Мільйони людей, і у кожного є те таємне, про яке вони не бажають говорити. Своє болюче і таке сокровенне люди зазвичай приховують за сімома замками. Подалі від зайвих вух та нав’язливих запитань. Проте інколи варто опинитися у тому місці і в той час, щоби почути історію життя, яка залишить у твоєму житті, а можливо, і ще в чиємусь слід на довгий час…
«Та я тебе розумію, що тяжко, але нічим допомогти не можу»
Наш герой Ігор розповів власну життєву історію, яка багатьом мала би відкрити очі на чимало речей.
– Та ніколи я не буду вже таким, як раніше. Якщо кажуть, що люди не змінюються, то я живий приклад того, що це неправда… Хоча який я живий (іронічно усміхається, – авт). Колись зустрів на вулиці дівчинку років 19-ти. Сидить нещастячко на тротуарі й плаче так, що очей не видно. Питаю, що сталося? Хлопець мене не любить, каже. Знову запитую: і через це ти очі виплакуєш? А вона мені у відповідь: «Я жити без нього не буду!» Я сів біля неї, дав цигарку і кажу: в мене друга стадія раку, вісім років провів у колонії за «просто так». Мене ніхто не бере на роботу, бо навіть освіти не маю. Мама з батьком позбавили будь-якого спадку, все продали і поїхали в Індію. Я щоранку годую голубів на балконі, лише вони є моїми співрозмовниками, а ти не будеш жити через якогось телепня? – почав розповідати історію свого життя пан Ігор.
«Я тебе розумію», – найчастіша фраза, яку чув чоловік, коли вийшов з-за стін колонії.
– Стоїш, дивишся на свого друга, просиш про допомогу, а у відповідь: чуєш, та я тебе розумію, що тяжко, але нічим допомогти не можу. Ніхто тебе не розуміє. Ніхто не зрозуміє людину, яка не має нічого. Абсолютно нічого. Кілька гривень, спортивний костюм, з якого всі нитки вилізли і який пахне сирістю та іншим смородом у придачу. Усе. Ти босий і голий. Тобі нікуди йти. Ти навіть забув, як вулиці називаються і куди треба йти, щоб опинитися на вокзалі. А твої друзі кажуть, що тебе розуміють? Звичайно, що мене зрозуміти дуже просто та легко, коли ти сидиш у фарфорово-фаянсовому офісі з білими стінами, катаєшся на машині за пів мільйона і твоя дружина мало не «Міс України».
Просив про допомогу двічі: коли треба було заставу внести і позичити грошей на найдешевшу квартиру або хоча б допомогти з роботою. Погодився б на будь-яку: підмести, завантажити, підкачати колеса на СТО. За вісім років руки почали рости з того місця, що треба. Але свого часу я побачив, хто є хто. Надіятися на когось не хотів та й не було на кого. Спав під мостом, на вокзалі, на лавках, коли було тепло (добре, що вийшов із в’язниці на початку червня). Вдень розвантажував вагони, був двірником, багато робіт змінив, але вони не такі високооплачувані, як ваші, але я не скаржуся. На що заробив, те й маю, – каже співрозмовник.
«Я втрутився у бійку, пляшкою з-під шампанського розбив голову одному з кривдників»
– За що Ви потрапили в місця позбавлення волі? – запитую обережно пана Ігоря.
– То був 2010 рік, а я – другокурсник. Мав стати крутим економістом. Тато обіцяв купити машину за успішне закінчення курсу. Вирішили відсвяткувати з хлопцями закінчення першого семестру. Відсвяткували з заломленими руками… Прийшли до нічного клубу. Юрко, мій друг, ледь тримався на ногах, усі радили поїхати додому, але він впертий був і пішов з нами. У коридорі зачепив рукою якусь кралю, яка виявилась справжнім стервом. Через кілька хвилин Юру виводили на вулицю два здоровенних хлопці, і ми разом з товаришем, побачивши це, кинулися за ним. Ця дівчинка розповіла своєму кавалеру, що Юра хотів її затягнути в туалет і щось зробити з нею, хоча я стояв поруч і такого зовсім не було. Юру кинули на землю і почали бити ногами. Я втрутився в бійку, пляшкою з-під шампанського розбив голову одному з кривдників. Він знепритомнів і впав на землю. Викликали «швидку». Обох хлопців відвезли до лікарні. А мене через кілька днів забрали до поліції. Затяжною виявилась справа. У кінцевому результаті мені «пришили» розповсюдження наркотиків, нанесення тяжких тілесних ушкоджень та погрозу у вбивстві. Слухаючи це, вам, напевне, не віриться, правда ж? Але це все тривало дуже довго, на моїх батьків чинився серйозний тиск, усі збереження віддали, щоби мене не карали так жорстоко, але так склалася доля. Коли давали останнє слово, всі просили, щоби покаявся, я ж визнав лише те, що вдарив кривдника по голові. Але за собою вини не відчував, поступив так, як мав поступити.
– А Ваш друг? Він не міг посприяти тому, щоби Вас випустили, Ви не винні виходить?
– Юру, маєте на увазі… Там ніхто не міг посприяти. Я коли перебував у СІЗО, сидів і думав, що кожного дня когось убивають і винних не знаходять, а тут я за якусь бійку сиджу, чухаю голову і не знаю, котра година, бо довкола темінь. Скажу так: коли мова йде про безпеку, тут друзів немає. Юри не було на жодному засіданні. Моя мама телефонувала йому з залу суду, ніхто ніколи не відповідав. Мене зробили винним у таких речах, які я міг лише в кіно побачити. Зазначалося, що я тій дівчині віддав згорток із білим порошком, який виявився наркотиками, сам був під наркотичним сп’янінням і першим почав бійку, наносячи удари всім, що потрапило під руки. Коли оголошували вирок, мене змусили встати, бо я не мав поваги ні до суду, ні до людей, які мали відношення до цієї справи. Моїх батьків на фінальному засіданні вже не було. На даний час вони продали квартиру, машину та поїхали в Індію.
– Коли залишаєшся один на один з думками, кажуть, що приходить розуміння речей, які раніше були зовсім незрозумілими…
– Я не дівчинка, щоби розказувати, що зрозумів сенс життя. Але спочатку з’явилася злість на себе. Не міг спати, не міг їсти, не хотів говорити. Лють усередині і, крім неї, жодних емоцій. Коли ти у такому стані, люди, які тебе оточують, починають добре розуміти, хто ти і з чим тебе «їсти». Потім приходить сприйняття, але не від того, що так буде легше, а від того, що виходу немає. Тоді стукає в голову розчарування в собі, ти стаєш непотрібною речовиною, яку можуть у будь-який день просто злити… кудись. Вам важко щось пояснити, ви жінка, яка не бачила і не відчувала того пекла, яке я бачив власними очима. Ти чуєш історії життя, які перевертають твою свідомість про людяність і співчуття. Був «товариш», який зарізав свою дружину. Він перерізав їй горло. Казав, що вона його зрадила, деталей не уточнював…
У колонії важливо пам’ятати, що ти людина. Ти не звір. Пам’ятати, за що ти тут, і в жодному разі не вірити в те, що на тебе «вішають», якщо це неправда.
«У мене душа здорова, а тіло і кістки – це дурниця»
– Як живеться Вам сьогодні?
– А ти як думаєш? Щоранку бігаю і багато палю. П’ю чорний міцний чай і їм багато цукру. Відвідую лікарню, де приймаю величезну дозу медичних препаратів. Опромінення ще не призначали, думаю, не доживу до того періоду (сміється, – авт.). Дуже хочу полікувати зуби і купити хоча б щось, аби залишити своїм дітям. Ні, у мене їх немає, але я би дуже хотів, щоб у мене була донька чи син. Та перед цим треба знайти жінку, яка погодиться бути з людиною, в якої за плечима в’язниця, незакінчений універ і мрії про круте майбутнє, які померли від страшних скрипучих звуків дверей камери… Хоча, може, я її знайшов уже…
– Ви сказали, що хворієте…
– У мене душа здорова, а тіло і кістки – це дурниця. Приймаю лікування і на тому дякую. Важливо прокидатися і знати, що ти тут і зараз. Ти живий, ти існуєш. Ви цінуєте свою гарячу воду в крані в будь-яку пору доби? Ні. А те, що ви можете вийти в магазин і купити собі снікерс? Ні. А те, що ви можете спокійно сходити до туалету? Також ні. Дурниці розповідаю, подумаєте ви. Але ці дурниці створюють ваш комфорт, до якого людина занадто швидко звикає і не припускає, що може бути по-іншому…
Знаєте, що хотів би розказати? Що люди не вміють програвати. От за своєю природою вони не можуть прийняти факту, що не праві і заробили по заслугах. Це в крові. Ми завжди повинні когось покарати, щоби комусь було гірше за нас.
Коли я просидів рік, дійшли слухи, що хлопець, якого я стукнув по голові пляшкою, розбився на машині. А тепер скажіть мені, що немає долі чи справедливості. Я не радію, бо батьки втратили сина, так само як у свій час мої батьки втратили мене, а я – їх…
…Так ось, сидить дівчина і плаче через хлопця, а я їй свою історію життя коротко описав. Вона сидить, хлопає своїми нарощеними віями й каже: а що, таке буває? Кажу буває. Якось сталося так, що я ще кілька разів бачив її у місті, навіть поради якісь давав. Для чого, сам не розумів… Гарна така, очі, як дзеркало. Поки втішав її, зрозумів, що мій словниковий запас дуже мізерний у плані заспокоєння, хоча поки сидів, прочитав 41 книгу. Я згадав себе у 19-ть, молодечі амбіції, гормони, стреси, постійно хотілося створювати собі проблеми і вирішувати їх… Чого вона до мене причепилася? Я старший, після в’язниці, без освіти, для чого я їй, досі не знаю.
Вона купила мені темні штани і в’язаний светр і ми пішли до неї в гості. Познайомила мене зі своєю сім’єю: мама, батько і… кіт. Мене досить нормально сприйняли. Був шокований, коли батько розповів свою історію, коли взяв на себе вину і відбув чотири роки взагалі ні за що. А потім я познайомився з її двоюрідною сестрою – Вікторією, яка виявилася тією самою дівчиною, що була тієї ночі десять років тому в нічному клубі. Якій я нібито продав наркотики і яка втратила чоловіка в автокатастрофі… Наші погляди пересіклися, і вона згадала мене, але ця історія вже прожита. Вона перед Богом відповіла…
Кожен відповідатиме за те, що зробив. Нікому не сховатися. Нікому й ніколи.
Після такої розмови додати нічого. Робіть висновки, напевне…
Іванка Біла
Джерело: Тижневик "Номер один"
13307