Найсвіжіше:
• Екстрасенс Роман Шептицький: «Кожен має свій основний сценарій життя. Все ж решту можна змінити. Але коли людина не хоче докладати зусиль, а тільки ходить до екстрасенсів з надією, що хтось за неї щось вирішить, то вона все життя буде шукати крайніх у своїх невдачах» • Коли чоловік любить жінку, він полюбить і її дітей… • Фермерські господарства можуть отримати фінансову підтримку від Укрдержфонду • Яким буде навчання з 1 вересня? • Вступна кампанія-2020: що зміниться для абітуpієнтів • У Збаражі чоловік тричі спокусився «Джеком Даниелсом» • Де на Тернопільщині не буде світла • Як вирішити проблему неприємного запаху взуття: ефективні способи • За безкоштовними консультаціями до енергетиків звернулися понад 200 споживачів • Як боротися із дрозофілами? • Смертельні аварії: чому суд одних водіїв карає, а інших – відпускає? • На Тернопільщині 5 випускників отримали найвищі бали у ЗНО • Чи впаде гривня до кінця 2020 року? • “Кредит під 0%”: НБУ попереджає українців про шахрайства • Кожен господар Лановецької громади безкоштовно отримає контейнер для збору сміття • Власники дорогих авто спрямували до бюджетів Тернопільщини понад 1,5 млн. гривень • ТОМЛЕНИЙ ЯЗИК ІЗ ЛИСИЧКАМИ ТА ХРОНОМ від Оксани Вознюк • Студент, який яйцем звалив з ніг Януковича, став топменеджером УЗ • Як позбавити капусту від слимаків? Народні методи • У Тернополі стартував новий проєкт, мета якого – нагодувати тих, хто голодний • У футбольному чемпіонаті області немає явного фаворита • Спрощено підтвердження водійського стажу • У Польщі за підозрою в корупції затримали екскерівника “Укравтодору” • Вступники можуть отримати відстрочку від призову • Юний винахідник із Заліщиків отримав перемогу в міжнародному конкурсі
rss
Росте образа – росте і ракова пухлина

Опубліковано: 22 Червня о 12:38



У кожного з нас є своя історія життя. Інколи вона щаслива, аж не віриться, а інколи хочеться плакати та просити вищі сили, щоби більше такого не траплялося. Але всі події в житті – це досвід, для когось хороший та повчальний, а для когось це ще один поштовх у спину, щоби задуматись. Така історія і нашої сьогоднішньої героїні. Ангеліна й гадки не мала, що її спортивна кар’єра обернеться спиною до неї та наштовхне на одне, вкрай важливе запитання: жити чи не жити?

«Усе було ідеально, мов у кіно»

– Я сиділа перед кабінетом і не знала, чи витримає мій організм такого роду операцію. Щаслива мама, хороший чоловік та рідні, котрі питали в Бога, чого він обрав мене для такого тягаря, як пухлина…,- каже наша співрозмовниця.

Коли дівчинці було вісім, батьки віддали її у секцію з легкої атлетики. Їй добре давалася ця справа. Вона показувала шалені успіхи, і спортивні наставники робили на неї «великі ставки». Радили, у жодному разі не покидати цей вид спорту, але обставини склалися інакше.

– Ми їздили за кордон, спочатку це були мінімальні змагання, аби зарекомендувати себе як спортсмена. Йшли роки, всі дорослішали, і у мене, чесно кажучи, зник інтерес до спорту, ну не тягнуло більше. Закінчила школу, поступила до Львівського університету, познайомилася з майбутнім чоловіком. Зустрічалися ми три роки, після чого побралися, і я назавжди перебралася до міста Лева. Тоді думала, що жодні обставини не змусять мене покинути це місто (іронічно посміхається,- авт.). Ще з юнацьких років у мене було багато прихильників, воно й не дивно: спортивна фігура, високий зріст, довге чорне волосся та великі голубі очі. У брюнеток це рідкість. Ніколи не вважала себе красунею, але знала, що можу втерти носа багатьом дівчатам. Його батьки мене дуже полюбили, інколи я ловила себе на думці, що так усе добре, наче в кіно. Мій свекор та свекруха завжди приймали мене, як доньку, мріяли, що ми подаруємо їм багато онуків, адже Володя був єдиним сином. Після чотирьох років спільного життя я завагітніла. Процес підготовки до вагітності контролювала його мама, адже працює в одній із приватних медичних установ. Вагітність проходила добре, пологи – просто ідеально. Не було розривів, швів, анестезії.

Коли нас виписали, ми поїхали додому, і я одразу відчула якусь незрозумілість. Мої батьки і його накинулись зі своїми порадами і постійно наголошували на грудному вигодовуванні. Спочатку мені така опіка подобалась, а потім почала набридати. Коли до мене зненацька почали приходити лікарі й перевіряти стан дитини, мене почало це насторожувати. Я прекрасно почувалася, дитина гарно набирала вагу і добре росла. Чоловік усе залагоджував і просив не сваритися з рідними. Уся ця ситуація почала мене дратувати, я лагідно робила зауваження і потайки ховала цю образу  в собі. Свекруха казала, що я не досвідчена, що в мені так і не прокинулася справжня мама. А моя мама поїхала світ за очі на заробітки, хоча мала тут хорошу роботу. Я телефонувала до неї і просила помочі, а вона якось почала віддалятися. Знаєте, було таке враження, ніби до весілля переді мною грали якесь ідеальне кіно.

Дитина росла, а обороти в нашій родині не зменшувались. Став дорікати чоловік, що я не худну після пологів, почав затримуватись на роботі. Його батьки частіше навідувалися в гості без запрошення і звертали увагу на непомитий посуд, на пилюку. Звісно, це дрібниці, але мене вони так ображали. Одного дня я сказала: «Вибачте, але це наша квартира, і коли я матиму змогу, тоді й приберу». Того ж вечора чоловік на мене кричав і дорікав, що я не маю жодного права виганяти його батьків із квартири, яку вони купили. Хоча від мене таких слів не було. Звісно, це дрібниці, і я розуміла, що ми просто починаємо звикати до нових ролей батьків, і не все так гладко буде, як я собі малювала. До одного прекрасного дня…

«До мене лагідно говорили і просили, щоб я багато пила води. А я рвалася до сина і  хотіла знати правду»

– Як ви допустили до такого? – запитав мене момолог. У вас в лівій молочній залозі загрубіння завбільшки зі сливу, невже ви не відчуваєте? А я нічого не відчувала. Мене нічого не турбувало. Мені призначили всі необхідні аналізи. Я все здала, але підозри були невтішні. Спочатку виявилось, що це доброякісна пухлина. Я перебувала під наглядом медиків. Сповістила родичів, чесно кажучи, вони трішки дивно відреагували. Сказали, що все буде добре, від такого не вмирають. Звісно, я не чекала, що мене будуть усі жаліти, але все-таки…- мовить Ангеліна.

Через рік мені поставили діагноз рак. У мене не пішла з-під ніг земля. Я просто була впевнена, що це помилка. У нашій родині ніхто не мав онкологічних захворювань. Я завжди вела здоровий спосіб життя і всі обстеження проходила вчасно. Звідки взялася ця «зараза», не знав ніхто. Курси лікування довготривалі та виснажливі, мене ніхто заживо не хоронив і навіть не розглядали такого варіанту. Всі знали, що я одужаю, і робили все необхідне для цього. Правда, мама чоловіка кілька разів нагадала мені, що все це через те, що я не годувала дитину грудьми, хоча сина до півтора року годувала. На покращення довгий час не йшла. Пішла мова про операцію, мене відправили до Ізраїлю. Там у чоловікового батька були родичі.

Чоловік поїхав зі мною. Два тижні я проходила різноманітні терапії, підготовку до складної операції. Її суть була в тому, щоби заморозити ракові клітини і вийняти їх без пошкодження самої м’язової тканини. Аналізи крові були погані. У мене падали всі показники, тому боялися оперувати.

Лежачи на темно-синіх простирадлах, Володя тримав мене за руку й показував фото сина. Я лежала і відчувала, як повітря проходить повз мої легені. Добре пам’ятаю смак води, яку давали мені пити. І запах лікарняних халатів, у яких приходили до мене лікарі. Усе це я їм розповідала, а вони лише виводили Володю в коридор. Через два дні до лікарні приїхали свекруха, свекор і мій батько. Я чекала побачити рідні оченята Андрійка (сина), але його залишили з моєю сестрою. Я плакала і кричала, хотіла обняти сина. Я знала, чого вони всі приїхали. До мене лагідно говорили і просили, щоб я багато пила води. А я рвалася до сина і хотіла знати правду. Не говорили, скільки мені залишилося, не казали, що саме у мене всередині. Я була, як лялька, яку перевозили на каталці з одного відділення в інше, і ця незрозуміла мова та дивування лікарів, коли переглядали мою медичну картку. Я помирала. Знала, що завтра відійду у небо, але не побачу востаннє своєї кровиночки. Я плакала і злилася на всіх. Того вечора послала всіх «до біса» і сказала, що ненавиджу їх за те, що не приїхав Андрійко. Він мав побачити мене, мав почути, як я його люблю.

На годиннику пів на другу ночі, до моєї палати привезли жінку після операції, схожої на мою. Під ранок вона очуняла і вже нормально вела розмову. Сказала, щоб я помолилася і попросила Бога, аби забрав мене швидко. А я лежала і ковтала гарячі солоні сльози. Сказала, що помираю від раку. А у відповідь почула: «Так, ця образа забирає багатьох на той світ. Бо рак – це образа, яку тримаєш у собі, і вона переростає у рак». Майже годину вона мені розповідала цю теорію. І знаєте, це був єдиний аргумент, щоби пояснити, звідки він взявся у мене.

«Рак – це не вирок, тепер я це точно знаю»

Того дня до нас заходили лікарі, мені ставили капельниці і брали кров на аналіз, а їй робили перев’язки. Ця жінка казала, що коли я хочу побачити сина, то маю все всім пробачити, як би це важко не було. Пам’ятаю, як в обідню пору до мене зайшла медсестра, а я лежала і плакала, так мені гірко було. Коли вона запитала у мене, що сталося, пані Еліра (жінка, яка лежала зі мною в палаті) відповіла їй, що я хочу бути перед собою чиста.

Хочете вірте, хочете ні, але знаю точно, що мені це допомогло. Я заплющила очі й пробачила всім і все: мамі й татові всі дитячі образи, свекрусі, свекру за їхні дорікання, і себе, за те, що завжди гналася за тим, щоби бути кращою, змагалася з собою. Всім пробачила і відпустила.

Операцію мені все ж таки зробили. І ось я сиджу перед вами. Пройшло три роки. А я досі пам’ятаю пані Еліру. Напевне, в житті не буває все просто так. Ніхто не зустрічається нам випадково. Ми маємо в цьому житті провідників. Коли летіли в Україну, мені повідомили, що пані Еліра померла приблизно в той час, коли я виходила із наркозу. Не знаю, чи можна це якось прив’язати до моєї історії, але свічку за її упокій я ставлю завжди, коли відвідую церкву.

Ця ситуація мене багато навчила. Зараз посилено вивчаю психосоматику. Чи змінилося щось у мені? Так. Не буду говорити про світло в кінці тунелю, бо цього не було, але прийшло розуміння, що якусь частину свого життя витратила на образи, які нашкодили моєму ж здоров’ю. Я досі не знаю, чому саме мене «нагородили» таким «подарунком», але, напевне, доля хотіла мені показати, що щось я роблю не так. Знаєте, всі старші люди кажуть одну й ту саму фразу, в якій закладено дуже великий зміст: усі хвороби – від нервів, так, саме від них. Адже, приховуючи в собі образи, злість, гнів, ми несвідомо передаємо цю хвилю на будь-який свій орган, який є вразливий. У мене це були молочні залози, я дуже хвилювалася, чи буде у мене достатньо молока. Рак – це не вирок, це правда. Але перш ніж бігти у церкву та просити Бога, щоби він забрав від вас будь-яку хворобу, передивіться своє життя, можливо, це знак, аби ви припинили щось робити, та по-іншому глянули на своє існування, – додала Ангеліна.

Соломія Вершигора

 


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: ,



Новини
28 Липня
27 Липня
26 Липня
25 Липня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 47%, 20 votes
    20 votes 47%
    20 votes - 47% of all votes
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 26%, 11 votes
    11 votes 26%
    11 votes - 26% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 16%, 7 votes
    7 votes 16%
    7 votes - 16% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 12%, 5 votes
    5 votes 12%
    5 votes - 12% of all votes
Total Votes: 43
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Voting is closed
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше