Найсвіжіше:
• Новий голова обласної ради Михайло Головко: «Будучи студентом, мав можливість працювати на будівельних та польових роботах в Італії та Німеччині, відчув смак заробітчанства» • Жителька Почаєва потребує термінової трансплантації печінки • “Нафтогаз” встановив нову ціну газу для населення • Чи будуть суворими грудневі морози? • ГОРОСКОП • Західноукраїнський національний університет допомагає військовослужбовцям соціально адаптуватися й реалізувати себе у важких умовах сьогодення • Усім «Свобода»: головою обласної ради став Михайло Головко • Із 1 грудня в Україні зріс розмір соціальних виплат • Володимир Труш: «Жоден пацієнт, який має покази до ПЛР-тестування, не повинен за нього платити» • Анонси газети «Номер один» від 02.12.2020 р. • Лікар-невролог Олена Шершун: «Неврози потребують комплексного лікування, і в даному випадку соромитися нічого!» • Віталій Сідоров: «Як тільки мене поновлять на посаді, того ж дня напишу заяву на звільнення за власним бажанням. Не хочу від прокуратури нічого!» Суд поновив на посаді експрокурора Тернополя, якого звільнили в рамках кримінальної справи • Як проста сільська команда стала дворазовим переможцем Ліги чемпіонів Тернопільщини • Міський голова Копичинців Богдан Келічавий: «Якщо ми хочемо змінити країну, потрібно робити це знизу вгору, не чекаючи змін у Києві чи ще десь» • Де на Тернопільщині не буде світла • Підлітки, які ледь не зарізали одногрупницю у Почаєві «сядуть» на 10 років • Для автоматичної фіксації порушень хочуть створити «Екологічного інспектора» • 10 географічних брендів можуть стати офіційними • У Тернополі запрацювала «Фабрика Святого Миколая» • В Україні зміниться система реєстрації свійських тварин • Центри зайнятості Тернопілля цьогоріч стовідсотково укомплектували вакансії для 155 підприємств та установ • Підзимові посіви: переваги й недоліки • Коронавірус забрав життя 47-річного священника з Тернополя • Залишилося трохи більше місяця, щоби скористатися податковою знижкою за 2019 рік • Україна може зекономити 200 мільярдів за рахунок зменшення корупції
rss
Росте образа – росте і ракова пухлина

Опубліковано: 22 Червня о 12:38



У кожного з нас є своя історія життя. Інколи вона щаслива, аж не віриться, а інколи хочеться плакати та просити вищі сили, щоби більше такого не траплялося. Але всі події в житті – це досвід, для когось хороший та повчальний, а для когось це ще один поштовх у спину, щоби задуматись. Така історія і нашої сьогоднішньої героїні. Ангеліна й гадки не мала, що її спортивна кар’єра обернеться спиною до неї та наштовхне на одне, вкрай важливе запитання: жити чи не жити?

«Усе було ідеально, мов у кіно»

– Я сиділа перед кабінетом і не знала, чи витримає мій організм такого роду операцію. Щаслива мама, хороший чоловік та рідні, котрі питали в Бога, чого він обрав мене для такого тягаря, як пухлина…,- каже наша співрозмовниця.

Коли дівчинці було вісім, батьки віддали її у секцію з легкої атлетики. Їй добре давалася ця справа. Вона показувала шалені успіхи, і спортивні наставники робили на неї «великі ставки». Радили, у жодному разі не покидати цей вид спорту, але обставини склалися інакше.

– Ми їздили за кордон, спочатку це були мінімальні змагання, аби зарекомендувати себе як спортсмена. Йшли роки, всі дорослішали, і у мене, чесно кажучи, зник інтерес до спорту, ну не тягнуло більше. Закінчила школу, поступила до Львівського університету, познайомилася з майбутнім чоловіком. Зустрічалися ми три роки, після чого побралися, і я назавжди перебралася до міста Лева. Тоді думала, що жодні обставини не змусять мене покинути це місто (іронічно посміхається,- авт.). Ще з юнацьких років у мене було багато прихильників, воно й не дивно: спортивна фігура, високий зріст, довге чорне волосся та великі голубі очі. У брюнеток це рідкість. Ніколи не вважала себе красунею, але знала, що можу втерти носа багатьом дівчатам. Його батьки мене дуже полюбили, інколи я ловила себе на думці, що так усе добре, наче в кіно. Мій свекор та свекруха завжди приймали мене, як доньку, мріяли, що ми подаруємо їм багато онуків, адже Володя був єдиним сином. Після чотирьох років спільного життя я завагітніла. Процес підготовки до вагітності контролювала його мама, адже працює в одній із приватних медичних установ. Вагітність проходила добре, пологи – просто ідеально. Не було розривів, швів, анестезії.

Коли нас виписали, ми поїхали додому, і я одразу відчула якусь незрозумілість. Мої батьки і його накинулись зі своїми порадами і постійно наголошували на грудному вигодовуванні. Спочатку мені така опіка подобалась, а потім почала набридати. Коли до мене зненацька почали приходити лікарі й перевіряти стан дитини, мене почало це насторожувати. Я прекрасно почувалася, дитина гарно набирала вагу і добре росла. Чоловік усе залагоджував і просив не сваритися з рідними. Уся ця ситуація почала мене дратувати, я лагідно робила зауваження і потайки ховала цю образу  в собі. Свекруха казала, що я не досвідчена, що в мені так і не прокинулася справжня мама. А моя мама поїхала світ за очі на заробітки, хоча мала тут хорошу роботу. Я телефонувала до неї і просила помочі, а вона якось почала віддалятися. Знаєте, було таке враження, ніби до весілля переді мною грали якесь ідеальне кіно.

Дитина росла, а обороти в нашій родині не зменшувались. Став дорікати чоловік, що я не худну після пологів, почав затримуватись на роботі. Його батьки частіше навідувалися в гості без запрошення і звертали увагу на непомитий посуд, на пилюку. Звісно, це дрібниці, але мене вони так ображали. Одного дня я сказала: «Вибачте, але це наша квартира, і коли я матиму змогу, тоді й приберу». Того ж вечора чоловік на мене кричав і дорікав, що я не маю жодного права виганяти його батьків із квартири, яку вони купили. Хоча від мене таких слів не було. Звісно, це дрібниці, і я розуміла, що ми просто починаємо звикати до нових ролей батьків, і не все так гладко буде, як я собі малювала. До одного прекрасного дня…

«До мене лагідно говорили і просили, щоб я багато пила води. А я рвалася до сина і  хотіла знати правду»

– Як ви допустили до такого? – запитав мене момолог. У вас в лівій молочній залозі загрубіння завбільшки зі сливу, невже ви не відчуваєте? А я нічого не відчувала. Мене нічого не турбувало. Мені призначили всі необхідні аналізи. Я все здала, але підозри були невтішні. Спочатку виявилось, що це доброякісна пухлина. Я перебувала під наглядом медиків. Сповістила родичів, чесно кажучи, вони трішки дивно відреагували. Сказали, що все буде добре, від такого не вмирають. Звісно, я не чекала, що мене будуть усі жаліти, але все-таки…- мовить Ангеліна.

Через рік мені поставили діагноз рак. У мене не пішла з-під ніг земля. Я просто була впевнена, що це помилка. У нашій родині ніхто не мав онкологічних захворювань. Я завжди вела здоровий спосіб життя і всі обстеження проходила вчасно. Звідки взялася ця «зараза», не знав ніхто. Курси лікування довготривалі та виснажливі, мене ніхто заживо не хоронив і навіть не розглядали такого варіанту. Всі знали, що я одужаю, і робили все необхідне для цього. Правда, мама чоловіка кілька разів нагадала мені, що все це через те, що я не годувала дитину грудьми, хоча сина до півтора року годувала. На покращення довгий час не йшла. Пішла мова про операцію, мене відправили до Ізраїлю. Там у чоловікового батька були родичі.

Чоловік поїхав зі мною. Два тижні я проходила різноманітні терапії, підготовку до складної операції. Її суть була в тому, щоби заморозити ракові клітини і вийняти їх без пошкодження самої м’язової тканини. Аналізи крові були погані. У мене падали всі показники, тому боялися оперувати.

Лежачи на темно-синіх простирадлах, Володя тримав мене за руку й показував фото сина. Я лежала і відчувала, як повітря проходить повз мої легені. Добре пам’ятаю смак води, яку давали мені пити. І запах лікарняних халатів, у яких приходили до мене лікарі. Усе це я їм розповідала, а вони лише виводили Володю в коридор. Через два дні до лікарні приїхали свекруха, свекор і мій батько. Я чекала побачити рідні оченята Андрійка (сина), але його залишили з моєю сестрою. Я плакала і кричала, хотіла обняти сина. Я знала, чого вони всі приїхали. До мене лагідно говорили і просили, щоб я багато пила води. А я рвалася до сина і хотіла знати правду. Не говорили, скільки мені залишилося, не казали, що саме у мене всередині. Я була, як лялька, яку перевозили на каталці з одного відділення в інше, і ця незрозуміла мова та дивування лікарів, коли переглядали мою медичну картку. Я помирала. Знала, що завтра відійду у небо, але не побачу востаннє своєї кровиночки. Я плакала і злилася на всіх. Того вечора послала всіх «до біса» і сказала, що ненавиджу їх за те, що не приїхав Андрійко. Він мав побачити мене, мав почути, як я його люблю.

На годиннику пів на другу ночі, до моєї палати привезли жінку після операції, схожої на мою. Під ранок вона очуняла і вже нормально вела розмову. Сказала, щоб я помолилася і попросила Бога, аби забрав мене швидко. А я лежала і ковтала гарячі солоні сльози. Сказала, що помираю від раку. А у відповідь почула: «Так, ця образа забирає багатьох на той світ. Бо рак – це образа, яку тримаєш у собі, і вона переростає у рак». Майже годину вона мені розповідала цю теорію. І знаєте, це був єдиний аргумент, щоби пояснити, звідки він взявся у мене.

«Рак – це не вирок, тепер я це точно знаю»

Того дня до нас заходили лікарі, мені ставили капельниці і брали кров на аналіз, а їй робили перев’язки. Ця жінка казала, що коли я хочу побачити сина, то маю все всім пробачити, як би це важко не було. Пам’ятаю, як в обідню пору до мене зайшла медсестра, а я лежала і плакала, так мені гірко було. Коли вона запитала у мене, що сталося, пані Еліра (жінка, яка лежала зі мною в палаті) відповіла їй, що я хочу бути перед собою чиста.

Хочете вірте, хочете ні, але знаю точно, що мені це допомогло. Я заплющила очі й пробачила всім і все: мамі й татові всі дитячі образи, свекрусі, свекру за їхні дорікання, і себе, за те, що завжди гналася за тим, щоби бути кращою, змагалася з собою. Всім пробачила і відпустила.

Операцію мені все ж таки зробили. І ось я сиджу перед вами. Пройшло три роки. А я досі пам’ятаю пані Еліру. Напевне, в житті не буває все просто так. Ніхто не зустрічається нам випадково. Ми маємо в цьому житті провідників. Коли летіли в Україну, мені повідомили, що пані Еліра померла приблизно в той час, коли я виходила із наркозу. Не знаю, чи можна це якось прив’язати до моєї історії, але свічку за її упокій я ставлю завжди, коли відвідую церкву.

Ця ситуація мене багато навчила. Зараз посилено вивчаю психосоматику. Чи змінилося щось у мені? Так. Не буду говорити про світло в кінці тунелю, бо цього не було, але прийшло розуміння, що якусь частину свого життя витратила на образи, які нашкодили моєму ж здоров’ю. Я досі не знаю, чому саме мене «нагородили» таким «подарунком», але, напевне, доля хотіла мені показати, що щось я роблю не так. Знаєте, всі старші люди кажуть одну й ту саму фразу, в якій закладено дуже великий зміст: усі хвороби – від нервів, так, саме від них. Адже, приховуючи в собі образи, злість, гнів, ми несвідомо передаємо цю хвилю на будь-який свій орган, який є вразливий. У мене це були молочні залози, я дуже хвилювалася, чи буде у мене достатньо молока. Рак – це не вирок, це правда. Але перш ніж бігти у церкву та просити Бога, щоби він забрав від вас будь-яку хворобу, передивіться своє життя, можливо, це знак, аби ви припинили щось робити, та по-іншому глянули на своє існування, – додала Ангеліна.

Соломія Вершигора

 


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: ,



Новини
3 Грудня
2 Грудня
1 Грудня
30 Листопада
29 Листопада
28 Листопада
Як ви плануєте відсвяткувати Новорічні свята в період карантину?
  • Взагалі поїду з України 50%, 2 votes
    2 votes 50%
    2 votes - 50% of all votes
  • З друзями, дотримуючись усіх карантинних обмежень 25%, 1 vote
    1 vote 25%
    1 vote - 25% of all votes
  • Вдома, в родинному колі 25%, 1 vote
    1 vote 25%
    1 vote - 25% of all votes
  • Одягну маску та піду в гості 0%, 0 votes
    0 votes
    0 votes - 0% of all votes
  • Інше 0%, 0 votes
    0 votes
    0 votes - 0% of all votes
  • У ресторані 0%, 0 votes
    0 votes
    0 votes - 0% of all votes
Total Votes: 4
Voters: 4
Листопад 17, 2020 - Січень 10, 2021
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше