Київський митець Олексій Коваль історію України увіковічує в емалях
Козак і гетьман, цар морський і дівча у квітах почергово приходили у сни до майстра й гаряче просилися стати Твором. «Офорт? Чи вітражі, а може, фреска?» – думав Олексій, схилившись над новим ескізом.
І справді, як передати розкіш Сходу, крихку таємничість водяних лілей і філософську мудрість вікових дерев? «В емалях», – якось уві сні прийшла підказка. І от після 16 років творення у різних техніках – мозаїці, настінних розписах і фресках, вітражах – душа вже прагнула чогось яскравого, глибокого, таємничого і… вічного. Не дарма великий Леонардо да Вінчі зазначав: «Коли бронза стає чорною або коричневою, емаль зберігає яскравість і ніжність кольорів і залишається безконечно різноманітною… Хочеш зробити картину вічною, виконай її з емалі». Проте емалі вимагають 3 “Т”: точності, терпіння і таланту, чим Господь щедро наділив Коваля. Відтак понад два десятки робіт різних років і серій – портрети та пейзажі, виконані у техніці гарячої емалі, й офорти представив нещодавно емальєр у Тернопільському обласному художньому музеї на персональній виставці «Історія. Україна. Світ». І повірте: такому буянню кольорів, орнаментів і колоритів позаздрить не один митець. До того ж кожна із робіт не мініатюра, а масштабне полотно, деякі з них сягають 2 м, і майстер планує створювати ще більші емалі.
У кожному краї – свої кольори
– Я дуже люблю дерева. Відчуваю їх. У Камбоджі, в Ангкорі (із кхмерської – «місто», у ІХ-ХV ст. – столиця Кхмерської імперії, – авт.) ростуть одні з найстаріших на планеті дерев. Їм по 450 років. Звичайно, коли ти їх бачиш і торкаєшся, це щось особливе – відчуваєш давні знання, історію, інформацію, записані на кожному кільці. У Києві росте 300-річна липа, і коли я проходжу біля неї, відчуваю дивний магнетизм, – зізнався Олексій Коваль, ще перебуваючи під враженням подорожі до Камбоджі, з якої днями повернувся.
Мандрівки вже стали необхідністю для нього, оскільки нові враження дають поштовх новим ідеям, роздумам, роботам. Художник уже не раз відкрив для себе Америку, Китай, Тибет, Непал і, звісно, європейські країни. Що найбільше вразило? «Колір неба і землі. Важко пояснити, якого кольору небо в Тибеті. Так само, коли в Україну приїжджають китайці або навіть болгари, вони фотографують нашу українську землю, бо ніколи не бачили чорної землі. І така є тільки у нас. Так от, таке синє небо є тільки на Тибеті. Воно настільки синє, що це неймовірно, а земля у них кольору сієністої фарби (жовтої глини). Так само, як Адріатичне море в Хорватії неперевершено бірюзове. Поки що не був у Японії. Я багато подорожую, тому що люблю етнос, культуру й архітектуру, мистецтво. Я обирав країну, їхав і дивився, що можна тільки побачити і дізнатися. Це дуже цікаво», – розповів пан Олексій.
На запитання, якби не в Україні, де б хотів жити, визнає:
– Де хотів би, там би жив. Але щоби працювати, треба жити лише в Україні. Хоча затишно почуваюся у Відні (Австрія), Торонто (місто у Канаді) і Тоскані (центральний регіон Італії, – авт.). Людина з міцним корінням може високо зрости. Любов до рідної землі дає наснагу жити для неї, віддавати навзаєм, збагачувати її і залишати найкраще майбутнім поколінням, – ділиться думками митець.
Дерево життя
Такий же дивний магнетизм у нього викликає стародавнє українське вбрання. Годинами митець роздивляється-вивчає візерунки, відтак уже добре розуміється на орнаментах різних регіонів.
Крім того, пан Олексій колекціонує ретрофотографії та українську графіку ХХ ст., і збірка вже містить твори всіх українських митців, починаючи від Олени Кульчицької та Якова Гніздовського до Михайла Дерегуса й Тетяни Яблонської. Чимало подорожуючи за кордоном, Олексій Коваль переконався, що майже всі народи мають своє дерево життя або світове дерево, по-різному трактуючи його.
– На мій погляд, це філософський шлях із початку до кінця або, скоріше, з початку до початку. Проте українське дерево життя значно складніше, – каже співрозмовник.
Це стосується і народного одягу. Так емальєр помітив, що в усіх європейських країнах – Хорватії, Польщі, Угорщині чи Франції – вбрання гарне, але однакове за стилем, і фахівець легко впізнає, скажімо, хорватський орнамент. Натомість у кожному регіоні України візерунки різні.
– Велика різниця між орнаментами Центральної України, Полтавщини і, скажімо, півночі чи півдня. Є навіть такі, які б я ніколи не відніс до орнаментів однієї країни. Тим часом шотландський тартан хоча відрізняється кольорами, однаковий за стилем (перехрещені вертикальні та горизонтальні смужки), бо він розвивався протягом одного періоду. В Україні орнаменти з’явилися ще у часи Трипілля і видозмінювались у різні епохи, – зауважує митець. – А ще в Україні величезна кількість народних пісень – приблизно 300 тисяч! Така різноманітність є хіба що в Індії чи Китаї, але це набагато більші країни, в Європі такого нема.
«Червона лінія» веде світлини у вічність
Заворожений рукотворним дивом вишиванки, митець шукав шляхи синтезувати та увічнити її красу. У 2016 році мати дістала із шухляди стару світлину молодого подружжя – це були тільки-но пошлюблені прадід із прабабцею Олексія. Молоді й закохані, вони стояли з традиційно перев’язаними рушником руками. На звороті дата – 1916 р., художник порахував і здивувався:
– Рівно 100 років тому це було. Жили вони у своєму маєтку на Полтавщині і мали великий сад.
Спочатку поставив фото у рамку, а потім вирішив увічнити в емалях: зробив пишнішим одяг, «подарував» прабабці ще намиста і розмалював тло червоними квітами. Отак фотокартка отримала нове життя. До речі, офорт цієї роботи митець подарував Тернопільському обласному художньому музею.
– Поєднання емалей і фактури чорно-білої фотографії виглядає контрастно і графічно, – пояснює художник. – На виставці представлені твори, що уособлюють різноманітність життєвого шляху. Юність наївна і безтурботна, сповнена мрій і сподівань. Зрілість відкриває перед нами нові обрії, з’являється можливість відчути смак життя. У похилі роки ми можемо поєднати свої лінії в цілісний візерунок. У всіх робіт різні енергетика, посил і тематика.
– Які Ваші улюблені кольори?
– Усі відтінки червоного і синього. Відповідно до східної філософії, все наше життя пронизує червона лінія. Усі зустрічі, обставини в житті не випадкові, все навколо і ми всі пов’язані між собою червоною лінією. Вона нікуди не зникає і ніколи не рветься. І я вірю в це. Відтак одна з моїх виставок називалася «Червона лінія».
– Не шкода старовинні світлини ховати в емалі?
– Я думав про це. Але все ж таки ні. Здебільшого ці фото лежать у далеких шухлядах і їх ніхто не бачить, а ти вставляєш їх у роботи, даєш друге життя. Мені цікаво дивитись і порівнювати образи людей 100 років тому і сьогодні. Можна провести певні паралелі. Але найголовніша, що 100 років тому люди виглядали набагато аристократичніше, у них були дуже світлі обличчя. Сьогодні, коли гуляєш вулицями, таких облич побачиш не багато. І ставлення до фото було протилежне: вони не грались у селфі, а серйозно готувалися до фотографування. Фото для них – це річ, частка душі. І третє – якість і деталізація фотографій, оскільки використовувалось срібло та якісні реактиви.
– Створюючи 28 портретів із «Малої української серії», Ви рами орнаментували відповідно до візерунків вишивок?
– Не завжди, я ж не роблю документ, головне – створити образ. Наприклад, фото молодої жінки, яка сіє жито, я оздобив кольорами, подібними до фарб землі, – охристо-червоними. Коли працював, намагався уявити, як вона жила, як відчувала час, що робило її щасливою. У часи Київської Русі від злого ока носили оберіг «Засіяне поле». Він подібний до малюнка «хрестики–нулики», от його я і використав для орнаментування роботи.
– А дівчинка «Дарійка»?
– О, це класна історія. Ця дівчинка – з попередньої серії, де я малював портрети наших сучасників. Мені хотілося показати сьогоднішніх українців, які живуть поруч. Портрет створено 3 роки тому, це дочка моїх друзів. Дарійка вже виросла, але мені вдалося зафіксувати її тендітною, стрункою дівчинкою. На виставці був ще один жіночий портрет – «Зустріч». Мені цікаво показати прийдешнім поколінням, які ми були вчора, сьогодні.
Козак – навіть у ляльці лицар
Здавалось би, чоловіки не бавляться в ляльки. Утім за дитячою забавкою можуть ховатися серйозні речі, і казка перетворюється на героїчний епос. Так сталось із серією «Ляльки», над якою Олексій Коваль працював у 2013-му, створивши майже 40 робіт. У Тернополі на виставці було представлено: «Морського царя», «Ангела-демона», «Стражів воріт», «Гетьмана» і «Молодого козака». На відміну від інших робіт з емалі, «Ляльки» – це пласкі барвисті фігури, що нагадують балаганних героїв, образи яких художник доповнив старовинними прикрасами, коштовним камінням, маскаронами (барельєф у формі голови), залишаючись вірним принципу сміливо йти на експерименти, збагачувати, доповнювати роботи, виходити за стандартні рамки. Уява майстра дала життя казковим гігантам, ніжним царівнам, мужнім воїнам, ангелам, демонам, морським вовкам, які, зізнається співрозмовник, приходили до нього уві сні. В уяві він відчиняв їм двері і бачив уже сформований образ зі своїм характером і навіть виразом обличчя. Звідки вони приходили? З підсвідомості? З інших світів? Хто знає. Головне, що ми також познайомилися з ними і вже дорослими повернулися у казку.
– Створюючи козаків, я показав воїнів-переможців. Мої козаки не можуть програти, тому що вони здібні, могутні, розумні. Я хочу бачити Україну сильною і могутньою, а людей – вихованими і здоровими. Щоби вони не нили, що десь щось погано, а робили щось гарне. До речі, емаль якраз такий матеріал, який потребує значних вкладень матеріалів та роботи і дає відчуття тривалості – колір емалі з часом не змінюється. Я хочу, щоби наші нащадки, коли побачать ці роботи, зрозуміли, що ми були люди-переможці, – зазначає пан Олексій.
У житті немає випадковостей
Він народився у рік Вогняної Змії у родині Ковалів, отже, вже його предки працювали з вогнем. І хоча батьки художника – математики, зірками юнакові було призначено поєднати вогонь і скло, створюючи красу. Малювати він почав у дитсадку, коли вихователька наказала зобразити баштовий кран. А потім усіх діточок похвалила, Олексія ж висварила. Засмучений хлопчик попросив батьків відвести його у мистецьку студію вчитися малювати. І з тих пір ось уже 28 років він вчиться зображати навколишню красу. У свої 40 років він вважає, що поки людина живе, доти вона повинна збагачуватись знаннями, а не грошима.
– Я не люблю, коли мене називають художником, бо я себе і художником не вважаю. Те, що роблю, як карма чи місія, бо якщо цього не зроблю, ніхто не зробить. Я міг би бути банкіром, юристом, бізнесменом чи ще багато ким, – прощаючись, зазначив майстер. – Немає кращого митця, ніж Бог, який створив наш довершений всесвіт. Людина ж здатна лише частково збагнути цей великий задум. І в цьому їй допомагає споглядання світу та його різноманіття.
Олена Густенко
Довідка
Мистецтво емалей старе, як світ, і відоме вже у давньому Єгипті та Греції. Прикраси з емалі робили і майстри Київської Русі. Та найбільшої майстерності досягли скіфи, згадаймо хоча б відому пектораль. Ця прикраса має 3 копії, але лише оригінал прикрашений вставками блакитної емалі. Суть у тім, що фарба (пігмент) наноситься на мідь, срібло або золото і випікається при температурі понад 800 градусів.
Техніка гарячої емалі, в якій працює Олексій Коваль, вкрай складна, створення однієї пластини потребує понад 20 процесів, починаючи з ескізів і до виходу її з печі та подальшого поєднання в одній роботі. Адже митець картину ділить на окремі сегменти, що дозволяє не залежати від розміру муфельної печі, відтак панно сягають кількох метрів. До того ж це дозволяє “гратися” з кольорами. Відтак створення однієї роботи триває щонайменше півроку і до декількох років.
Джерело: Тижневик "Номер один"
13330