. По маминій лінії також складалося по-різному. Їх у сім’ї було семеро дітей, після війни доля кидала їхніх батьків у різні куточки світу:  Францію, Польщу, працювали в Україні. Мама останню роботу обрала на радіозаводі «Оріон». Майже всі з її родини вже повмирали, немає і мами, 13 років тому вона померла на Благовіщення.

– Ви навчалися за спеціальністю народна художня творчість та на факультеті журналістики. Це творчі професії. Чому вибір пав саме на них? А ким Ви мріяли бути в дитинстві?

Батьки ніколи не заперечували у виборі майбутньої професії, підтримували бажання відвідувати гуртки, а їх за шкільні роки було чимало. Пробував себе у фотосправі, сім років танцював у дитячому зразковому ансамблі народного танцю «Сонечко» під керівництвом знаменитого і талановитого подружжя Анатолія та Олександри Поліщуків, закінчив музичну школу по класу баяна, співав у шкільному хорі та ансамблі. Все це стало поштовхом після  9-го класу до вступу у Теребовлянське вище училище культури на хоровий відділ.

«Працюючи ді-джеєм, отримав своєрідну популярність, добрий заробіток та увагу від найкращих дівчат»

– Окрім навчання, Ви ще паралельно працювали на радіо ведучим та ді-джеєм, проводили дискотеки у Тернополі.  З чого бере початок Ваш інтерес до музики?

– Ще у дитячому садочку мені прищепили любов до музики під час виступів на святкових ранках.

– Взагалі, як би Ви охарактеризували той період  життя, коли були ді-джеєм? І чому перестали займатися цим ремеслом?

– Ніколи себе не бачив у ролі ді-джея. Знайомство з апаратурою розпочалося під час гри на весіллях. У 18 років мене призвали до армії на строкову службу, був кіно-радіомеханіком у клубі військової частини. Озвучував концерти, організував армійський вокально-інструментальний ансамбль, там також було багато апаратури, доводилось усе підключати, налаштовувати. Після повернення з війська продовжив навчання у Теребовлі заочно, з’явилася можливість поєднати розмовний жанр, музику та апаратуру на FM-радіостанції «Радіо-ТОН», працюючи ведучим. Від такої пропозиції я не міг відмовитись, у 90-ті роки радіо слухали в автомобілях, на роботі, це був новий засіб підняття настрою, люди отримували в прямому ефірі музику на свій смак та цікаву інформацію звідусіль. Тоді RJ-ї, а саме так називали радійників, практично всі працювали на дискотеках, музика, яка була на радіо, йшла у маси. Це був неймовірний шлях, який перевернув моє життя, там я отримав своєрідну популярність, добрий заробіток та увагу від найкращих дівчат. Парадокс, але подруги моєї дружини добре мене знали, оскільки часто замовляли музику, під яку хотіли танцювати. Майбутня ж дружина Ірина, як потім зізналася, не переймалася, хто там біля пульта і чий голос звучить у мікрофоні.

«Розлука у декілька днів означала для нас вічність»

– Вашій дружині на момент  знайомства було 17 років, а Вам – 25. Чи не було супротиву зі сторони її батьків та й взагалі чи не лякали їх стосунки вже з дорослим чоловіком?

– Історія нашого знайомства дуже випадкова, хоча доленосна. Це трапилось на День студента. Після закінчення нашої дискотеки «Галичина», що біля озера, мій напарник запропонував піти в інший клуб – «Корсар», там його дівчина з подругами відмічали це свято. Звісно, ми пішли туди, щоби зустрітися з ними. Танець, другий і я провів уже знайому та красиву дівчину до її будинку. Наша зустріч швидко закінчилась. Коли услід я запитав номер телефону чи квартири, у відповідь почув: «Якщо захочеш, то знайдеш…». На наступний день почалися мої пошуки, які згодом переросли у дружбу та міцне кохання.

– Ви зробили пропозицію своїй дружині через два з половиною місяці після знайомства? Такий поспіх був викликаний якимись особливими обставинами чи це був просто рішучий вчинок з Вашої сторони?

– Поспішних обставин, щоб одружуватися, не було. Для мене головним було не втратити половинку, від якої голова йшла обертом. Я з кожним днем переконував себе, що це моя майбутня дружина. Коли Іра проводжала мене на потяг у Львів, на той час я здобував другу освіту в університеті, подарував їй амулет, а вона мені у відповідь маленького кам’яного зайчика. Це була розлука на декілька днів, яка для нас означала вічність, тому я вирішив зробити їй пропозицію по приїзду бути разом і назавжди. Зробив це в день її народження, щоби батьки не мали права заперечити, адже Ірі 18 років і вона вже має право вирішувати, як їй бути.

«Зачинив комплекти апаратури в гаражі, і ми поїхали за кордон»

– Наскільки мені відомо, Ваше життя не було таким уже й легким. Для того, аби заробити на власне житло, Ви з дружиною працювали за кордоном?

– За сім років роботи ді-джеєм я вирішив спробувати свої сили  в ролі директора чи власника, не знаю, як правильніше. Назбирав на комплект апаратури, світла і відчинив двері своєї дискотеки уже як підприємець. Спочатку на острівці кохання у парку Шевченка, а потім у приміщенні колишнього кінотеатру «Довженка», що на проспекті Злуки, їздив ще по районах. Організовував ці заходи чотири роки, паралельно працював на радіо, займався іншою підприємницькою діяльністю. Часу на відпочинок практично не залишалося. Мабуть, відсутність чоловіка вдома викликала у дружини бажання щось змінити у житті молодого подружжя, а заодно разом заробити на власне житло. Я, звичайно, вагався, але таки зачинив комплекти апаратури в гаражі, і ми поїхали за кордон – у Чехію. Працювали на різних роботах, завжди були разом.

«Дружина, як скульптор, виточувала мою постать»

– Ви батько двох чудових донечок,  старша воліє до журналістики. А чим цікавиться молодша?

– Діанка – молодша донька, відвідує танці, малює, як і всі звичайні діти, ходить у садочок. Цього року піде у перший клас, а поведе її старша сестра Таня, яка буде випускницею, різниця у віці в них 10 років.

– Який спогад у Вашому житті можете назвати найщасливішим?

– Той день, як народжувалися мої доньки. Коли на світ з’явилася Таня (старша донька), я покинув ефір на колегу і прилетів буквально, щоби побачити, як ті оченятка вдивлялися на свого тата. Коли народжували меншу, я був присутній при пологах, підтримував дружину і радів появі другої доньки.

– Взагалі, як Ваша родина любить проводити спільно час?

– Часу, який проводимо разом, мало, але якщо він з’являється, тоді гуляємо, їздимо на відпочинок, полюбляємо море і далекі подорожі.

Юрій Кульпа стверджує, що найщасливішим спогадом у житті є той день, коли народжувалися його доньки

– Чи траплялося у житті так, що ви робили божевільні вчинки?

– Бувало, завжди себе картав і старався не ставати на ті ж самі граблі знову. А ще надихала змінюватись моя дружина, вона, як скульптор, виточувала мою постать.

«Країні в час війни потрібні військові різних спеціальностей, незважаючи на те, чи ти кухар, чи лікар, чи музикант оркестру»

– Де Вас застала ця війна і як стали прес-офіцером?

– Тоді був День вшанування воїнів-афганців біля кінотеатру «Довженка», де проводив колись дискотеки. Проходив мітинг-реквієм. Припаркував свій автомобіль, щоби віддати шану воїнам-афганцям, підійшов ближче, зустрівся зі знайомими. Тут також був командир військової частини – полковник Сергій Баранов. Коли я запитав, чи потрібні на службу люди, він відповів: «Так», і запитав, чи маю я права і чи піду водієм вантажного автомобіля. Я спочатку задумався, проте вирішив піти на співбесіду в частину. Це був початок 2016 року. За кордон, звичайно, не поїхав, хоча мав на руках білети і нову робочу візу на два роки. Поспілкувавшись із командуванням частини, вони змінили своє рішення щодо спеціальності, оскільки в мене була освіта журналіста. Прес-офіцер, який був мобілізований, готувався до звільнення, і мені запропонували зайняти його місце в строю. Почали готувати документи на присвоєння первинного офіцерського звання молодший лейтенант, а потім призначення на посаду.

– Дружина не була проти? Адже цю роботу не можна назвати безпечною…

– Дружина завжди підтримувала мій вибір. Країні в час війни потрібні військові різних спеціальностей, незважаючи на те, чи ти кухар, чи лікар, чи музикант оркестру. Кожен виконував свою роботу, від цього залежала робота всього злагодженого механізму.

– Як і чому потрапили саме в 44-ту окрему артилерійську бригаду?

– По-перше, це частина в Тернополі, вже не потрібно шукати житло. По-друге, знаєш людей у місті, які стануть помічниками у твоїй роботі, а коли йде мова про співпрацю зі ЗМІ, тут я отримав бонус, оскільки три роки працював на обласному державному радіо, тому маю колег у цьому напрямку.

– Як звичайній людині, наприклад цивільному журналісту, стати прес-офіцером?

– Потрібно мати перш за все бажання, бути готовим до військової служби, бажано мати фаховий рівень, освіту. Але прес-офіцер – це не лише ручка, блокнот і комп’ютер, насамперед це військова справа, як у всіх, ти у строю разом з автоматом, пістолетом, а вже додаткова зброя – фотокамера.

– Якими якостями повинен володіти прес-офіцер?

– Витривалий, креативний, не боятися йти попереду, знаходити мову як з генералом, так і з солдатом, від цього залежить матеріал, який потрапить до читача чи глядача.

– Якщо не секрет, скільки заробляють прес-офіцери?

– На сьогоднішній день грошове забезпечення лейтенанта Збройних сил України близько 13 тисяч гривень, але це ще не вся заробітна плата. Якщо порахувати одяг, взуття, різні виплати на оздоровлення та допомоги, виходить неабиякий бонус, я вже не кажу про додаткові виплати за перебування в ООС.

– У чому вбачаєте свою місію як прес-офіцера?

– Доносити до людей правду! Прес-офіцер – це своєрідний місток між цивільними людьми і військовими. За рахунок співпраці військових зі ЗМІ люди дізнаються про новини з різних куточків, де перебуває наш захисник, прес-офіцер супроводжує журналістів, допомагає їм у зборі інформації тощо.

«Ніхто не захистить нам країни, окрім нас самих»

– Я думаю, Ви в курсі того, що офіційна інформація із зони ООС, м’яко кажучи, не викликає довіри у ЗМІ. Як Ви вважаєте: чому одним прес-офіцерам журналісти довіряють, а іншим – ні? Чому на п’ятому році війни досі немає алгоритму подачі інформації, а все залежить від окремих осіб на місцях?

– Ми повинні розуміти, що Росія розгорнула проти України новий вид збройного конфлікту, частиною якого є інформаційна війна. У тому й полягає її гібридність, щоби маніпулювати свідомістю за допомогою  людського ресурсу, який проживає на різних територіях України, тобто вирішувати свої геополітичні та злочинні плани за допомогою людей певних територій, при цьому не оголошуючи війни офіційно.  Від подачі відеосюжетів, фотофіксації, залежить результат нашої спільної роботи, а згодом перемоги ілюзій над реальністю у тих людей, які вірять, що у них хочуть щось відібрати. Ми повинні розуміти, що ніхто не захистить нам країни, окрім нас самих, ніхто не збудує нам сильної домівки, допоки ми не навчимося жити у ній, при цьому чесно працювати, відповідально обирати політиків. Від єдності нашого народу залежить наш добробут, ми, як сім’я, повинні сходитися думками, бути рішучими у діях, виважено долати труднощі, якщо вони траплятимуться на шляху. 

Офіційні зведення прес-центру штабу ООС переважно зводяться до статистики кількості обстрілів і не розкривають хоча б приблизної картини того, як воює українська армія, яких локальних успіхів добивається тощо. Здебільшого таку інформацію ЗМІ отримують від волонтерів. Чому так? І як мало би бути, на Вашу думку?

– Я би так не сказав. На сході є достатньо журналістів як із центральних телеканалів, так і міжнародних видань, від яких голки в мішку не сховаєш. Вони разом з нашими воїнами на передовій, у найгарячіших точках, у бліндажах, окопах. Їх можна прирівняти до солдатів, але вже інформаційної армії. І вдень, і вночі вони знімають, розповідають, інформують про перебіг подій з перших уст і на різних ресурсах. Але потрібно не забувати, нас бачить і чує противник і нам треба так зробити,  щоби не нашкодити нашим захисникам.

Якщо не секрет, чим займаються прес-офіцери в зоні ООС?

– Прес-офіцер також пише, знімає, він зустрічає представників різних ЗМІ, веде їх туди, де є інформаційний привід. Нам є що показувати та розповідати, адже люди платять податки і вони повинні знати, на що виділяють їхні кошти, чим воює наша армія, як забезпечують наших військових.

«Коли ворог нахабніє, тоді отримує по «зубах» у відповідь»

– Чому дуже рідко повідомляють про нашу “отвєтку” по ворожих позиціях, хоча вона насправді є?

– Коли ворог нахабніє, тоді отримує по «зубах» у відповідь. Сьогодні українські військові мають чим  відповісти, тож нехай ворог нас боїться.

– Як саме і ким фільтрується інформація, котра надходить із фронту? Як Ви її подаєте, з ким узгоджуєте? І чи так само це все працювало під час «офіційних» бойових дій, коли інформація доходила досить оперативно?

– Звичайно, як у цивільній журналістиці є свій редактор, котрий вносить правки та затверджує матеріал, так у військових є командир, який повинен володіти станом справ у підрозділі. Прес-служба – це той самий підрозділ, який  виконує свою дію, тому потрібно передусім поінформувати командира. Але запевняю, що командування нашої частини є досить лояльним до подачі інформації, до роботи з журналістами, тому матеріали практично всі йдуть без так званих правок і доходять до споживача інформації без перекручень.

– Як Вам співпрацюється із журналістами?

– Із журналістами іду на ти. Досить легко і приємно, моє завдання – запропонувати тему, яка б їх зацікавила, а їхнє завдання – висвітлити так, щоби сподобалося людям. Така співпраця завжди як ноу-хау в кожному репортажі, телесюжеті, тому люблю співпрацювати з кожним, хто до нас прийде.

– Які найбільші труднощі в роботі прес-офіцера?

– Труднощів як таких немає, швидше знайти підхід до командування у певних моментах подачі інформації і переконати, що нам це потрібно. Від цього залежить подальша робота прес-офіцера, а також довіра у співпраці місточка між цивільними і військовими.

«Прохання до «стрімерів»: якщо не можете допомогти армії, то хоча б своїми діями не нашкодьте»

 – Чи часто стикаєтесь із викривленням у ЗМІ інформації про Вашу бригаду? Чим це, на Вашу думку, викликано?

– Незважаючи на викид негативу, ми продовжуємо надавати журналістам факти, спростовуємо недостовірну інформацію, аналізуємо справу від початку, від проведеної роботи цього поменшало в рази. Можливо, деякі з них зрозуміли, що перед тим як публікувати «сенсаційні матеріали», варто отримати коментар в іншої сторони. Зазвичай такі  міфи розвіюються, стає зрозуміло, де правда, а де брехня. Але не потрібно розслаблятися, чимало неправдивої інформації створюють самі пропагандисти ворожої сторони, використовують наших людей, які «клюють» на ці шедеври, тому ми завжди напоготові дати відповідь, якщо це буде потрібно.

– Пам’ятаю, декілька місяців тому мешканці міста виклали відео, де військовий транспорт та солдати їхали у невідомому напрямку. За лічені хвилини це відео стало вірусним, натомість викликало неабияке невдоволення представників Збройних сил. Чому не можна поширювати такі відео чи інформацію щодо пересування наших військових?

– Про пересування військової техніки не варто розповідати, оскільки за нами теж стежить противник. Такі публікації допомагають розповідати, куди їдуть, що везуть, скільки техніки, людей і так далі. Це дорога, всяке може статися, до біди багато не треба. Переконливе прохання до всіх «стрімерів»: якщо не можете допомогти армії, то хоча би своїми діями не нашкодьте. Решта все буде добре, військові знають свою роботу.

– Доводиться стикатись із неправдивою та фейковою інформацією? Як боретеся з її проявами?

– Коментарі спеціалістів у своїх напрямках, як правило, розвіюють фейки. Береться за основу та інформація, яка підтверджує або спростовує той факт. Посилаємось на закон, надаємо доказову базу і, як правило, розвіюємо міфи у співпраці зі ЗМІ, що є гарантією прозорості у наших діях.

– Чи потрібна Україні, на Вашу думку, якісна пропаганда і чи варто працювати саме над власною пропагандою стосовно війни тощо, як це робить та сама Росія?

– У нас своя пропаганда і вона одна. Нам чужої землі не треба, але своєї ми не віддамо. Кожен громадянин повинен вболівати за процеси, які відбуваються в його країні, свідомо мислити, що буде завтра, тоді й нав’язувати чи впливати на користь спільної справи уже не потрібно.

– На Вашу думку, наші люди готові до пропаганди?

– Чим більше людей  будуть усвідомлювати, що  мудрим, тверезим народом керувати важче, тим ближчий шлях до кращого життя. Ми самі собі господарі і нам потрібно визнати це від заходу до сходу нашої єдиної і незалежної держави.

«Краще гірка правда, ніж солодка брехня»

– Прес-служби силових відомств сьогодні стоять перед дилемою: як повідомити правду, навіть найгіркішу, але не спровокувати паніку. Для себе Ви знайшли відповідь на це запитання?

– Краще гірка правда, ніж солодка брехня. Рано чи пізно бумеранг повертається, а зерня проростає уже в колоску.

Чого, на Ваш погляд, сьогодні не вистачає цивільним ЗМІ у контексті висвітлення бойових дій?

На сьогодні в зоні проведення операції об’єднаних сил є достатньо ЗМІ, які висвітлюють перебіг подій на сході нашої держави. Усі вони різні за своєю редакційною політикою, творчим підходом. Тут швидше інша сторона медалі. Люди втомилися сприймати інформацію з війни, ніхто не думав, що мине п’ять років, а кінця не буде, хоча порівняти кількість загиблих у ДТП в мирних містах або інші нещасні випадки, то втрати у порівнянні від бойових дій значно менші, погодьтесь. Ми повинні розуміти, новини зі сходу – це не лише негатив, біль, війна – це наше життя сьогодні, це наша історія, яку будуть вивчати нащадки. І на війні є життя, є кохання, є інші турботи, тому це варто показувати, про це треба говорити, і ми всебічно надаємо можливість  висвітлювати це життя.

Вікторія Ушакова

 

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

У кожного в житті трапляються переломні моменти. Які були у Вас?

Переглядаючи свій життєпис, можна стверджувати, що кожних 5-7 років моє життя є  іншим. Навіть не знаю, яким воно буде через декілька років і де ми будемо.

У Вас є девіз або фраза, яка Вас мотивує?

Іти вперед, не боятися змін! Незважаючи на попередні злети чи падіння, я готовий приймати виклики, якими б вони не були.

Чи доводилось Вам у своїй професійній діяльності переступати через власні життєві принципи?

Так, я це роблю заради взаєморозуміння та досягнення мети.

Чи могли б Ви сформувати Ваше ставлення до життя в п’яти словах?

Відповідальність, турбота, радість, патріотизм, любов.

Якби у Вас була можливість щось змінити у своєму житті, то щоб це було?

Важко відповісти, мабуть, більше любові до рідних, яких, на жаль, з нами вже немає.

Чого б Ви ніколи не зробили у житті?

Ніколи б не зрадив своїх найдорожчих.

Про що Ви мрієте?

Щоби закінчилась війна і нарешті Україна пішла своїм шляхом, досягла успіхів на рівні з розвиненими країнами, щоби кожна людина жила в достатку, щоб пам’ятали історію, своїх Героїв, які віддали життя в боротьбі за краще майбутнє, щоб наші діти були достойними спадкоємцями наших дідів, прадідів, щоб представляли державу талантами, вміннями та винахідливістю. Ми – українці і ми того варті…

Газета «Номер один» щосереди – у всіх точках продажу преси Тернопільської області!


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , , ,



Новини
8 Грудня
7 Грудня
6 Грудня
5 Грудня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 47%, 20 votes
    20 votes 47%
    20 votes - 47% of all votes
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 26%, 11 votes
    11 votes 26%
    11 votes - 26% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 16%, 7 votes
    7 votes 16%
    7 votes - 16% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 12%, 5 votes
    5 votes 12%
    5 votes - 12% of all votes
Total Votes: 43
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Voting is closed
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше