Найсвіжіше:
• Об’єкти «Великого будівництва» готують до відкриття • Листопаде листопаде, чи зустрінеш ти нас заморозками? • Водій маршрутки переїхав пенсіонерку – і знову сів за кермо • У Тернопільській громаді голосуються за проєкти «Громадського бюджету-2021» • Віктор Овчарук став керівником обласного перинатального центру «Мати і дитина» • Як пройшли місцеві вибори на Тернопільщині? • Анонси газети «Номер один» від 28.10.2020 р. • Майже півтори тисячі роботодавців Тернопільщини вже мають власні «електронні кабінети» • Де на Тернопільщині не буде світла • Сучасну студію робототехніки відкрили у Підволочиську за сприяння «Контінентал Фармерз Груп» • Чи обов’язково вкривати кущі троянди на зиму • Коли садити часник на зиму? • Салат із куркою та мандаринами «Смакотулька» • Залишайте на грядках коріння капусти і помідорів до весни • Які квартири обирає покоління Z? • Чи такий хороший господар, як його рекламують: успіхи та провали тернопільського мера за 10 років • Класичний університет Тернополя взяв участь у Всеукраїнському проєкті «Озеленення України» • Працівники медичної галузі Тернопільщини отримали державні нагороди • Громадський діяч Катерина Фурик: «Величезна кількість рішень, особливо земельних і майнових, проходять кулуарно без обговорення з громадськістю» • Керівник політичної партії «Правий сектор» на Тернопільщині Назар Сарабун: «Ми – єдина партія, яка гартувалася під обстрілами «градів» та досі зберегла свою структуру ще з 14-го року» • Богдан Яциковський: «На цих виборах має перемогти Україна!» • 7 цікавих фактів про майбутнього мера Тернополя Віктора Гевка • 25 жовтня вирішується доля країни. Прийди на місцеві вибори і проголосуй! • У Тернопільській університетській лікарні проводитимуть операції на серці новонародженим • Віктор Овчарук: «Якщо люди не будуть брати участі у виборах, то вони втрачають своє право вимагати чогось у місцевої влади»
rss
Сергій Ухачевський – авантюрист долі, «золотий письменник» і відважний лицар України

Опубліковано: 10 Грудня о 13:15



Український письменниксценаристжурналістпродюсерменеджер і волонтер Сергій Ухачевський – багатогранна лише за цим переліком творча особистість з авантюрною, в хорошому розумінні цього слова, долею. З ним автор цих рядків познайомився ще наприкінці 80-х років, коли разом навчалися на відділенні української мови та літератури філологічного факультету на той час Тернопільського педінституту. Уже тоді Сергій розпочав займатися серйозною літературною творчістю, про яку через власну скромність уникав розмов. Злам епох ледь не поставив хрест на письменницькій діяльності Ухачевського, проте волею випадковостей творчої долі він спершу долучився до журналістики, через яку й повернувся та утвердився у письменництві. У 2016 році його удостоїли почесного звання «Золотий письменник України». Але не лише творчістю єдиною живе Сергій. Хоч він у притаманній собі манері списує усе на волю випадку, але всю революцію Гідності простояв на Майдані, де отримав поранення, обороняв від можливого російського десанту Бориспільське летовище. З перших днів російсько-української війни як волонтер доставляв усе необхідне захисникам Вітчизни, а за потреби й підміняв їх у жорстоких протистояннях із загарбниками. Усе це Сергій Ухачевський нині відображає у своїх художніх творах, а також продовжує допомагати бойовим побратимам. Про це все «золотий письменник» – виходець із Тернопілля, а нині киянин поділився з нашими читачами.

«Три карбованці від газети «Зірка» для дитини були гроші»

– Сергію, задатки до творчості Ти почерпнув генами у когось із предків чи є самородком?

– У мене в родині нікого з яскраво виражених творчих особистостей не було. Батько працював головним технологом м’ясокомбінату, а мама – головним бухгалтером харчопрому. Спершу наша родина жила на «Новому Світі» і… бігала по набережній Тернопільського ставу повз парк. Тоді місто було дуже красиве. Згодом ми переїхали на «Дружбу», де мешкали навпроти 9-ї школи – на теперішній вулиці Максима Кривоноса.

– А коли Ти вперше доторкнувся до літературної творчості?

– Літературні спроби зробив десь у класі шостому. Перші публікації були в тодішніх всеукраїнських дитячих виданнях. Тоді навіть отримав за це гонорари. Три карбованці від газети «Зірка» на той час для дитини були гроші, і я побачив, що в такий спосіб можна навіть заробляти. Пізніше були вже більш серйозні видання – обласна молодіжна газета «Ровесник» тощо… Але цією дорогою не пішов.

– Обрав  іншу, але споріднену до журналістики стезю – фах філолога. Чому саме Твій вибір упав на неї?

– Скажу чесно, пішов учитися до Тернопільського тоді ще педінституту, бо мені імпонувало, що у вчителів велика, майже на все літо відпустка. Мене не приваблювали предмети ані фізико-математичного, ані природничого циклів, ані фізкультура. Мова і література в школі давалися легко, тому логічно, що обрав філологічний факультет. Тим більше, що я вже «пописував».

 «Ті, хто побував в Афгані, розуміли, що щось коїться неправильно»

– Знаю, що Тобі довелося побувати на Афганській війні, однак Ти цим не лише не козиряв, а й уникав розмов на дану тематику.

– Під час служби в армії мене направили в Афганістан у відрядження на неповних три місяці. Але цього було достатньо, щоби побачити справжню війну, не з книжок і не з кіно. Тоді мене вразило, наскільки війна брудна у всіх сенсах. Наскільки гнила «совкова» армійська система… блат, мат, алкоголь, наркота. Брав участь у кількох рейдах. Тоді мені це навіть було цікаво. Цікаво і страшно водночас. Як пацану, якому дали в руки автомат і дозволили стріляти, але усвідомлення, що у тебе теж стріляють і можуть вбити, прийшло згодом… Тоді з’явився страх. Якщо чесно, ми вірили до певної міри в «інтернаціональний обов’язок». Тоді були іншими і світ, і час, і погляди на це все.

– Демобілізувавшись з армії, Сергій Ухачевський, мабуть як у життєвому, так і в творчому плані повністю поринув у свободу, яка ще й наприкінці 80-х асоціювалася із розвоєм горбачовської перебудови?

– У житті це відбувалося, а от у творчості – ні. Ми опинилися на переломній межі, коли зникала країна і багато її цінностей, серед яких інтерес до книг. Відкривалася така феєрична, з одного боку, свобода, а з іншого – певною мірою дурість. І взагалі змінювався цілий світ. Не завжди на краще. З ідіотськими фільмами у відеосалонах, скаженою модою, потягом до нових задоволень, розваг… Минуле перестало мати значення. Ми прагнули змін, не завжди розуміючи, в якому напрямку рухатись. Але якщо говорити про письменництво, то на якийсь час виник монополіст – морально-совкова «Спілка письменників», і вона стала тиражувати літературу, яка раптом виявилась нецікавою, непотрібною, неконкурентною. Країна почала перетворюватись на велетенський базар. Ринок заполонила перекладна белетристика. У більшості – низькосортна. Спалахнув розвиток журналів «Вітчизна», «Київ», «Сучасність» і низка інших, але вони просто почали сіріти. Виникло багато приватних видавництв, що продукували зовсім іншу літературу. Світ на зламі епох передбачав корисливість, заробіток, бізнес і аж ніяк не розвиток культури загалом і літератури зокрема. Це виявилось вторинним.

«Своєму літературному становленню завдячую Богданові Мельничуку та Василеві Махну»

– Про те, що Ухачевський пише прозу й до того ж велику – роман чи повість, у той час мало хто знав. Про це  мені під час іспиту між іншим розповів нині покійний викладач – професор Гладкий…

– Коли я служив в армії, то з ним листувався. Це було зовсім нетипово. Просто уявіть час, його і мій рівень: студент-першокурсник й академічний викладач, доцент. Я описував службу, армійський дурдом, він мені радив, що почитати, ділився життєвим досвідом… Він дуже шанував Стефаника, Франка. З його подачі я їх і перечитував, коли лежав у шпиталі після поранення. Пізніше я розповів Гладкому про свої літературні вправи. Ми з ним довго підтримували стосунки, майже до його смерті. Він пішов від нас досить молодим.

– Саме на зламі епох Сергій Ухачевський самоусунувся від літературної творчості. Але згодом, певно, хтось саме із літературних постатей Тебе знову долучив до неї?

– Так. У мене був творчий провал з 1990 по 1994 роки. У цей період не займався літературою, бо вирувало зовсім інше життя – бізнес. Божевільний був час, з ідеалізацією бандюків, рекетирів. Хто з нас тоді не пройшов школу 90-х? А в 94-му я випадково зустрівся з хлопцями, які за нашого з тобою студентства на тому ж філфаку були на декілька курсів старшими – Славко Буяк і Василь Махно. Розговорилися, і Вася, дізнавшись, що в мене є щось написане, запропонував видати. Внаслідок цього я опинився у видавництві «Лілея», де невеличким накладом в  одну тисячу примірників побачила світ моя перша книга «Пройдисвіти». Видавництво не займалося дистрибуцією, а це, наскільки мені відомо, була перша спроба «Лілеї» видавати художню літературу. Пізніше «Пройдисвіти» декілька разів перевидавалися і перекладалися уже досить серйозними тиражами.

– «Пройдисвіти» – це перша книга Сергія Ухачевського, але до цього один із Твоїх творів опублікував спеціалізований літературний журнал.

– Справді, ще на початку 90-х мої «Осінні ілюзії» опублікував у журналі «Тернопіль» відомий письменник, літературознавець і редактор Богдан Мельничук. Відтоді у мене з ним триває хороша співпраця і гарні товариські стосунки. Часто спілкуюся з Богданом, який редагував, у тому числі й цього року, мої книжки. Тож можна сказати, що своєму «чистому» літературному  становленню завдячую Богданові Мельничуку та Василю Махові. Бо ж було багато інших, хто причетний до цього «становлення». Я їх пам’ятаю і вдячний їм.

«Журналістику розпочав з освіти та сексу…»

– У середині 90-х Ти розпочав і мас-медійну діяльність із добре знайомих, жартую, тем – освіти і сексу?

– У журналістиці опинився теж випадково. Це був абсолютно божевільний час застіль, пиятик, гульбищ… Друзі знаходились легко. І щиро. І ось… я – журналіст, заступник головного редактора, редактор тернопільського журналу «Освітянин». Наше видання поважали навіть у Києві, до речі. Пізніше мене запросили на посаду заступника головного редактора мегапопулярної на той час не лише в нашій області, а й загалом в Україні газети «Пан+пані». Тоді її видавали у двох форматах – кольоровому та чорно-білому. І саме я був редактором кольорового варіанту видання.

– У цьому виданні була на порядок вища порівняно з редакціями інших тернопільських ЗМІ і доволі пристойна навіть за столичними мірками зарплатня. Проте Ти залишив цю роботу, подавшись до Києва. Це зробив з якихось особистих життєвих чи таки творчих мотивів?

– До столиці мене покликало видавництво «АСК», де подивилися мої роботи. Саме там згодом і тричі перевидавали «Пройдисвіти». Там і запропонували зробити документальну книгу  «Київ бандитський». Я приїхав не на порожнє місце, але хоч мав досвід, певні напрацювання, довелося починати з «нуля». Робота в архівах, зустрічі з бандюками, ментами, суддями, спецпризначенцями… Я два роки збирав матеріали. Вони були несистематизовані, розкидані, закриті. Ніхто особливо не хотів допомагати… Робота була не з простих. І весь цей калейдоскоп інформації потрібно було впорядкувати, описати, бути об’єктивним… Щоби не нажити ніде ворогів. Що виявилось майже неможливо.

«Якщо бандюган заліз у «ділюгу» з «ментами», там його й поховали»

– Унікальність нашумілого «Києва бандитського» у тому, що її друкованого варіанту, хоч і він мав бути багатотиражним, читацький загал так і не побачив.

– З’явилася ця книга в інтернеті, бо їй просто не дали потрапити на книжкові полиці. Проти появи «Києва бандитського» були і представники криміналітету, котрі на той час і досі перебувають при владі, і правоохоронці, які були і в «темі, і в долі». Зрештою «хтось» із зацікавлених осіб викупив увесь тираж видання. Яким мав бути наклад «Києва бандитського» та у скільки він обійшовся цьому «покупцеві», не відомо. Мені ж за цю роботу платили частинами як аванс у рахунок майбутнього гонорару. Згідно з угодою із видавництвом, отримавши всю суму, я мав «забути» про цю роботу та розмір грошової винагороди за неї.

– Щодо Тебе в Тернополі тоді ходили різні чутки, начебто Сергій Ухачевський після написання цієї книги ходив «під дахом» самого міністра Кравченка і його правоохоронці переховували Тебе від бандитів навіть у горах?

– Особисто до мене доходили чутки, що мене вже й десь пристрелили (сміється). А з Кравченком я не був навіть знайомим. А щодо того, що мені довелося певний період переховуватись, то це правда. Під час роботи над «Києвом бандитським» у мене з’явилися друзі в правоохоронних органах, які допомагали з матеріалами. Коли вони дізналися, що мені загрожує небезпека від бандюків, то вивезли мене спершу в Карпати. Довелося відсиджуватись досить довго. Випив усі запаси вина, що там були, і з’їв усі макарони. Потім вивезли до Криму. Там від нудьги я бухав літрами домашнє кримське вино. Скільки тоді його випив і з’їв тушонки, важко сказати, однак з того часу ні тушонки, ні макаронів, ні вина не вживаю. Хоч і не перебував у повній ізоляції – мав телевізор й інтернет, але час для мене там ішов дуже повільно. Коли після двох місяців усе закінчилось, мені дозволили повертатися. Тоді був період, коли за короткий проміжок часу пересадили, перестріляли або відправили «в біга» багатьох лідерів ОЗГ, тож їм стало не до мене.

– Швидше, як свідчить тепер уже доступна інформація, одних із них «дожали», якот братів Савлохових, а інших – знищили. Ти був одним із перших, хто написав документальний твір про бандитизм доби, в якій сам проживав?

– Я був єдиним, хто написав об’єктивну і найповнішу історію організованої злочинності Києва 90-х років. Хоча писав цю історію у час її занепаду. Мається на увазі той показовий бандитизм у червоних піджаках із вседозволеністю і «безпрєдєлом». Тиск на них з боку міліції на чолі з уже згадуваним Кравченком був дуже жорстким. Але переважно кримінальні авторитети самі себе й перестріляли. Зрештою усі вони «ходили» під певними правоохоронними органами, почуваючи себе королями злочинного світу. Однак як це в історії про Беню Кріка: «Там, де є государ імператор, не може бути короля!» Тому ці «королі» значно «прорідили». Окремих із них справді знищили, а багато ще й нині живуть і процвітають – ті, що нікому не перейшли дорогу, що мали гальма і голову на плечах, а не кокс у носі і ломом не підперезані. Зрештою, правило було таке: якщо бандюган заліз у «ділюгу» з «мусорами», там його й поховали…

 «За місяць одним махом написав сценарії до двох казок»

– Поряд із згадуваним документальним твором у Твоєму творчому доробку є й низка інших гостросюжетних уже художніх повістей на тему з ризиком для життя. Звідки брав такі сюжети?

– Десь краями ходив біля тих сюжетів. Думаю, з голови пишуть хіба що казки. На щось треба опиратися, щоби було схоже на правду. Люди читають і повинні отримувати наближену до дійсності історію.

– Сергій Ухачевський – реаліст, але й у Твоїй літературній творчості є казка. До того ж у її екранізації брали  участь декілька відомих на всю країну акторів.

– Це було наприкінці 2012 року. Запропонували написати три сценарії, один з яких у мене вже був готовий. Вони готувалися у Держкіно для фільму «Карпатський капкан». Однойменної книги тоді ще не було. Чим вигідна казка?.. Вона стовідсотково фінансується. А мені через те, що вже за місяць треба було розпочати іншу роботу, необхідно було поспішати. І я за цих 30 днів одним махом написав сценарії до двох казок – «Казка старого мельника» і «Джура-королевич». Але почалися відомі події 2013 року, і з казками, з кіновиробництвом усе припинилося. Потім було перефінансування, проєкти взяла на себе компанія Euromedia, але вона не змогла їх реалізувати, лише екранізувала «Казку старого мельника». Пори те, що в цьому були задіяні такі відомі українські актори, як Ірма Вітовська, Володимир Горянський, Ада Роговцева, Остап Ступка, Наталія Сумська, Анатолій Хостікоєв та інші, продюсери стрічки не знайшли порозуміння з Держкіно, і вона досі лежить на полиці. Я цього фільму не бачив, але за його сценарій отримав доволі солідний гонорар. А сам тоді волею Долі опинився на Майдані.

Сергій Ухачевський уже тривалий час займається волонтерством

 «Поранення отримав осколком від гранати біля памятника засновникам Києва»

– Ти був учасником національно-демократичних перетворень в Україні. Що спонукало письменника Ухачевського до активної громадянської позиції?

– Революція на Граніті якось пройшла повз мене. Не вважаю, що був активним учасником Помаранчевої, але ходив на мітинги, брав участь у мирних акціях протесту. Хоча після її завершення отримав повне розчарування і розуміння того, що нас відверто кинули. А що спонукало мене до активної громадянської позиції у 2013 році? Я не був свідомим і не вірив як і в 2004 році Ющенку, так і «новітнім» лідерам. А на революцію Гідності вийшов, бо мене з дому на Майдан вигнала жінка. Звісно, що в цьому є доля жарту, але якщо серйозно, то хотілося для нашої держави позитивних змін. Спершу зблизився з афганцями, мене прилаштували у перший взвод 8-ї сотні. Під стелою Незалежності біля Амфілади прожили «досить комфортно» три місяці.

– Під час  революції Гідності Ти був в епіцентрі її подій і навіть отримав поранення?

– Поранення отримав осколком від гранати біля пам’ятника засновникам Києва. Повернувшись із відрядження, в костюмі з краваткою поїхав на Майдан. Намет наш згорів, телефони не працювали, шукав за своїми хлопцями, а навколо панував хаос. А тут на мене летить щось подібне на банку згущеного молока… із запалом. Скоріш за все це була граната РГД-43. Рефлекторно закрив голову руками, внаслідок чого отримав поранення однієї з кінцівок, а голову хоч і вберіг, але контузило. Цю сцену я описав у книжці «Божевільний рейд».

Навіть перебуваючи на Майдані та підтримуючи всі зміни, ніхто тим політичним аферистам, що виходили на сцену, не вірив. Чекали, і це я описав у книзі «Легенди нескореної зими», чогось нового і лідера європейського взірця, за яким можна було піти. Ми всі знали, хто такий Порошенко і його оточення. А Тягнибок, як кажуть на Рівненщині, «дав окуня» – увімкнув задню. І вийшло так, що ми йшли самі за себе. Загинуло там дуже багато  людей, чоловік із 50-70 не відомо де зникли. А скільки під час протистоянь було покалічених, дуже покалічених!? Особливо ще на «Груші» – Грушевського. На моїх очах медсестричка вела пацана, якому відірвало кисть руки, а він її, незважаючи на біль, заспокоював від страшної істерики. Тоді там було справжнє криваве місиво, масштаби якого й досі ще не оприлюднені.

«Із  Москви на Бориспіль вилетів лайнер «Аерофлоту» з 127 чоловіками призивного армійського віку»

– Навіть у короткотривалий період між революцією Гідності та російсько-українською війною Ти виконував місію захисту столичних воріт у небо?

– Після закінчення Революції в 2014 році ми – 1 взвод 8-ї сотні Самооборони Майдану на прохання нового керівництва держави з березня по травень охороняли аеропорт «Бориспіль». За що нам ніхто не те що жодної копійки не дав, навіть «дякую» не сказав! На той момент головне летовище держави покинули всі служби, окрім прикордонників – навіть правоохоронців не було. Зброю мали, хто яку надибав. Нашій групі подарував свій мисливський автомат один з відомих політиків – прихильників Майдану. Вона стріляє одиночними патронами і продається у спеціалізованих магазинах. Ось практично нею ми й охороняли аеропорт, постійно чергували там. «Менти» тільки приїжджали, між іншим дивилися і казали: «Молодці!» Їм було страшно, вони не хотіли брати на себе будь-яку відповідальність. Тільки у червні почалися якісь рухи довкола аеропорту, стали заходити нові власники, ділити цей ласий пиріг. Нас запрошували на збори колективу, коли вирішувалось, хто має бути директором, проте активісти не могли впливати на цей процес. Та й нам було вже не до нього, оскільки прагнули потрапити на війну. А наприкінці травня аеропорт уже повноцінно запрацював.

Для письменника Ухачевського війна знайома не з переказів та екранів телевізора

– Чи не намагався хтось у цьому хаосі скористатися летовищем?

– У нашій групі Самооборони Майдану був боєць із позивним «Вова Путін», який співпрацював із певними спецслужбами та отримував від них різну інформацію. Зокрема, у квітні 2014 року він дізнався, що з Москви на Бориспіль вилетів борт «Аерофлоту» з пасажирами, на якому 127 чоловіків призивного армійського віку та ще й без стюардес. Командир нашого взводу розповів про це прикордонникам, які сказали, що нічого не знають, та запитали, чим нам можуть допомогти. Хоча насправді допомагати би мали ми їм.

Не гаючи дорогоцінного часу, ми викотили бензовоз на середину злітної смуги, чим унеможливили посадку будь-якого лайнера. Тоді отримали інформацію, що цей підозрілий літак, розпочавши зниження над Черніговом, запросив посадку вже у Жулянах. Ми оперативно повідомили наших побратимів, які чергували в сусідньому аеропорту. Після цього вже отримали інформацію, що згаданий борт у небі розвернувся та повернувся назад до Москви. Що можна було чекати від цих 127  пасажирів московського авіалайнера, була це диверсійна чи якась інша група, можна лише здогадуватись? Щоправда, жодна із правоохоронних структур нас щодо цього навіть не опитувала.

«Дивуюся, що минуло 6 років війни, а наші оборонці й досі потребують пічок»

– Будучи волонтером, яким Сергій Ухачевський є й досі, мабуть, самі обставини змушували Тебе ще й брати участь у бойових діях?

– На той час фронт був «дірявим». Їздили, як кажуть, по мінному полі, бо не було чіткої лінії протистояння. Інколи могли заїхати і в сепаратистські села. А коли бувало приїжджали на позиції, бачили, як падають з ніг, а то й гинуть наші хлопці, то доводилося неодноразово брати в руки зброю. У такий спосіб давали бодай незначний перепочинок оборонцям України. Потрапити під обстріли – найбанальніше, що могло тоді з нами статися. Волонтери були справжнім тилом армії. Чим тільки не доводилось займатися! Розвідкою, вивезенням поранених, загиблих, посиленням блокпостів, коли військові ЗСУ не мали змоги їх уже утримувати, залишалися без теплого одягу, продуктів (а зима як завжди починалася несподівано)… Ми домовлялися з добровольцями, і ті йшли на підтримку. Золотий час був. Славний. Чесний. Принаймні з нашого боку.

– Ти продовжуєш очолювати міжнародну волонтерську організацію. Війна триває вже шість років, зміцніли і Збройні сили України, чи змінилася форма і зміст допомоги?

– Ми лише недавно зареєстрували таку організацію. А до цього працювали як вільні стрілки. Нам не потрібно було організації як такої. Нас знали на фронті, ми не любили займатися з паперами… І не було коли – у 2014 році доводилось виїжджати до війська по 2-3 рази на тиждень. Без відпочинку. Везли шоломи, бронежилети, форму, берці, продукти… Тонни вантажів. Потім багато чого змінилося, армія стала ліпше забезпечуватись, до нас приєдналися закордонні волонтери. Багато кому потрібні звіти не тільки у Фейсбуці, а й з печатками і підписами…  І тепер нам як «офіційним» Оболонська районна адміністрація в місті Києві надає волонтерське приміщення. Там невеличкий склад, кімната, де дівчата плетуть маскувальні сітки і маскувальні костюми для снайперів – «кікімори».

Щодо нинішньої «волонтерки», то армія не має стільки потреб, як на початку війни. Однак війська нас іноді просять то плівки для перекриття бліндажів, то буржуйки», цвяхи, саморізи… багато чого. Від нас нічого не вимагають і на перший погляд усім забезпечені, але завжди треба чимось допомогти. Дивуюся, що минуло 6 років війни, а наші оборонці й досі потребують пічок та й інші банальні потреби у них досі є. Найбільш необхідні речі й матеріали ми туди возимо завжди. Хоча… часто бійці просто раді нашому приїзду і тому, що ми про них пам’ятаємо. Ми стали ще й допомагати дитячим будинкам, зокрема у Коростишеві і Новоград-Волинську, нужденним сім’ям у зоні ООС. У нас є там свої підопічні. Цього року на день Святого Миколая знову будемо у них із подарунками. Такі ж акції проводимо в Києві на Оболоні.

«Таке враження, що нині у нас забувають про війну на сході України»

– Оті шість років від початку Майдану й донині вже відображені у Твоїй творчості й надалі будуть відтворюватись у ній?

– Хочеться зафіксувати в художніх творах епоху, в якій ми живемо. Є такі, що пишуть про неї абсолютну документалістику. На жаль, я читав багато незрозумілих мені публікацій у формі спогадів людей. Їхні автори, побувавши в АТО, виписали позивні всіх людей, які там служили, давши одним позитивну, а іншим негативну характеристику, обізвавши одного алкоголіком, а іншого – ще якось. Це не та література, яку би я хотів бачити і яка, на мою думку, потрібна Україні.

– Чи не здається Тобі, що населення віддалених від війни регіонів держави вже збайдужіло до неї?

– Коли на врученні мені нагороди в 2016 році у столиці «Золотий письменник України» я надягнув нагороди, то виявилось, що це нікому не цікаво. Я читав спогади англійських солдатів, які повернулися у 1918 році з Першої світової війни. Повернулися в рідну країну, де про них забули. Мовляв: «Війна була? А що ви там робили – лише в окопах сиділи!» У мене таке враження, що нині у нас забувають про війну на сході України. Цю байдужість ми відчували навіть у 2014 році, і де б ти подумав? Коли з Рівненського полігону їхали через Львів за технікою на Закарпаття, то були приголомшені танцями, веселощами, співами і туристами в  той період, коли на сході нашої держави вже велися запеклі бої, за які ми дуже переживали. Наш комбат тоді сказав: «Хлопці, ми робимо нашу справу саме для того, щоби люди могли мирно жити повноцінним життям – розважатися й веселитися!» Я задумався над цими словами, але до кінця їх не сприйняв. Спочатку, у чотирнадцятому, пригадуєш, як зустрічали загиблих? На колінах. Люди бігли назустріч транспорту із «двохсотими» зі свічками в руках і сльозами на очах. Потім це стало настільки банальним, що навіть у новинах загиблих згадують, як примітивну даність. Звісно, постійно плакати і посипати голову попелом не треба навіть у такий час. Однак щось не так з нами, з країною відбувається. Танці на кістках. Веселощі на кладовищах. Мені це ранить серце. Мені ці веселощі іноді дуже болять.

«Моє життя складається з випадковостей, які не завжди є авантюрними, але цікавими»

– Уже згадуваний відомий на всю Україну та далеко поза її межами тернопільський письменник і літературознавець Богдан Мельничук назвав Тебе «авантюристом, яким можна гордитися». Ти за своєю творчою зокрема і загалом життєвою сутністю таки є авантюристом?

– Ну а як жити в цьому суспільстві без авантюр? Хто ризикне за місяць написати два сценарії? Пригадуєш, як мене називали в Тернополі після виходу у світ «Пройдисвітів»? Так і називали… «Пройдисвітом». 

– Бачу, що у Твоєму житті немає нічого нецікавого, тож воно складається випадково з авантюр чи бувають буденні речі?

–  У моє життя справді часто вклинювались і змінювали його «їх величності» випадковості. А хто скаже,  що випадковості не послані Богом? А вони не завжди були напряму авантюрними. Були цікавими, захопливими, вдалими. Випадковості дають шанси, і я ці шанси у більшості не випускав. Пощастило працювати сценаристом у закордонних документальних проєктах. Це неабиякий досвід. Працював на цікавих посадах у багатьох ЗМІ, у кількох фармацевтичних підприємствах піарником. Тут уже не було ніяких авантюр, а звичайна робота. І дуже цікаві люди. Я зустрів свою дружину в поїзді – теж щаслива випадковість — і ми вже 20 років разом. Я вижив на цій війні, на Майдані. А це вже реальний фарт, теж замішаний на випадковостях. Про ті випадки можна розповідати годинами і повірити в них складно, але це сталося зі мною! Вони варті окремого роману. На Майдані і на війні зустрів найкращих друзів. Війна повернула й багатьох давніх друзів. Усі вони варті всього золота світу.

– Невже із дружиною, за фахом журналісткою, познайомився на прес-конференції чи перетнулися в роботі?

– Ні, і тут не обійшлося без приємних випадковостей. З майбутньою своєю половинкою до знайомства ніколи не перетинався у роботі. А відбулося воно у потязі.

«Я пишу те, що мені цікаво і що подобається»

– Сергію, а яким є Твоє творче і життєве кредо?

– У мене немає жодного кредо. Сергій Ухачевський – всебічно незалежна людина, і мені ніхто нічого не може вказати і ніхто ні до нічого не може змусити. Я пишу те, що мені цікаво і що мені подобається. У кон’юнктуру ніколи не влазив. Сучасна журналістика мене не цікавить як така, тому що вона стала дуже віддаленою від справжньої журналістики. Нині певна її частина відверто обслуговує бізнес, олігархат, політикум. Телебачення взагалі дивитися не хочеться, від нього інколи вивертає – когось убили, когось зарізали, когось зґвалтували. З цього розпочинаються більшість інформаційних випусків. Нині немає незалежної журналістики. Існує ситуативна. І це – страшно. Той, хто поглинає цю інформацію, стає заручником чужих інтересів.

– Ти вважаєш літературну ниву на відміну від журналістської більш чистішою у цьому плані?

– У літературі теж є кон’юнктура, є бруд та сміття. Але я пишу художню літературу, в якій мене навряд чи можна в чомусь звинуватити.

– Чого ще прагнеш у житті й творчості?

– Плани коригує саме життя. Чим завершиться російсько-українська війна, ми не знаємо. Є невтішні прогнози. Правда – неправда, не знаю, але наше діло буде знову взувати берці і сідати на колеса та рухатися чи на війну, чи везти хлопцям на передову волонтерську допомогу. У будь-якому випадку ми ті, що вийшли з Майдану і залишилися разом, осторонь стояти не будемо. Зокрема перед цією бесідою до мене приїжджали побратими з Майдану і батальйону, довго спілкувалися – обговорювали ситуацію в державі. Це той народ, який у будь-який момент, незважаючи на вік і здоров’я, зірветься туди, куди, як не пафосно це звучить, покличе їх обов’язок. Одне «мудило» нас обізвало войовничою меншістю. Але ця меншість і творить нову країну.

Олег Лівінський

 


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , , ,



Новини
28 Жовтня
27 Жовтня
26 Жовтня
25 Жовтня
24 Жовтня
23 Жовтня
22 Жовтня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 47%, 20 votes
    20 votes 47%
    20 votes - 47% of all votes
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 26%, 11 votes
    11 votes 26%
    11 votes - 26% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 16%, 7 votes
    7 votes 16%
    7 votes - 16% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 12%, 5 votes
    5 votes 12%
    5 votes - 12% of all votes
Total Votes: 43
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Voting is closed
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше