Найсвіжіше:
• 25.06.2019 ДРУГА ТОВАРИСЬКА ГРА з нагоди міжнародного дня моряка на підтримку та вимогу звільнення українських військових моряків з російського полону • Лялька-мотанка – скриня душі і серця • Проблеми батьків та дітей • Курси для учасників АТО/ООС (ТНЕУ, м.Тернопіль) • «Тернопільобленерго» нагадує про електробезпеку на канікулах • Суд дозволив ФОПу не платити ЄСВ за місяці без доходу • Документи, які необхідно подати, щоб отримати ліцензію на право зберігання пального, оптової та роздрібної торгівлі пальним • Кабмін збільшив вартість реєстрації торгових марок і патентів • Укрпошта доставлятиме товари замовників торгів Prozorro • Торт «Естерхазі» від Люби Біріної • Гусятинці реанімовують пам’ятник… трактору • Усіх, хто відвідає «Файне місто», чекає чотири дні музики та свободи • Команда Барни готова передати управління областю наступникам та навіть підказати і навчити, що й до чого • Із Києва до Львова можна буде злітати за ціною від 17 євро • Голова Вишнівецької ОТГ Володимир Кравець іде у Верховну Раду з командою • Свято морозива – це сімейна розвага для дітей та їхніх батьків • Маленьке Ріо-де-Жанейро є на Тернопільщині • Загиблий морпіх з Кіровоградщини, а не з Тернопільщини • «Нафтогаз» оголосив про зниження ціни на газ для населення • «Контінентал»: успішне об’єднання бізнесів «Мрії» та компанії СFG • По дорозі на Дальній пляж загинуло двоє молодих чоловіків • У Тернополі дитина випала з вікна • ГОРОСКОП 19 – 25 червня • У Лучці від пиятики чоловік вистрілив собі у живіт • Валерій Чоботар про те, чому вирішив балотуватися у Верховну Раду: «Маючи страх від побаченого на війні, я дмухаю на холодне, бо боюся втратити щось більше, втратити нашу державність. А я не готовий до імміграції!»
rss
Тернополянин Микола Пендзей – про службу в німецькій та радянській арміях, особливості роботи зв’язкового ОУН, криївку на домашньому обійсті та підпільну друкарню

Опубліковано: 28 Травня о 10:10



Активний громадський діяч, ветеран праці, учасник революційних подій у Тернополі, член обласних організацій товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса та Всеукраїнського об’єднання ветеранів – усе це про 92-річного тернополянина Миколу Пендзея. Незважаючи на свій поважний вік, Микола Степанович активно працює на розбудову української держави, розвиток міста, часто зустрічається з молоддю, займається волонтерською працею, користується повагою та авторитетом серед мешканців нашого міста. Журналісти «Номер один» зустрілися з цим неординарним чоловіком, котрий ексклюзивно для нашого видання розповів про відомі, а здебільшого невідомі штрихи зі своєї багатої на цікаві події біографії. 

«Брата у Чорткові вбили москалі»

– Пане Миколо, де пройшли Ваші дитячі роки?

Народився я у селі Малі Заліщики Бучацького району. За Польщі говорили, що є Малі і Великі Заліщики. Останнє – це місто і сучасний районний центр, а наше село було хоча й невеличке, однак дуже красиве і мальовниче. З’явився я на світ 13 грудня 1926 року, а охрестили мене на Миколая, тому й батьки назвали мене Миколою.

– Ким були Ваші батьки?

Батька Степана у селі називали боднаром. За Польщі можна було мати невеличку власну справу в селі. Тато мав свою майстерню, де на замовлення робив бочки, в яких місцеві квасили капусту, огірки, навіть у них робили вино. Мама ж доглядала за дітьми та господаркою. Наша родина жила з того, що батько змайстрував.

– Вдалося за Польщі навчатися в школі?

Коли моя сестра Марія, яка була на рік старшою, пішла до школи, я став плакати, бо теж хотів іти, і батьки вирішили віддати мене, шестирічного, у школу. За Польщі були уроки польською й українською, а коли прийшли німці, то я вивчав також німецьку мову. У нас як такої війни не було: влада змінилася, а всі бойові дії проходили далеко від нашого села, тому діти мали змогу відвідувати школу.

– У Ваших батьків було двоє дітей?

Ні, окрім сестри Марії, в мене ще був старший брат Іван. Москалі, коли вперше прийшли на наші терени в 1939 році, хотіли його мобілізувати до армії. А він, напевно, вже тоді був в УПА, тож не хотів служити росіянам. І при спробі втечі його в тому ж році у Чорткові вбили москалі.

– Чим за Польщі займалася українська молодь?

Тоді поляки лояльно ставились до українців, і нам вдалося створити власне руханково-спортове товариство «Луг». Молодь одягала гарасівки (стрічки), збиралася на галявині коло села і проводила фестини, де співали українських пісень, організовували різні спортивні змагання, марширували на зразок військових. Усіма можливими засобами ідентифікували себе українцями. Поляки, в тому числі й поліцейські, за всім цим слідкували, але якщо ми не зачіпали їх, то вони не втручались у наші забави.

– А чим ще, окрім трагедії з Вашим братом, запам’ятався перший прихід совітів?

Із села цілі сім’ї заможних (за місцевими мірками) господарів, які мали кілька коней і зо п’ять гектарів землі, вивозили до Сибіру. Такі родини москалі називали куркулями. З нашого села близько 15-ти сімей вивезли. Наша родина не потрапила у це число, бо батько мав лише три гектари землі. Він багатим не був, хоча у селі його вважали добрим майстром.

«Виходили із криївки і заходили до неї через… туалет»

– Із приходом німців життя в селі суттєво змінилося?  

Наша родина жила на краю села. На обійсті, біля стодоли, де знаходилась корова і кінь, була шопа. У ній – викопана яма, де зберігалася картопля. За німців наші сільські хлопці там зробили криївку. Цю картопляну яму серед ночі старші хлопці прокопали вглиб на 3-4 метри, накрили, зробили люк. Що цікаво, виходили з тієї криївки і заходили до неї через… туалет. Забирали відро, яке там стояло, і через люк опускалися в схованку. Я потрапив до Організації українських націоналістів (ОУН) дещо згодом, у 1943 році.

– Ким Ви були в ОУН?

Зв’язковим. Наші командири давали мені доручення, і я кіньми їздив по навколишніх селах і передавав повідомлення, хто що має робити у тій чи іншій ситуації. УПА – це була справжня армія, а ОУН – цивільна організація, тому ми в бойових діях участі не брали, а виконували інші, теж важливі на той час завдання.

Одного разу отримав завдання поїхати в село Палашівка Чортківського району. Це була пізня осінь чи початок зими, бо вже лежав сніг. Дали мені сани і сказали, що кінь сам знайде дорогу до обійстя, куди потрібно передати повідомлення. Я дуже хвилювався, чи дістанемося туди, куди потрібно, позаяк уже смеркало, а сніг замів польові дороги. Кінь тягнув сани зі мною годину, а може, й більше, і таки доставив мене до хатинки, яка була на краю села і у вікні якої горіло світло. Донині дивуюся, як кінь знайшов дорогу. Я зліз із саней, постукав у двері, мені відчинила жінка. Я сказав пароль, що тоді було обов’язковим атрибутом подібних зустрічей. Отримавши відповідь, передав інформацію. Ця жінка сказала мені швидко повертатися назад, бо в їхньому селі вже є німці. Тоді саме радянські війська наступали, а німці відступали, і фронт стояв коло нашого села. Вдосвіта повернувся додому, де на мене чекали, не знаючи, повернуся назад чи ні. 

«За діяльність в ОУН могли арештувати і навіть убити, тому попросився на службу до німців»

– Із приходом радянських військ Ваша доля різко змінилася?

У кінці 1943-го – на початку 1944 року до села зайшли радянські війська. Коли вони мали прийти, командири ОУН наказали нам розходитися, бо нас можуть заарештувати. Ми з колегою, який теж був серед українських націоналістів, подумали, що коли нас арештують, то нічого доброго для України не зробимо, а нас можуть за діяльність в ОУН навіть убити. Я запропонував йому іти на річку Стрипа, де стояла німецька артилерійська дивізія, і проситися до них на службу, бо по селах нас добре знали, тому хтось міг сказати москалям, чим ми займалися. До того ж у нас на подвір’ї була криївка, і коли б її знайшли, то живими, напевно, б не залишили. Так ми прийшли до німців. У школі я вчив німецьку, трішки міг розмовляти і таки впросив їх, щоби взяли на службу. Одягнули нас у німецьку форму, але зброї не дали, ми більше займалися допоміжними та господарськими справами. Коли німці відступали, ми пішли з ними. Так із цією дивізією в 1945 році я опинився в Чехословаччині. Війна ішла до завершення, а німецька дивізія, хоча й сильно ослаблена, не хотіла здаватися, її керівники прагнули здатися американцям. Але москалі біля чеського міста Їчин взяли її в кільце і розбили.

– Ви, напевно, опинилися серед полонених?

Ні. Я постійно носив із собою сумку з цивільним одягом, в якому пішов із дому. Коли побачив, що німці почали кидати карабіни й іншу зброю на купу і здаватися, то зайшов до сараю, переодягнувся і звідти вийшов уже як цивільний. Так зробив ще один мій напарник, і ми пішли, куди очі дивилися. По дорозі зустріли ще двох таких, як ми, українців. Коли сили покидали, ми присіли на лавку і не знали, що робити далі. І тут ішов якийсь дядько – чех. Він зрозумів, що ми не місцеві. Підійшов і став розпитувати. З чехами можна знайти спільну мову, адже вона трішки подібна до польської, трішки – до української, тому порозумілися. Після розмови чех запропонував на нього попрацювати. Так ми пройшли ще з півтора кілометра й опинилися у нього на обійсті. Був травень, роботи чимало: їздили в поле орати та сіяти, виконували іншу роботу по господарству.

«То ти – Бандера!», і наставив на мене автомат»

– Скільки часу працювали в чеха?

У Їчині поряд із місцевою владою активно працювали спецслужби СРСР. Через місяць приходять до нашого господаря троє росіян, стукають у браму і заходять. Ми всі четверо саме сиділи на подвір’ї. Підійшли до нас і питають, хто ми такі і що тут робимо? Один сказав, що він з Вінницької області, інший – з Харківської. Коли черга дійшла до мене, то я подумав: звідки той москаль знає, де Тернопіль? І сказав, що я зі Львова. А він у відповідь: «То ти – Бандера!», і наставив на мене автомат. Його колега сказав схаменутися, відвів зброю вбік і наказав усім нам наступного дня прийти у військово-польовий військкомат у Їчині. Я сказав Петрові, з яким разом залишили німецьку частину, що таки треба йти до військкомату. Якщо заберуть до тюрми, то вже так і буде, бо додому без грошей та харчів не дістанешся із Чехословаччини. Так ми всі четверо пішли до військкомату, і в червні 1945-го нас забрали до Радянської армії. 

«Наш підрозділ входив до окупаційних військ»

– Де саме служили і які обов’язки виконували у Радянській армії?

– Так сталося, що я знову потрапив до артилерійського підрозділу. Але безпосередньо не стріляв із гармат, а отримав посаду радиста. Наш підрозділ входив до так званих окупаційних військ, які базувалися в Німеччині, Чехії, Угорщині. Коли війна закінчилася, почалася демобілізація старих бійців, а мене як молодого постійно залишали. І так довелося цілих п’ять років відслужити в Радянській армії, лише в 1950-му звільнився.

– Цікаво, як місцеві ставилися до радянських окупаційних військ?

Ми з місцевим населенням майже не спілкувалися, бо постійно знаходились у казармах, і лише зрідка на дві-три години могли вийти в місто. Пригадую, в Угорщині ходили в музей, який розміщувався під землею. А щоби піти у якийсь бар, то такого не було.

– У ті часи активно працювала репресивна машина, й у війську, мабуть, теж кадровики не дарма їли хліб. Ніхто не вирахував, що Ви служили в німецькій армії?

Мені двічі довелося писати пояснюючу запису, зокрема свою біографію. Першого разу написав і зробив для себе дублікат, аби знав, що писати у разі, якщо ще раз попросять. І це мені пригодилося, бо десь через півроку змусили ще раз написати автобіографію. У ній писав, що мене німці як цивільного забрали на фронт копати окопи. Бо таке справді було: я тиждень копав окопи, потім утік і повернувся додому. Росіянам же писав, що німці, відступаючи, не відпустили додому, а постійно змушували копати окопи. Трохи підбрехав (сміється, – авт.), але радянські військові повірили і більше до мене запитань не було до кінця служби.

– Ви всі п’ять років служили за кордоном?

У 1948 році нашу дивізію перебазували у Вінницьку область, а в 1949-му – до Тернополя, де й нині на вулиці Дубовецькій знаходиться артилерійська бригада. Тут дослужував останній рік. З Тернополя їздив на Яворівський полігон, де в лісі, маючи задатки ще від батька, змайстрував сошку (будку), куди прикріпив прапор дивізії. За це командир частини дав мені 10 діб відпустки. Приїхавши додому, застав лише сестру, матір і батько на той час уже померли. Коли служив в окупаційних військах за кордоном, то навіть не дозволялося писати додому, тому мені ніхто не дав звістки, що батьків уже немає серед живих.

Микола Степанович 15 років відпрацював на лінотипній машині

– Мабуть, було важко служити аж п’ять років?

Усяке було. Зокрема, наприкінці служби офіцерів не дуже поважав, адже більшість із них були молодими, в той час як я відслужив уже 4-5 років. Це не стосувалося капітана Бобилєва, з яким я здружився, постійно чимось йому допомагав, за це він мене поважав. Були випадки, коли ми ходили у самоволку, і якщо хтось затримувався, то говорив, що був у капітана Бобилєва. І одного разу це мені стало у нагоді. Тоді в дротяному паркані була дірка, і солдати, в тому числі і я, бігали через неї у самоволку. Але якось мене перестрів офіцер і запитує моє прізвище, звідкіля йду і чому сюди. Я відповів, що моє прізвище «Петров», а йду від капітана. Офіцер мене відпустив, але пригрозив, що ще спіймає. Зранку наступного дня на плацу був огляд. Виявилось, що цей офіцер був черговим по частині. Я ж служив у штабній батареї, яка стояла першою на подібних шикуваннях. Офіцер мене одразу впізнав і ще раз запитав моє прізвище. Я вже сказав правду – Пендзей. У відповідь почув: «Как Пендзей? А вчера как была фамилия?» Я кажу, що ніякого «вчора» не було, ви мене з кимось переплутали. Сьогодні це може здатися трохи смішно, а тоді було не до сміху, могли посадити на «губу» за самовільне залишення частини. У підсумку відбувся легким переляком і не був покараний.

«Трішки випив і давай до нього ставити претензії, мовляв, ти вбив мого брата Івана»

– Як склалася Ваша доля після демобілізації?

Ще коли побував у відпустці вдома, то нічого доброго там не побачив: людей загнали у колгоспи, вони важко працювали. Тому вирішив додому не повертатися, а залишитися в Тернополі. Однак тоді не мав ані грошей, щоби зняти квартиру, ані роботи, щоби заробити на помешкання, тому попросив капітана Бобилєва дозволу переночувати у військовій частині. Так ще цілий місяць після демобілізації спав на своєму ліжку, як під час служби. За оголошенням влаштувався на роботу в друкарню на колишній вулиці Куйбишева (нині – Вояків дивізії «Галичина», – авт.). Став працювати на лінотипній (друкарській) машині. 15 років на ній відпрацював, вважалося, що це шкідлива робота, бо доводилося мати справу із плавленням олова та свинцю, тому таких працівників відправляли раніше на пенсію. Якраз цих 15 років мені зарахували і в 55-ть я вийшов на пенсію.

– Але однією роботою лінотипіста Ви не обмежились…

Знайшов у селі своє свідоцтво про закінчення 7 класів, ще три роки відвідував вечірню школу, щоб отримати повну середню освіту. Потім вступив до Львівського поліграфічного інституту, який закінчив та здобув професію інженера-механіка. З дипломом про вищу освіту мене перевели у Збаразьку друкарню, де я три роки пропрацював директором. А тоді забрали у виробничий відділ обласного управління по пресі. Там працював за своїм фахом – інженером-механіком. У кожному районі була друкарня, і я з двома механіками ними опікувався, щоби друкарські машини були у справному технічному стані. Далі три роки пропрацював директором обласної друкарні. А була у мене ще одна директорська посада – у Тернопільській районній друкарні, яка знаходилась у Великих Бірках.

– Як так сталося, що Ви постійно йшли вгору по кар’єрній драбині, а тут відбулося пониження – з області в Тернопільський район? 

1 травня традиційно всі організації ходили на святкування. Після нього хтось мав залишатися на чергуванні. У колишньому обкомі партії (нині – бульвар Т. Шевченка, 1, – авт.) знаходились обласне управління по пресі і редакція газети «Вільне життя». Я чергував від управління, а один товариш – від редакції. Після параду ми вирішили разом відмітити цей день невеличким бенкетом, тим більше, що роботи ніякої тоді не було. Випивши по сто грамів, стали розмовляти. Виявилось, що той чоловік колись працював у КДБ і розповів, як на Чортківщині полював на «бандерівців». Я трішки випив і давай до нього ставити претензії, мовляв, ти вбив мого брата Івана. Напевно, дав йому добряче, бо наступного дня він пожалівся на мене. Заходила секретарка з редакції, яка розпитувала, про що ми там говорили, бо той товариш був дуже ображений. Я сказав, що не пам’ятаю, бо і він, і я були трохи п’яні. Маючи зв’язки із КДБ, той чоловік, очевидно, туди пожалівся, і мене в підсумку звільнили з директора обласної друкарні і відправили у Великі Бірки. Звідти у 55 років я і пішов на пенсію.

– Це правда, що друковану продукцію на кожному кроці контролювали і нічого без відома партійного керівництва не можна було надрукувати?

Усі серйозні замовлення друкувалися з дозволу обкому партії та організації «Облліт». Вони перевіряли ті ж газети, агітаційні листи тощо перед тим, як випускали їх великими тиражами. Також пригадую, на початках друк газет відбувався фактично вручну, кожну букву доводилось виставляти, для цього були маленькі металічні шрифти. Якщо би хоч одну таку буквочку знайшли у когось із працівників удома, він мав би серйозні неприємності.

«Під вивіскою палітурного цеху допомагав становленню НРУ»

– Доводилося чути, що Ви ще за Союзу організували підпільну друкарню?

Це був період, коли Союз почав розпадатися. Чортківська районна друкарня отримала нову машину «Ромайор», але там не було відповідних спеціалістів, щоб її обслуговувати. Трішки попрацювавши, її занехаяли і збиралися списати. На той час я працював у товаристві «Книголюбів», яке мало на теперішній вулиці Острозького палітурний цех. Коли дізнався про те, що хочуть списувати друкарську машину, поїхав до Чорткова. Побачив, що це майже новий апарат, домовився із тамтешнім керівником друкарні, щоби він віддав мені машину, а я на те місце привезу їм півтонни металу. Так і сталося. На тому «Ромайорі» друкував перші листівки Народного руху України. Тоді обласна і районні друкарні боялися це робити, я ж під вивіскою палітурного цеху допомагав становленню НРУ. Ніхто нас не викрив, бо ми знаходились у приміщенні міських електромереж, фактично закритому об’єкті.

Хоча був у мене випадок, коли КДБ «рознюхав», що я можу бути причетним до друку «рухівської» газети. Це було тоді, коли я вже перейшов на роботу на радіозавод «Оріон», де теж керував друкарнею. Добу мене тримали на заводі під охороною, перевіряючи цю інформацію. Але ту газету, як виявилось, замовили і видрукували аж у Прибалтиці, бо в Україні ніде було це зробити. Хоча Радянський Союз розвалювався, однак комуністи і кадебісти ще нормально почувалися.

– Зі здобуттям Незалежності України Ви вже працювали відкрито?

Авжеж. Незважаючи на те, що тривалий час був на пенсії, продовжував працювати у друкарській сфері. Зокрема, допомагав відкрити друкарню «Лілея» у підвальному приміщенні колишнього обкому партії, де виготовляли бланки, листівки й іншу продукцію. Також вдома маю друкарську машину, на якій час від часу друкував книги, довідники Всеукраїнського об’єднання ветеранів, до складу якого входжу, і навіть свого часу, в 1996 році, був делегатом від Тернопільщини на його установчому з’їзді.

– А як друкарську машину, мабуть, значних габаритів, розмістили у квартирі?

Я живу в приватному будинку. Половину його придбав, а половину мені подарувала господиня, в якої я довгий час винаймав помешкання. Власне в сараї зберігаю друкарську машину, яку колись виміняв на метал у Чорткові.

– Ви працювали на поважних посадах, а держава не виділила для своїх працівників житла?

Так як на мене був записаний житловий будинок, то в черзі на покращення житлових умов була записана дружина. І вже мала отримувати квартиру, однак тоді розвалився Союз і житло перестали видавати…

Миколу Пендзея вітають сини – Ігор та Володимир

«Парторг сказав, слухатися родину і дозволив узяти шлюб у церкві, але нікому про це не говорити»

– Пане Миколо, розкажіть трішки про свою сім’ю?

З майбутньою дружиною Ольгою познайомився в друкарні, вона теж у ній працювала. Пригадую, поїхав додому і сказав рідним, що хочу одружуватись. Вони настоювали, щоб обов’язково взяв шлюб у церкві. Довго думав, як вчинити правильно, адже якби дізналося керівництво друкарні, могло б звільнити, бо подібні речі тоді не віталися. Тому прийшов до керівника парторганізації і кажу, що хочу одружитися (то був 1954 рік). Він мене похвалив, кажучи, що це добра справа. А я додав, що то ще не все, мовляв, рідні хочуть, щоби взяв шлюб у церкві. Він відвів мене вбік і сказав, що рідину потрібно слухатися, але нікому про це не говорити – ні на роботі, ні деінде. Так і сталося, ми з дружиною взяли шлюб у церкві в селі Велика Березовиця. Так з нею щасливо прожили майже 50 років, а в 2002 році, важко хворіючи, Ольга Петрівна померла.

– Мабуть, маєте дітей?

Старший син Ігор працював у банку, однак його теж скосила хвороба і в 2004 році його не стало. Молодший син Володимир із внуком живе зі мною. А донька кілька років мешкала в Італії, я навіть їздив до неї, а віднедавна повернулася на Батьківщину і оселилася у Львові.

Віталій Попович

 

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– Пане Миколо, а як склалася доля односельця, з яким ви свого часу пішли служити до німецької армії?

Він загинув на моїх очах. Було це в Польщі. По нашій дивізії стала стріляти радянська артилерія, а ми сховалися під стіною. Розірвався снаряд, і в мого товариша потрапив осколок. До слова, я теж був поранений, мене контузило. Німці мене відправили на лікування до Кракова, де в місцевому госпіталі два тижні лікували вухо. 

– Ви, напевно, один з небагатьох, хто реально служив у двох мілітаристських арміях. Якщо порівнювати німецьку і радянську армії, в якій було краще забезпечення?

У німецькій дивізії служив офіційно, на руках мав відповідні документи, нам видавали військову форму хорошої якості, харчування було відповідне. Але найбільше запам’яталася їхня пунктуальність. Якщо сказали, що будуть о такій-то годині, то вчасно приходять – ні швидше, ні пізніше. У радянській армії форма була гіршої якості, але загалом щодо харчування і забезпечення військовою технікою теж усе було на рівні.

– Радянські спецслужби відомі тим, що були спроможні дізнатися навіть дуже секретну інформацію, але вони так і не виявили, що ви служили в німецькій армії?

Ні, цей факт моєї біографії до певного часу вдалося приховати, бо якби дізналися, то мені б світило щонайменше 25 років тюрми. 

– Цікаво, а яка доля тієї криївки на вашому обійсті?

– У 1947 році, за два роки після війни, її москалі викрили. Мене тоді не було, а батька забрали у Бучач і тримали три місяці в КПЗ. Потім випустили, але його здоров’я серйозно підкосилося, напевно били, щоби вивідати якусь інформацію про націоналістів, і тато через місяць помер…   


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , , ,



Новини
24 Червня
23 Червня
22 Червня
21 Червня
20 Червня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 47%, 20 votes
    20 votes 47%
    20 votes - 47% of all votes
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 26%, 11 votes
    11 votes 26%
    11 votes - 26% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 16%, 7 votes
    7 votes 16%
    7 votes - 16% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 12%, 5 votes
    5 votes 12%
    5 votes - 12% of all votes
Total Votes: 43
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Voting is closed
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше