22 січня наша держава відзначила 99-ту річницю своєї cоборності. Більшості із співвітчизників відомо, що це свято приурочене вагомій історичній події, що відбулася в 1919 році, – проголошенню Акта Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки в єдину державу. З цієї нагоди минулого понеділка відбулася низка святкових заходів, у тому числі й помпезних. У них взяли участь усі без винятку керівники органів державної влади та місцевого самоврядування. Цим вони начебто підтверджують свою прихильність основному принципу існування Української держави – її єдності, яку й уособлює термін «соборність». Проте підвалини цієї єдності закладаються не лише на рівні «захід – схід» і в єднанні усіх регіонів в єдину державу, а й на місцевому рівні.
Соборність – це морально-філософський і соціальний принцип, фундаментальними положеннями якого є: відповідальність усіх за всіх, єдність індивідуального і загального, взаємне духовне збагачення і розвиток тощо. Оскільки риба гниє з голови, то розпочнемо із влади. Створення територіальних громад і надання більших повноважень місцевим радам відбулося не для того, щоби вони чубилися між собою та конфліктували з органами державної влади.
Напочатку 90-х років минулого століття громада і влада Тернополя були одними з лідерів національно-визвольного руху в державі і водночас сприяли її об’єднавчим процесам як у країні, так і в регіоні. Навколо нашого обласного центру гуртувалися не лише всі навколишні села, а й райцентри зі своїми громадами. А нині жителі населених пунктів, обласним центром для яких є Тернопіль, змушені платити за проїзд у його громадському транспорті на гривню більше за тих же тернополян. Такого немає ані в інших багатотисячних містах України, ані в Європі. Також іногородні пенсіонери, які не мають «Картки тернополянина», чомусь не можуть скористатися своїм законним правом пільгового проїзду в тролейбусах та маршрутках.
У свою чергу обранці громад приміських сіл не бажають компенсувати бюджету Тернополя кошти за дошкільну освіту і виховання дітей з їхніх же населених пунктів у дитсадках обласного центру. Хоча би мали це робити. Відрадно, що аналогічні фінансові питання стосовно надання у тернопільських клініках жителям приміських сіл медичних послуг окремі з їхніх місцевих самоврядувань таки погодили з Тернопільською міською радою. Але раз по раз у сусідських взаєминах виникають хоч і, на перший погляд, дрібніші, але не менш серйозні проблеми. Крайні у кожному мікрорайоні багатоповерхівки за лічені метри межують із землями сусідніх сіл. А навпроти них окремі «доброзичливі» сусіди зводять екологічно- та вибухонебезпечні об’єкти. І їм на це навіть дають добро столичні дозвільні служби. Бо у документах вказано, що газова заправка зведена «за межами населеного пункту». Щодо їхнього села, то це дійсно так, а те, що під вікнами тернополян, для них немає жодного значення. І найгірше, що на такі дії немає управи. Бо кожен – господар на своїй території. Але ж людині притаманна мораль і не лише особиста, а й суспільна. Саме тим, що ми соціальні, і відрізняємося від інших істот на землі. Тому й повинні ставитися як один до одного, так і громада до громади по-добросусідському.
Гіркий приклад Київської Русі свідчить, що через міжусобиці, в тому числі дрібних князівств і територій, було на довгі століття втрачено державність. Тож не лише у відзначенні Дня злуки, а й у реальних об’єднавчих та добросусідських діях кожного посадовця на своєму рівні – підвалина тієї ж соборності України.
Також у соборній державі має бути об’єднане її ідеєю суспільство. Незалежно, яких ти політичних уподобань, будь патріотом України. Теж стосується свого міста, села і навіть багатоквартирного будинку. Адже завдяки згуртованості і добросусідству, можна самим (не чекаючи, коли через декілька років зробить місцева влада) швидко і якісно вирішити низку нагальних житлово-комунальних питань. А якщо такі проблеми виявляться не під силу, то гуртом легше добитися у влади їхнього вирішення. Тож у єдності кожного з нас і в соборності міст, сіл та регіонів – сила і майбутнє Української державності.
Олесь Миколайчук
Джерело: Тижневик "Номер один"
13335